Особливості культурного розвитку України в 1970-1980-х рр.
Після звільнення М.Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» оста- точно припинилась. На зміну їй прийшла реакція, почались пере- слідування діячів культури. В серпні-вересні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі – представники творчої та науко- вої інтелігенції. Це викликало опір з боку відомих у республіці лю- дей. Із запитом про долю заарештованих до першого секретаря ЦК Компартії України П. Ю. Шелеста звернулися авіаконструктор Олег Антонов, письменники Іван Драч, Ліна Костенко, Андрій Малишко, Михайло Стельмах, композитори Георгій і Платон Майбороди, кінорежисер Сергій Параджанов.
Під час прем’єрного показу фільму С.Параджанова «Тіні забу- тих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Ю. Бадзьо, І. Дзюба, В. Стус і В. Чорновіл повідомили аудиторію, що в Украї- ні розпочалися політичні репресії. Ця подія сталася 4 вересня 1965 р. і була першим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінської доби.
Наприкінці 1965 р. молодий літературний критик І. Дзюба ви- ступив з об’ємною статтею під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій було піддано нищівний критиці національну політику влади, спрямовану на русифікацію України. Автор доводив, що русифікація – продовження політики російського шовінізму і ко- лоніалізму. «Колоніалізм, – писав він, – може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, а й у формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму».
Статтю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що ходила
у «самвидаві», читало небагато
людей, але вплив
її на культурну
і політичну самосвідомість української інтелігенції був колосальний. Вперше перед нею було поставлене питання про культуру націо- нальних почуттів, вперше українська національна самосвідомість набула гуманістичного змісту, втраченого після сповнених надії днів української революції 1917 року. Тим, хто не жив у часи, коли влада добивалася обмеження української національної самосвідомості примітивним антисемітизмом, важко уявити, який визвольний вплив на людей справляла ідеологія нової хвилі.
З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Пись- менників, митців, вчених картали в пресі і на зборах творчих спілок за«аполітичність»,«ідейнунезрілість»,«формалізм»,«націоналізм»,
«відхід від партійної лінії», «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності». По суті, це була друга «ждановщина». Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли апогею в 1972 р. Процес реабілітації багатьох незаконно засуджених людей, повернення їх чесного імені було припинено.
Починаючи з 1977 р., об’єктом переслідувань і репресій стати члени Української Гельсінської Спілки (УГС), що утворилася в Україні у листопаді 1976 р. Серед них – відомий письменник, автор популярних романів «Вітер в обличчя» і «Остання шабля» Мико- ла Руденко і письменник-фантаст Олесь Бердник. Чотири члени гру- пи – Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марчен- ко – загинули в таборах. Для них не було розриву: якщо ти митець, ти – громадянин, людина.
Важкими були 1960-1980-ті рр. в житті Івана Гончара, видатного українського скульптора, живописця, етнографа, заслуженого дія- ча мистецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Шев- ченка. Він автор пам’ятників М. Горькому в Ялті, Т. Шевченку в Яготині, народній художниці Катерині Білокур у селі Богданівці на Київщині. Так і не було відкрито за життя цього талановитого скульптора музей його творчості, хоча І. Гончарем було зібрано колосальний етнографічний матеріал – унікальну в історії людст- ва приватну колекцію рідкісних фотографій, видань, народного вбрання, рушників, килимів, писанок, творів живопису, козацьких обладунків, ікон.
Предметом особливої уваги партії завжди була освіта, яка
роз- глядалась як частина комуністичної ідеологічної системи. З 1966 р.
відповідно до рішень XXІІІ з’їзду КПРС почала впроваджуватись загальнообов’язкова десятирічна освіта. Перехід до неї був, в ос- новному, здійснений до 1976 р. У початковій школі замість чоти- рирічного навчання було введене трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. Неухильно розширювалась мережа вузів. У 1964 р. були засновані Донецький університет, у 1972 р. – Сімфе- ропольський, у 1985 р. – Запорізький, а згодом – Прикарпатський та Волинський.
У 1960 р. в Житомирі відкрився загально-технічний факультет Київського політехнічного інституту. В 1975 р. його було реорганізовано в філіал цього ж інституту, а в 1994 р. філіал став самостійним вузом – Житомирським інженерно-технологічним ін- ститутом.
На розширення сфери функціонування української мови спря- мовано «Закон про мови в Українській РСР», прийнятий в 1989 р. Українській мові надано статус державної. Держава взяла мову українського народу під охорону, юридичний захист. В Україні була схвалена Державна програма розвитку української та інших на- ціональних мов на період до 2000 року. Її реалізація мала на меті ство- рити в суспільстві для кожної людини те, що зветься атмосферою рідної мови. Творчі можливості української мови великі. Незважаючи на звужене функціонування, вона є упорядкованою системою, яка не поступається ні в чому будь-якій мовній системі світу.
Основним науковим центром України продовжувала запишатись республіканська Академія наук. В 1985 р. в ній нараховувалося 15,3 тисячі науковців. Деякі дослідження, відкриття та розробки вчених не мали аналогів у світі. Це, перш за все, стосується математичної науки. Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики. Вподовж двох десятиріч його очолював академік В. Глушков, а потім – академік В. Михалевич.
Вченими-суспільствознавцями в 1960-1980-х рр.
було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права,
археології, філософії, літератури і мистецтва, серед них такі ба- гатотомні
публікації, як «Історія Української РСР», «Історія міст
і сіл Української РСР», «Археологія Української РСР», «Історія українського мистецтва», «Історія української літератури»»
«Словник української мови», «Українсько-російський словник». Були випущені також Українська Радянська Енциклопедія, Радян- ська енциклопедія історії України. Неодмінною складовою части- ною цих праць, як і праць всього спектра суспільних наук, був так званий «класовий підхід» та критика буржуазно-націоналістич- них концепцій.
Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов’язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н. Ужвій, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Со- лов’яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко. їх творчість характеризується високим професіоналізмом, новатор- ством, оригінальністю. Значних творчих успіхів досягли майстри сцени і кіно І. Миколайчук і Б. Брондуков.
Людиною великого таланту був композитор Володимир Івасюк, зоря якого зійшла на співучій Буковині. Його життя обірвалося у 1979 р. у віці тридцяти років. До своїх пісень він сам писав слова і музику. Серед них – «Я піду в далекі гори» (1968), «Водограй» (1969),
«Червона рута» (1969). Остання дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України. «Червона рута» – єдиний в Україні фестиваль української пісні, тобто обов’язковою умовою участі в ньому є виконання пісень лише українською мовою.
Плідно працювали українські скульптори, особливо мону- менталісти. До справжніх творів монументального мистецтва цього часу відносяться пам’ятники Л. Українці у Києві і Т. Шевченку в Москві.
Слід звернути увагу на розвиток досягнень з фізичної культури і спорту в Радянській Україні з післявоєнного часу до проголошення незалежної держави України.
Приблизно кожний третій житель республіки був фізкультурни-
ком або спортсменом. Справді масовість при зайнятті фізичною культурою і
спортом, доступність їх усім верствам населення були одним із багатьох
здобутків соціалістичного ладу. Спорт був обо- в’язковим елементом виховання
радянських людей. Заняття фіз- культурою тривало протягом усього життя,
починаючи з дитячого садка, потім у школі, інституті й під час трудового
процесу.
В Україні діяли десятки добровільних спортивних товариств. Серед них, зокрема, робітниче «Авангард», сільське «Колос», сту- дентське «Буревісник», профспілкове «Спартак» та інші. Понад 16 млн. осіб відвідували спортивні секції. До їх послуг були понад 900 стадіо-нів, більш, як 20 тисяч футбольних полів, близько 15 тисяч спортивних залів. Така велика база спортивних будівель давала змогу проводити масові змагання. Наприклад, у 1979 році на старти Спартакіади народів СРСР на Україні вийшло понад 18 млн. осіб.
Починаючи з Ігор в Хельсінкі, більше 450 спортсменів України брали участь в Олімпійських іграх. 152 золоті, 96 срібних і 85 брон- зових медалей завоювали вони в особистих і командних змаганнях з 1952 по 1980 рік.
Треба згадати і тих українських спортсменів, які найбільш про- славились своїми досягненнями.
Це насамперед добре відома в минулому Лариса Латиніна – де- сятиразова олімпійська чемпіонка, восьмикратна чемпіонка світу. В її олімпійській колекції – 18 медалей. Вона була найсильнішою у спортивній гімнастиці на Олімпійських іграх у Мельбурні, Римі, Токіо, де виграла 9 золотих медалей. Стільки олімпійських нагород найвищого гатунку не має досі жоден спортсмен планети. На Олімпіадах в Хельсінкі і Римі львівський гімнаст Віктор Чукарін виграв 6 золотих і 4 срібні та бронзові медалі.
У шістдесятих роках одним з найсильніших людей на землі був штангіст із Запоріжжя Леонід Жаботинський. Він два рази підряд – на Олімпіадах у Токіо і Мехіко – вигравав золоті медалі. Леонід переміг своїх суперників, набравши кожного разу по 572,5 кі- лограма у сумі трьох класичних рухів. Двічі Жаботинський був чемпіоном Європи і світу. Валерій Борзов у 19 років він став чем- піоном Європи з бігу на 100 метрів. А через чотири роки Валерій назавжди вписав своє ім’я в історію світового спорту, вигравши на Олімпіаді в Мюнхені дві золоті медалі на дистанціях 100 і 200 метрів і срібну – в естафетному бігу. Рідко кому з легкоатлетів вдавало- ся перемагати на двох дистанціях на Олімпіадах. Борзов став першим радянським олімпійським чемпіоном у спринтерському бігу.
Одним з найсильніших спортивних колективів
Радянського Сою-зу, Європи була київська футбольна
команда «Динамо». 1975 року київ-ські футболісти виграли Кубок
володарів кубків
європейських країн, а невдовзі й Суперкубок. 10-разовий чемпіон СРСР, 6-кратний володар Кубка країни – київське «Динамо» – багато років становив основу радянської збірної. Її найсильніший гравець Олег Блохін пам’ятного 1975 року став володарем призу
«Золотий м’яч», який присуджується кращому футболісту Європи. Таким чином, історія українського народу, його культура у другій половині 1940-х –1980 ті рр. була надзвичайно складною, часом трагічною, з величезними негативними наслідками Чорнобильської катастрофи для майбутніх поколінь. Поряд з цим в історії було багато радісних і світлих сторінок життя. Були великі прорахунки, але були й великі здобутки. Все це треба знати й пам’ятати. У цьому контексті слушними уявляються думки Пантелеймона Куліша про історію, як науку, для життя людей: «Історію неможливо змінити. Треба тільки мати відвагу знати її правду. Лише тоді можна змінити нинішню жорстоку реальність». Культура – неначе вічна золота нитка історії, що з’єднує покоління, епохи, часи і спрямована в майбутнє. Спільна турбота про неї – живодайна. Українська культура накопичила великі
цінності. Завдання нинішніх поколінь – зберегти і примножити їх.
Навчально-методична література:
- Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посіб. / Міжрегіональна академія управління персоналом. 2-е вид., доп. – К., 2001. – 256 с.
- Греченко В.А., Чорний
І.В., Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти.
– К.: Літера ЛТД, 2002. – 464 с.
- Дещинський Л. Є., Терський С. В., Зінкевич Р. Д., Денісов Я. Я. Історія української та зарубіжної культури: підручник для студ. вищих навч. закл. – Л.: Бескід Біт, 2008. – 252 с.
- Русанівський В.М., Вервес Г.Д., Гончаренко М.В., Ісаєвич Я. Д., Ко- лак М. П. Культура українського народу: Навч. посібн. – К. : Либідь, 1994. – 268 с.
Джерела:
- Безручко О.В.
Олександр Довженко: розсекречені документи спец- служб / НАН України; Інститут
мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського; Київський
національний ун-т театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого. – К.:
Сучасний письменник, 2008. – 232 c.
- Історія Національної академії наук України. 1946-1950. Ч.1: Доку- менти і матеріали. – К., 2008 – 604 с.
- Культурне життя в Україні. Західні землі: Документи і матеріали. В 3-х т. / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича. – К.: Наукова думка. Т.1: 1939-1953.– 1995.– 749 с.; Т.2: 1953-1966.– 1995.– 919 с.; Т.3: 1966-1971. – К., 2006. – 856 с.
Додаткова література:
- Аксіома для нащадків:
Українські імена у світовій науці. – Львів, 1992.
- Гнедич П.П. Всемирная история искусств. – М.: Современник, 1996. – 494 с.
- Маланюк Євген. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.
- Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: АрЕк, 1999. – 727 с.
- Ісаєвич Я. Україна давня і нова: народ, релігія, культура / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича. – Львів, 1996. – 336 с.
- Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К., 1995.
- Національна культура в сучасній Україні / НАН України; Інститут національних відносин і політології / І.Ф. Курас (ред.), Н.О. Старовойтова (упоряд.). – К.: Асоціація «Україно», 1995. – 336 с.
- Юрчук В.І. Культурне життя в Україні у повоєнні роки: світло і тіні / НАН України; Інститут національних відносин і політології. – К. : Асоціація
«Україно», 1995. – 80 с.