Новітні тенденції, національна самобутність у театральному, образотворчому мистецтві та літературі у часи Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР.

Новітні тенденції, національна самобутність у театральному, образотворчому мистецтві та літературі у часи Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР.

З відродженням української державності у 1917 – 1920 рр. відбулися значні зміни у різних сферах мистецтва: театрі, музиці, образотворчому мистецтві, літературі та інших. До революції 1917 р. у Києві був лише один український театр – це трупа М.Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи М.Садовського,  О.Суходольського та інші. Восени 1917 р. за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради у Києві було створено Український національний театр. До складу його колективу увійшли І.Мар’яненко, Л.Курбас, М.Садовський, П.Саксаганський та інші відомі українські актори. Пізніше, за фінансової підтримки уряду, до постановки українських вистав перейшли трупи ряду професійних драматичних театрів Києва, Чернігова, Полтави, Житомира, Катеринослава, Харкова, Одеси. Діючим театрам виділялися кошти, які не оподатковували- ся. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався про- фесійний склад творчих колективів. Для підготовки митців сцени   й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат відкрив школу з підготовки професійних артистів, режисерів, нала- годив випуск тижневика «Театральні вісті».

Становлення  національного  сценічного  мистецтва Українська

Центральна Рада тісно пов’язувала з розвитком народної музики, му- зичної освіти і хореографії. З ініціативи Української Центральної Ради було створено Український народний хор (диригент К.Стецен-

ко), у Києві засновано загальноукраїнські курси з підготовки співа- ків хору, музикантів, хореографів. У великих містах відкрито мережу музичних шкіл. Навесні 1918 р. уряд УНР профінансував відкриття в Києві Українського оперного театру і призначив його керівником М.Садовського.

Значні кошти на розвиток професійного театру виділяв уряд Гетьманату. Це стосувалося як окремих театральних установ, так і окремих діячів, які працювали у великих містах України. Зокрема, йдеться про Київську російську оперу (міський театр), до трупи якої входили такі відомі співаки, як Ю.Кипоренко-Доманський, М.Литвиненко-Вольгемут, Л.Собінов, М.Стефанович,  І.Стеценко та інші. Уряд надав матеріальну підтримку товариству «Молодого театру у Києві», де під керівництвом Л.Курбаса об’єдналися Г.Юра, С.Бондарчук, П.Самійленко, В.Василько, В.Чистякова та багато іншої талановитої молоді. В їх репертуарі була і світова («Цар Едіп»,

«Тартюф») і вітчизняна класика («У пущі»,«Шевченківська вистава»). Колектив являв собою приклад молодого ентузіазму, творчості, упровадження нової технології акторського мистецтва. Лесь Курбас став основоположником нового напряму в історії українського театрального мистецтва. Він порвав з традицією старого побутового театру, зорієнтував його на модерні течії західноєвропейського театру.

У травні 1918 р. Рада міністрів асигнувала з державної скарбни- ці понад 165 тис. крб. товариству «Національний театр», що виникло одразу після Лютневої революції з метою підвищення художнього рівня театрального мистецтва. Ініціаторами його створення були трупа М.Садовського, «Молодий театр» Л.Курбаса та музично- драматична школа М.Лисенка. Наприкінці 1917 р. при Товаристві виник Національний зразковий театр (режисер І.Мар’яненко), який мав власний хор і оркестр. У жовтні 1918 р. на його основі уряд утво-рив Державний народний театр під керівництвом П.Саксаган- ського. До цієї трупи увійшли М.Заньковецька, Л.Ліницька, Б.Ро- маницький, О.Корольчук та інші відомі актори. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістичної школи К.Станіславського і Б.Немировича-Данченка. У репертуарі цього театру переважала ук- раїнська класика «Запорожець за Дунаєм», «Назар Стодоля», «Сава Чалий», «Наймичка», «Безталанна». Працював колектив у Трої- цькому народному домі.

На 1918 рік припадає розквіт діяльності театру «Студія», який працював під керівництвом трагедійної актриси, режисера і педагога С.Висоцької і ставив п’єси Г.Ібсена, П.Корнеля, М.Метерлінка та ін. Театр мініатюр виступав на сцені театру Бергоньє, театр «Конюшня», відомий ще під назвами «Театр під мостом», «Український драматич- ний колектив» – у Клубі залізничних службовців на Хрещатику.

Найважливішим результатом спільної роботи театрального і музичного відділів Міністерства освіти та мистецтва Гетьманату П.Скоропадського стала реорганізація Музичної драматичної школи ім. М.Лисенка, випускники якої становили творчу основу нових театрів, у Музично-драматичний інститут ім. М.Лисенка у складі факультетів: педагогічного, диригентського і драматичного. Очолив інститут Ф. Блуменфельд, а серед його викладачів були найвідоміші українські композитори, музиканти, співаки й актори: П.Козицький, Л.Курбас,М.Леонтович,Д.Ревуцький,М.Старицькатаінші.УХаркові на базі російської оперної антрепризи відкрилася Перша народна опера та Перша дитяча опера. Завдяки зусиллям музичного відділу гетьманського уряду було створено Перший український націона- льний хор у Києві під керівництвом Олександра Антоновича Кошиця (1875 – 1944) – визначного українського диригента і композитора. На початку січня 1919 р. він спільно з К.Стеценком організував у Києві за дорученням С.Петлюри Українську республіканську капелу, яка з величезним успіхом виступала в Австрії, Чехії, Польщі, Німеччині, Франції та інших країнах Західної Європи й Америки.

У Києві відкрився Музично-педагогічний інститут Л.Славич- Регаме. Водночас розпочало свою діяльність Київське концертне бю- ро, яке згодом дістало назву Філармонічного товариства. Також уряд прийняв постанову про заснування у Києві Державного симфонічного оркестру ім. М.В.Лисенка. Активно діяли Київська, Одеська і Хар- ківська консерваторії, Київські музичні школи М.Тутковського, Г.Любомирського, такі ж заклади у Харкові, Миколаєві, Одесі, Херсоні. У 1918 р. на авансцену українського музичного мистецтва вийшли М.Вериківський, Г.Вірьовка, П.Демуцький, В.Косенко, Б.Лятошинський, Л.Ревуцький та інші.

Розвиток театрально-музичного мистецтва постійно перебував у центріуваги Директорії УНР. За участю В.Винниченкабулозасновано нові професійні та аматорські театри в Херсоні, Катеринославі,

Проскурові та інших містах. Нові театри ставили вистави українських драматургів, такі як «Маруся Богуславка», «Богдан Хмельницький»,

«Остання ніч» М.Старицького, «Дай серцю волю, заведе в не- волю» Н.Кропивницького, «Лісова пісня» Л.Українки та інші, які представляли різні художні жанри українського театрального мис- тецтва.

За підтримки відділу мистецтв Наркомату освіти УРСР було від- новлено роботу багатьох театральних колективів, що припинили сценічну діяльність під час денікінської інтервенції в Україну, ство- рено мережу нових професійних та аматорських театрів, серед них – Державний драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка у Києві в березні 1919 р. Навесні 1919 р. за наказом радянського керівництва у струк- турі Всеукраїнського театрального комітету було створено під- комісію радянської пропаганди. Вона дістала право затверджувати репертуари театрів і контролювати їхню сценічну діяльність. У  ході перевірки театрів комісія усунула чимало п’єс українських і зарубіжних драматургів. Усе це гальмувало творчий розвиток ба- гатьох театральних колективів і театрального мистецтва в цілому. Всеукраїнський музичний комітет займався питанням розвитку му- зичного й хорового мистецтва. Під керівництвом комітету вдоско- налювалися навчальні програми музичних шкіл та училищ, розпо- чався процес створення нових музичних закладів, у тому числі кон- серваторій, різних музичних колективів, ансамблів, мандрівних хо- рових капел. Загальна кількість музичних закладів до кінця 1920 р. була доведено до 200 одиниць. Комітет також заснував відому українську державну капелу «Думка», яка стала одним із найкращих музично-хорових колективів республіки.

Розвиток національного театру позитивно вплинув на розвиток

кіномистецтва. В цю справу значний внесок зробила Л.Старицька- Черняхівська, яка очолювала кіносекцію Міністерства освіти та мистецтва Гетьманату. Під її керівництвом були створені режи- серські й авторські групи, які зняли десятки художніх, наукових і документальних кінофільмів та казок для дітей. За 1918 – 1920 рр. кінематографісти, які в основному об’єднувалися навколо ново- створених Київської та Одеської кіностудій, випустили у світ ху- дожні кінофільми режисерів Л.Старицької-Черняхівської («Вітер з Півночі»,  «Розбійник  Кармелюк»),  М.Замкового («Прозрівший»),

А.Нефедова («Жертви позвали»), А.Архана («Червоний Кобзар»), хроніко-документальні – «Шевченкове свято», «Сон Тараса», «Ви- пуск першої української гімназії», «Життя Донбасу» (всього близько 500 найменувань), запустили у кінопрокат 4,2 тис. кінофільмів різної тематики. До революції в Україні діяло близько 220 приміщень,      у яких періодично демонструвалися кінострічки. У 1920 р. лише ста- ціонарні кінотеатри відвідало 9,6 млн. чоловік. З кіно ознайомилося декілька мільйонів жителів села. Мали можливість систематично переглядати художні й наукові кінофільми десятки тисяч учнів шкіл та студентів вищих навчальних закладів. Таким чином, у 1917 – 1920 рр. в Україні почали формуватися основи національного кі- номистецтва та кіноіндустрії. Отже, увага українських урядів до про- блем розвитку театрального та музичного мистецтва зумовлювала піднесення творчих сил, сприяла збагаченню духовного потенціалу народу й держави.

У 1917 – 1920 рр. отримало подальший розвиток образотворче мистецтво та скульптура. Восени 1917 р. Генеральний секретаріат освіти Центральної Ради профінансував створення у Києві Україн- ської національної картинної галереї. До її фондів були зібрані полотна українських та західноєвропейських майстрів живопису від епохи Відродження до початку ХХ століття. До галереї передали частину своїх робіт та колекцій полотен художники В.Кричевський, М.Козик, М.Жук, М.Бойчук, Г.Нарбут, М.Самокиш та інші. Га- лереї, виставки відкрилися у Катеринославі, Полтаві, Чернігові. Музей образотворчого мистецтва було засновано в Харкові. Орга- нізовувалися пересувні й постійно діючі виставки творів українських та зарубіжних художників. Одним з провідних центрів художнього мистецтва в Україні була Одеса. Тут активно діяло створене ще в 1900 р. Товариство південноросійських художників, художнє учи- лище, художній музей, одеське товариство заохочування красних мистецтв, рисувальна школа при ньому. На базі цієї школи було створено Одеське вище художнє училище.

Важливу роль у формуванні національного образотворчого мис- тецтва відіграла Українська академія мистецтв,  заснована  за  до- би УНР. Першим її ректором було призначено відомого україн- ського художника-графіка Г.Нарбута. Навколо Академії об’єд- налися майже всі відомі художники, скульптори, архітектори та

різні художньо-мистецькі школи України. У ній працювали О.Му- рашко, М.Бойчук, М.Бурачек, В.Кричевський, М.Жук, І.Труш, О.Архипенко, В.Різниченко та інші митці. Вони створили багато полотен, які відображали визвольну боротьбу українського наро- ду, громадянську війну, життя і побут населення тощо. Так, В.Кри- чевський, працюючи в різних жанрах, підготував багато декорацій на різні теми до українських вистав, створив художньо-етнографічні павільйони для таких кінофільмів, як «Назар Стодоля», «Тарас Трясило», «Сорочинський ярмарок», ілюстрації до численних кни- жок. М.Бурачек написав полотно «Дахи Софіївського собору», ство- рив цілу низку чудових декорацій на українські вистави театрам у Києві, оформив зали Української національної галереї тощо. М. Жук ілюстрував навчальну та художню літературу, а також намалював портрети В.Чумака, Т.Шевченка, Г.Нарбута, М.Зерова та ін.

Плідно працювала група художників-монументального живопису, які створили школу бойчукістів. До її складу входили М.Бойчук, В.Седляр, К.Гвоздик, С.Колос, М.Рокицький, О.Павленко, О.Музін, Т.Бойчук та інші, які працювали в кераміці, тканині, книжковій гра- фіці. Їхніми зусиллями були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри Харкова і Києва, санаторій в Одесі. Багато полотен, написаних цією групою, прикрашали різні виставки, картинні галереї, музеї образотворчого мистецтва. Серед них «Коні на пасовищі», «Біля яблуні», ілюстрації до збірки «Барвінок», різні плакати Т.Бойчука тощо.

Бойчук Михайло Левович (1882 – 1937) – визначний український живописець-монументаліст, графік, навчався у Віденській, Краків- ській та Мюнхенській академіях мистецтв. Він удосконалював май- стерність у Парижі, одночасно вивчаючи українське народне мис- тецтво У другій половині 30-х років художники-бойчукісти були репресовані, а всі їхні монументальні твори знищені. Сам М.Бой- чук був розстріляний у липні 1937 р.

Українські скульптори створили проекти побудови пам’ятників, фігурних композицій, барельєфів таким видатним особам, як Яро- слав Мудрий, Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, Іван Ко- тляревський, Леся Українка та інші. Були відкриті пам’ятники Тара- су Шевченку в Києві (Ф.Балавенський) і в Ромнах (І.Кавалерідзе).

У 1917 – 1920 рр. в Україні працював Архипенко Олександр Порфирович (1887 – 1964) – видатний український скульптор і жи- вописець, один з найяскравіших представників кубізму, конструк- тивізму й абстракціонізму. Він залишив понад тисячу скульптур, картин і творів малярства. Серед найвідоміших – «Адам і Єва» (1908 р.), «Поцілунок» (1910 р.), «Танок» (1912 р.), серія жіночих торсів (1909 – 1916 рр.), портрети Т.Г.Шевченка (1923 – 1935рр.), І.Франка (1925р.), скульптури «Солдат», «Постать». М.Паращук змоделював скульптурні образи В.Стефаника, М.Лисенка, І.Франка, композицію фігур «Поневолені», «Юнак у кайданах», «Дівчина з народу», «Народні танцюристки». Відкривалися меморіальні знаки видатним особам та історичним подіям в українських містах. У часи встановлення радянської влади в Україні демонтувалися скульптурні пам’ятники попередніх часів, які були створені видатними скуль- пторами і мали художню цінність.

У 1917 – 1920 рр. відбувалося формування національної музейної і пам’ятникоохоронної справи. Уряди України, громадські і куль- турні організації провели велику роботу в цьому напрямку. Їхніми зусиллями засновано Національний історичний музей, в якому бу- ли зібрані історико-культурні пам’ятки з  первісного  суспільства до ХХ ст. За доби Української держави діяли 36 музеїв, які ви- никли до Лютневої революції. Це Житомирський краєзнавчий, Ка- теринославський історичний, Полтавський краєзнавчий, Кам’янець- Подільський історичний, Єлисаветградський краєзнавчий, Мико- лаївський  природничо-краєзнавчий,  Київський  музей  старовини  і мистецтва,  Чернігівський  музей  українських  старожитностей  ім. В.Тарновського.

Активно діялитоваристваохоронипам’ятокстаровиниімистецтва. Серед них треба відзначити Київське товариство, де важливу роль відіграв відомий український колекціонер-меценат і археолог Богдан Ханенко, і Одеське товариство історії та старожитностей. Воно ви- вчало археологічні й історичні пам’ятки Північного Причорно-мор’я, здійснювало розкопки Пантікапею, Тіри, Херсонеса, Ольвії і видало 33 томи «Записок», останні з яких припадають на 1918 – 1919 рр.  За часів Гетьманату назване товариство тісно співпрацювало з Одеським бібліографічним товариством, яке і займалося проблемами організації краєзнавчої бібліографії в Україні. Загалом упродовж

1917 – 1920 років в Україні відкрилося 250 музеїв республікансько- повітового значення та сотні невеликих, які діяли при школах, ви- щих навчальних закладах, наукових товариствах, різних організа- ціях. У цій мережі музеїв зберігалася велика кількість історико- культурних пам’яток українського народу та народів, які мешкали на території України. Отже, у 1917 – 1920 рр. закладалися основи державної підтримки подальшого розвитку українського мистецтва. Воно все більше набувало національного характеру, посилювався зв’язок з народною творчістю.

У часи революції 1917 – 1920 рр. значна увага приділялася роз- витку української літератури і книговидавництва. Напередодні революційних подій українська література перебувала у досить складному становищі: по-перше, її корифеї пішли з життя якраз незадовго до Лютневої революції (Л.Українка, І.Франко, М.Ко- цюбинський), по-друге, багато талановитої творчої молоді воювало на фронтах (С.Васильченко та ін.), по-третє, значна частина відомих українських літераторів (О.Кобилянська, Л.Маркович, В.Стефаник, М.Черемшина) жили в Західній Україні і були позбавлені можливості брати участь у літературному процесі Східної України. Пожвавлення літературного життя почало спостерігатися з березня 1917 р. У цей час виникають приватні й кооперативні видавництва («Друкар»,

«Криниця», «Час» та інші), що друкували нові твори українських науковців, письменників і критиків, які відображали вибух націо- нально-визвольного руху, соціалістичні ідеї, культивували піднесення національної свідомості, відстоювали ідеї чистого мистецтва, просвітительства.

Принциповим питанням, що постало перед митцями нової літе- ратури, стало збереження традицій класичної спадщини. Поезія Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки – це той ґрунт, на якому формувалися і визріли П.Тичина, В.Чумак, В.Сосюра, М.Рильський та інші.

Характерним для літератури років революції та громадянської війни був широкий спектр поглядів. Гостра класова боротьба поро- дила різні ідейні платформи. Місію літературного служіння народові в роки національно визвольних змагань взяли на себе письменники молодого покоління, які почали свій творчий шлях до повалення самодержавства.

Молоді поети і прозаїки групувалися навколо численних літературних студій і гуртків, редакцій газет і журналів, літературних альманахів. Найпомітнішими творами української літератури пе- ріоду національно-визвольних змагань були книги віршів «Плуг» та

«Сонячні кларнети» П.Тичини, «Червоний заспів» В.Чумака, «Удари молота і серця» В.Еллана-Блакитного, «Червона зима» В.Сосюри,

«Мої коломийки» І.Кулика. Помітними стали прозові твори С.Васильченка, А.Головка, М.Ірчана, Г.Коцюби, П.Панча, О.Вишні, С.Пилипенка та ін.

Важливою умовою розвитку літератури стало надання Цент- ральною Радою українській мові статусу  державної  (березень  1918 р.) та проведення українізації адміністративного апарату й суспільно-політичного життя українськими урядами. Прагнучи привернути на свій бік якомога більше письменників, уряд Ско- ропадського прийняв ухвалу про визнання могили Т.Г.Шевченка на- ціональною власністю. За часи Гетьманату була опублікована наукова праця І.Огієнка «Українська культура», роман «Повія» П.Мирного, переклади східних поетів А.Кримського, твори О.Кобилянської, С.Васильченка, В.Стефаника, М.Рильського, Х.Алчевської та багатьох інших як досвідчених, так і молодих українських прозаїків, поетів і перекладачів. Це був «Літературно-критичний альманах» та окремі поетичні збірки.

Активно в будівництво нової культури ввійшов Пролеткульт. Письменників ця культурно-освітня організація приваблювала своїм гаслом – «Творити революційне мистецтво!» У 1919 – 1920 рр. членами Проліткульту були В.Коряк, В.Еллан-Блакитний, С.Пи- липенко, В.Сосюра, М.Майський. Згодом вони залишили цю організацію.

У 1917 – 1920 рр. відбулося формування національної видавничо- поліграфічної справи. Зазначимо, що основи українського книж- кового книговидання, періодичної преси та журналістики в період визвольних змагань заклали УЦР і її Генеральний секретаріат. При цьому керівництво держави особливу увагу приділяло насамперед виданню навчальної, художньої та суспільно-політичної літератури. Завдяки фінансовій підтримці уряду, персональній участі в організації видавничої справи М.Грушевського, С.Петлюри, С.Єфремова, В.Винниченка, Ф.Лизогуба, С.Чикаленка, С.Русової, О.Лотоцького.

Д.Дорошенка та інших відомих політичних і культурних діячів України у 1917 – 1918 рр. було видано понад 1,5 тис. найменувань українських книжок і брошур, загальним накладом близько 10 млн. примірників.

У періодиці також відбувалися якісні зміни. У добу УЦР було засновано 150 українських газет і журналів. Серед них   – газети

«Наше життя», «Робітник», «Наша воля», «Вісті з Української Цент- ральної Ради», журнал «Вільна українська школа»,  «Просвітянин»,

«Волошка» та ін. Під час правління гетьмана П.Скоропадського число українських періодичних видань зросло до 225 найменувань. У 1919 році продовжився процес створення української періодич- ної преси.

Не припинився розвиток культури під час національно-визволь- них змагань на західноукраїнських землях. У кінці 1918 р. в Тер- нополі було засновано «Український театр» під керівництвом Ми- коли Бенцеля, який у березні 1919 р. перетворився на культурно- освітнє товариство акторів «Новий львівський театр». До складу трупи входили Амвросій Бучма та Володимир Калин, а також Зу- брицький, Демчик, Рубчик, Бенцель. Ставили «Молоду кров» Вин- ниченка, «Суєту» Карпенка-Карого для військових, поранених січових стрільців, на запрошення Українського Червоного Хреста. Пізніше в Станіславі було організовано інший заклад – «Український Чернівецький театр». Його трупі румунська влада заборонила ста- вити вистави українською мовою на Буковині. У травні 1919 р. під керівництвом Й.Стадника було створено Державний театр ЗУНР. У період військових подій 1919 р., коли війська Директорії УНР му- сили під тиском більшовицької армії відступити на територію Поділля, з ними приїхала трупа наддніпрянських акторів: М.Садов- ський, Г.Борисоглібська, Іванова та ін. Вони відновили свою ак- торську діяльність.

Продовжували свою творчість поети Роман Купчинський, Олесь Бабій, Юрій Шкрумеляк, Богдан Лепкий, Михайло Рудницький, із молодших – Богдан Кравців («Сонети і строфи»), Юрій Косач («Чер- лень», «Мить з майстром»), Богдан-Ігор Антонич («Привітання життя», «Три перстені»), О.Ольжич («Рінь»), Святослав Гординський («Буруни», «Барви і лінії», переспів «Слова о полку Ігоревім») та ін.

Визначне місце з-поміж ними зайняв Євген Маланюк, поезія якого завдяки глибокому національному пафосу та вибагливій культурі поетичного слова здобула загальне визнання.

Отже протягом 1917 – 1920 рр. державні органи влади, гро- мадські, культурні організації здійснили радикальні перетворення на шляху створення національної системи освіти та науки, ліквідації неписьменності серед дорослого населення, формування україн- ської видавничої справи, театрального та образотворчого мистецтва, налагодження охорони пам’яток культури. За ці роки було розбудо- вано розгалужену мережу бібліотек, клубів, будинків культури,

«Просвіт», з’явились кінотеатри. На державний законодавчий рівень винесено проблему створення належних умов для розвитку культури національних меншин. Основи, закладені в культурному будівництві в 1917 – 1920 рр., дали можливість у наступні роки підняти українську культуру на якісно новий рівень, який увійшов в історію під назвою “український Ренесанс”. До цього слід також додати, що зміни у сфері культурного будівництва протягом періоду Української ре- волюції були складовою подібних загальноєвропейських культурних процесів, характерних насамперед для новоутворених національ- них держав, які з’явилися після закінчення Першої світової війни внаслідок національно-визвольної боротьби та розпаду імперій.