Проблеми типологізації еміграції. Особливості процесу еміграції з України.
У залежності від причин, які породжують еміграцію, вона поділяється на два основні типи: економічну та політичну. На відміну від добровільної за своїм характером економічної еміграції, політична здійснюється, як правило, примусово – під тиском держави, правля- чого режиму, окупаційної влади тощо. Разом з тим і економічна, і політична еміграції – результат свідомого вибору людини. Еміграції розрізняють також за кількістю людей, що виїжджають з даної країни. Коли йдеться про десятки і сотні тисяч, такі еміграції підпадають під категорію масових. Для українського народу були характерні обидва типи еміграції.
Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно- культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності. Там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. За далеко неповною статистикою, у країнах Заходу проживає понад 5 млн. громадян українського походження, а в межах пострадянського простору – до 10 млн. осіб. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, «Просвіти», читальні, церкви і церков- ні громади, засновували часописи, друкували книжки.
Прийнято розрізняти чотири хвилі масового переселення укра- їнців за кордон:
- перша – з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни;
- друга – період між світовими війнами ХХ ст.;
- третя – період після Другої світової війни;
- четверта – з 1990-х років і до сьогодні.
Чи були переселення українців за кордон до цих чотирьох хвиль? Безперечно були, що обумовлено активними політичними, економічними та ін. контактами України з ближніми і дальніми країнами, але масові переселення, як правило, не спостерігалися. Так, ще в XVII ст. багато не-католиків (у тому чисіл й українці) внаслідок жорстких релігійних вимог влади переїхали з Польщі до Голандії, Німеччини, Англії, Франції. В армії Джорджа Вашингтона зустрічалися характерні українські прізвища – Петро Полин, Іван Мох, Іван Оттаман тощо, у армії Симона Болівара поручиком служив Михайло Скибицький, людина непересічна, освічена й талановита
- за мужність і героїзм він був нагороджений орденом «Бюсто де Лібертадор» і входив до складу групи по розробці проекту каналу між Тихим та Атлантичним океанами, після повернення ж на Батьківщину цар Микола І відправив його на заслання. Загальновідомим фактом є перебування частини українських козаків-запорожців за Дунаєм після Полтавської битви. Вона вважається першою політичною еміграцією українців – т.зв «мазепинців». Але попри ці та інші яскраві факти все ж масові переселення українців за кордон починаються тільки в другій половині – наприкінці ХІХ ст.
Джерелом першої хвилі масової еміграції
останньої третини ХIХ ст. стали селяни з національних окраїн Австро-Угорщини та
царської Росії, а також частина міських ремісників. Це були, як правило, неписьменні люди, які через соціально-економічні причини змушені були покидати свою рідну
землю. Але вражає їх глибока духовність. У далекі незвідані краї вони їхали з
Богом у серці, Кобзарем та вишиваним
рушником. Після тяжкої виснажливої праці вони вперто здобували освіту,
створювали хори, драматичні гуртки,
танцювальні групи, відновлювали “Просвіту”, будували церкви. Першими країнами
масового переселення українців були Бразилія та Аргентина, а з середини 90-х років ХІХ
ст. найбільш привабливими стали США, Канада, а згодом Австралія, Нова Зеландія,
Гавайські острови. Безперечно серед цих емігрантів були й освічені люди,
священнослужителі, політики (особливо після революції 1905 р.). Але у своїй масі це були селяни (переважно із Галичини, Буковини і Закарпаття). Цікавим є той факт, що і тоді, як і сьогодні, в суспільстві точилися суперечки щодо доцільності такого відчайдушного кроку. Певна частина свідомих громадян вважали, що масовий виїзд ук- раїнців спричинить заселення покинутих ними земель польським, румунським та угорським населенням, що негативно в подальшому позначиться на визволенні цієї частини України від національного гноблення.
Показово, що великий інтерес до проблеми еміграції та долі зли- дарів-переселенців на чужині виявляли видатні прогресивні діячі України. Так, Іван Франко цілком негативно ставився до процесу української трудової еміграції (хоча добре розумів її соціально- економічні причини), вважаючи, що знедоленому людові слід згур- туватися і боротися за своє визволення на Україні. У віршах «До Бразилії» Іван Франко зобразив повний страждань і поневірянь шлях українських переселенців та їхнє буття в незвичних умовах тропічного клімату.
Великий внесок у збереження національно-культурної самобут- ності здійснили товариства «Просвіта», ім. Михайла Качковського та інші. Важливу роль у збереженні тотожності українців першої хвилі еміграції відіграла хоча малочисельна, але дуже активна політична еміграція. Яскравим її представником був виходець із знат- ного військового роду з Полтавщини Павло Крат (навчався у Харкові, Москві, Петербурзі, в Київському і Львівському університетах), який утік від царської охранки до Канади у 1907 р. і зробив багато корисного для розвитку громадських взаємин між українцями в Канаді та Україні. До підтримки духу першої еміграції багато приклалася церква і, насамперед, її наставник митрополит Андрій Шептицький, який направив до Канади священнослужителів з ордену василіан (1902 р.), а у 1908 р. сам здійснив поїздку по Канаді від Монреаля до Ванкувера.
Так
поступово, крок за кроком, у надзвичайно складних еконо- мічних і соціальних
умовах адаптації та вживання, перша хвиля української еміграції творила
духовний ґрунт для наступних по- селенців, свято плекаючи свої національні
обереги для майбутньої Української держави, в яку вона твердо вірила і ця
непохитна
віра допомагала їй вижити. Її праця не пропала, а стала міцним підмурівком для подальшої розбудови національно-політичних, соціально-економічних і духовно-культурних підвалин української державності.
До цієї категорії трудової еміграції у другій і третій хвилі долу- чилася політична еміграція, яка фактично і стала тим національно- політичним і духовно-культурним феноменом, який творив Україну як державу поза її географічними межами, розбудовуючи для цього різні інституції. Наполегливою і послідовною працею вони створили потужний культурний пласт, який не лише збагатив світову цивілізацію, а став духовним мечем, що спричинився до руйнації стіни тюрми народів і повернув втрачену національну пам’ять українцям.
Новий історичний перерозподіл Європи, який склався після Першої
світової війни, більшовицького перевороту в Росії, поразки визвольних змагань
українців 1917-1920 рр., невизнання країнами Антанти державної незалежності
ЗУНР 15 січня 1923 р. призвели до масової політичної еміграції українців. За
межами України опи- нились активні учасники
цих подій – керівні діячі Центральної Ради, Гетьманської держави, Директорії, Української Народної Республіки,
Західно-Української Народної Республіки, Кубанської Народної Республіки,
офіцери і солдати армій цих українських державних утворень, службовці
державного апарату і працівники закордонних представництвукраїнськихурядів,значначастинатодішніхполітичних
партій, представники національно-свідомої української наукової
та культурної інтелігенції. Сталася велика трагедія українського наро-ду
– практично Україна обезглавилася, залишилася без свого цвіту, своїх ідеологів,
інтелектуальних і духовних вождів. На щастя вони знайшли у собі сили
об’єднатися і розпочати тяжку працю з розбудови самостійної України за її
територіальними межами. Поза
національними теренами України діяли тоді аж три українські легальні уряди – УНР з центром
у Тарнові, ЗУНР з осередком
у Відні, КНР (Кубанська
Народна Республіка) у Празі. Розпочалася активна праця з розбудови різних
державних структур, серед яких чільне місце належить науковим, освітнім,
мистецьким закладам, що мали за мету виплекати національно свідомі, високопрофесійні українські кадри європейського
зразка.