Культурне життя України в другій половині 1940-х – на початку 1950-х рр.
Україна в ході Другої світової війни зазнала великих втрат. На фронтах і на окупованій території загинуло близько 18% населен- ня республіки. По Україні двічі прокотився вогнений вал війни – спочатку на схід, а вже потім у зворотному напрямі на захід. Уна- слідок тактики «спаленої війни», що її провадили під час відступу німецько-фашистські загарбники, республіка втратила майже 70% промислового й сільськогосподарського потенціалу.
Відродження культурного життя в Україні у повоєнні роки були пов’язані з великими труднощами. В умовах відновлення важкої про- мисловості й нарощування військового потенціалу, коштів на со- ціально-культурну сферу катастрофічно бракувало. Війна продов- жила процес деформування духовного життя в Україні, послабила гуманістичні ідеали, посилила жорстокість, завдала непоправної шкоди не тільки матеріальній базі культури, але й забрала життя тисяч учи- телів, культурно-освітніх працівників, діячів науки, літератури і мис- тецтва. Вкрай негативний вплив на духовність суспільства справляв і тоталітарний режим, культ особи Сталіна. Продовжувалися репресії, які охопили багатьох учених, митців, сіяли жах у народі, формували рабську психологію.
Після війни починається відновлення системи народної освіти. На- бувають поширення вечірня і заочна форми навчання. Довоєнну мережу шкіл було повністю відновлено у 1950 р. У 1953 р. було введено обо- в’язкову семирічну освіту дітей.
Гостро стояло питання підготовки кадрів із середньою
спеціаль- ною та вищою освітою. Для його вирішення відбудовувалася мережа
відповідних навчальних закладів, гуртожитків. Визначними подія- ми у культурному житті республіки було відновлення роботи Київ- ського, Харківського, Одеського державних університетів, відкриття в 1945 р. першого в історії Закарпаття Ужгородського університету. За післявоєнне п’ятиріччя відновилась робота всіх вищих нав- чальних закладів (ВНЗ) України, яких у 1950 р. налічувалося 160. Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість ВНЗ в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956 р. Це призвело до того, що на кінець 1950-х рр. в усіх сферах народного господарства і культури України працю- вало понад півмільйона спеціалістів з вищою освітою, що майже в 2,5 рази перевищувало їх чисельність в довоєнний час. Під час відродження наукових установ особлива увага приділялася віднов- ленню діяльності центру української науки – Академії наук УРСР.
Разом з тим, в цей період продовжувала діяти тоталітарна ста- лінська ідеологія. Починаючи з 1946 р., офіційним теоретиком пар- тійної лінії в питаннях ідеології та культури Андрієм Ждановим (1896-1948) було порушене питання про «ідеологічну чистоту про- летарської культури». «Ждановщина» позначилась боротьбою про- ти «безідейності, безпринципності, формалізму, космополітизму й низькопоклонства перед гнилим Заходом». На практиці вона швидко перетворилась на черговий погром культури неросійських народів.
В Україні «ждановщина» набрала форм гострої критики «україн- ського буржуазного націоналізму» і «буржуазного космополітиз- му» . Партійна лінія А.Жданова вимагала від українських культурних діячів, щоб українська культура «тісніше зливалася з великою російською культурою». Почалося відверте цькування М. Рильського (за його доповідь «Київ в історії України», виголошену 1943 р. на урочистих зборах АН УРСР, за його поетичні твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави», статтю «Шевченкові роковини» 1942 р., за передмову до 1-го тому «Поезій» 1946), Ю. Яновського (за роман «Жива вода»), І. Сенченка (за повість «Його покоління»). У 1946 р. була заборонена шкільна «Читанка» лише за те, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів.
Особливої жорсткості морально-політичний тиск
на творчу інтелігенцію набув у 1947 р. під час короткого перебування на посаді
першого секретаря ЦК КП(б)У, найближчого прибічника Сталіна Л. Кагановича. 7 жовтня 1947 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило по- станову «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград». У ній вказувалося, що «рішення ЦК ВКП(б) Спілкою сприйняті формально», а її члени «опинилися фактично на позиціях обивателів і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націона- лістичного характеру, буржуазних перекручень у творах окремих письменників…». За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. «Радянська Україна» опублікувала статтю Ф.Єневича «Про націоналістичні помилки М. Рильського». Пізніше редактор одержав листа від студентів зі Львова, в якому Ф. Єневич порівнювався із “собакою, що застрелив Пушкіна”. Листа, звичайно, не опубліку- вали, а М. Рильського примусили каятися і публічно «визнавати» помилки та гріхи.
Лінія на створення атмосфери «націоналістичної загрози» продовжувалась і в наступні роки. 2 липня 1951 р., невдовзі після де- кади української літератури й мистецтва в Москві, в газеті «Правда» з’явилась редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі», яка піддавала нищівній критиці написаний у 1944 р. гли- боко патріотичний вірш В. Сосюри «Любіть Україну».
Роздумуючи над цими явищами, О. Довженко, творчість якого також було названо неприйнятною і якого ще під час війни звину- ватили у «націоналізмі», у липні 1945 р. з болем занотував у своєму щоденнику: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, – невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупості людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?…».
Наприкінці 1948 р. у республіці було розгорнуто боротьбу
з так званими «космополітами». Відомі в Україні літературні та теат- ральні
критики І. Стебун (Кацнельсон), Я. Санов (Смульсон) та інші були звинувачені в
непатріотизмі, в схилянні перед культурою Заходу, в замовчуванні зв’язків
культури українського народу
з культурою російського народу. Статті проти них рясніли таки- ми словами, як «безродні космополіти», «естетствуючі нікчем- ності», «низькопоклонники», «антипатріотичні торгаші». У березні 1949 р. відбувся пленум правління Спілки радянських письменни- ків України з порядком денним «До кінця розгромити космополітів- антипатріотів».
Відвертий антисемітизм, зведений у ранг державної політики проявився не лише в ідеологічних кампаніях, а й в організаційних та репресивних діях влади. 13 січня 1948 р. в Мінську було вбито видатного театрального режисера С. Міхоелса. В Україні також поширили-ся репресії проти єврейської інтелігенції, проводилися арешти діячів культури, які хоч якоюсь мірою виявляли причетність до єврейства та інтерес до його проблем.
Не припинявся тиск партійного керівництва щодо суспільних наук. В 1947 р. було прийнято постанову ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». У ній ця наукова установа, праці її співробітників піддавалися грубій, необ’єктивній критиці. «Серйозні помилки і пе- рекручення буржуазно-націоналістичного характеру» вбачали у працях професора М. Н. Петровського «Возз’єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі» (1944) і «Незламний дух великого українського народу» (1943).
Як спроби «відродити буржуазно-націоналістичні погляди на питання історії України в тій або іншій мірі» кваліфікувалися праці Інституту історії України «Короткий курс історії України» (вийшов у 1941 р. за редакцією С. Бєлоусова, К. Гуслистого, М. Петровсько- го, М. Супруненка, Ф. Ястребова), «Нарис історії України» (ви- йшов у 1942 р. в Уфі за редакцією К. Гуслистого, М. Славіна, Ф. Ястребова) та 1-й том «Історії України» (вийшов у 1943 р. за ре- дакцією М.Н. Петровського).
Не обминули Україну і наслідки відомої сесії ВАСГНІЛ, що відбулася у серпні 1948 р. На ній Т.Д.Лисенко, який вважав генетику
«буржуазною псевдонаукою», оголосив ген міфічною частинкою,
«одержав остаточну перемогу над своїми науковими опонентами –
«вейсманістами-морганістами». Досягнення радянської та україн-
ської генетики було перекреслено. В результаті на довгий час роз- виток
вітчизняної генетики припинився. Почалися переслідування і
розправи. Жертвами «лисенківщини» стало чимало відомих вчених- генетиків, які стояли на наукових позиціях. Хто не підтримував Лисенка, того звільняли з роботи. На їх місце призначалися лю- ди, які мали нижчу кваліфікацію, але вели активну боротьбу з
«вейсманізмом-морганізмом». Це на багато років загальмувало розвиток перспективних напрямів біологічної науки і зумовило відставання в цій галузі від світового рівня. Розгром генетики став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки.
Разом з тим у повоєнні роки українські вчені збагатили нау- ку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й від- криттями.
Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомира Сергій Корольов. По- передниками і сучасниками С.Корольова у космонавтиці були ук- раїнці Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Костянтин Ціол- ковський, Юрій Кондратюк, Михайло Янгель, Валентин Глушко, Володимир Челомей, Михайло Яримович.
З України почалася дорога у велику науку для одного з твор- ців першої американської атомної бомби Георгія (Джорджа) Кістяківського. Його батько, Богдан Олександрович (1868-1920), протягом усього життя був прихильником українського руху, в 1919 р. був обраний дійсним членом УАН. Українська земля ви- плекала і талант того, хто створив оригінальну конструкцію та- кої ж радянської зброї –тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та п’яти Державних премій СРСР, генерал-лейтенанта Миколи Духова. Широке визнання здобули послідовники всесвітньо відомого авіаконструктора Ігоря Сікорського: Архип Люлька, Дмитро Григорович, Олександр Івченко. В Україні розквітнув та- лант росіянина Олега Антонова.
Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електро- зварювання. В Інституті електрозварювання АН УРСР, який утворився в 1934 р. під керівництвом Євгена Патона і якому в 1945 р. було
присвоєно ім’я його організатора, успішно досліджувалися
і впроваджувалися у виробництво нові технології зварювання ме- талів. Значним в цьому напрямку технічним
досягненням була
побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного мос- та через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км. Міст ім. Є. О. Патона й досі є головною транспортною артерією розташованої вже на обох берегах Дніпра столиці України.
Нові методи квантової теорії поля та статичної фізики було розроблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще в 1930- ті роки разом з Миколою Криловим заклав основи нового напрямку в математиці – нелінійної механіки. У другій половині 1950-х років розпочав свою діяльність відомий вчений-хірург Микола Амосов.
У 1940-1950-ті роки діячами літератури і мистецтва було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. Плідно працювати в цей час Олек- сандр Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Янов- ський, Петро Панч, Натан Рибак, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Андрій Малишко, Леонід Первомайський, Олесь Гончар.
Зусиллями талановитих митців України розвиваються теат- ральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно. У театрах України працювали талановиті актори М. Литвиненко-Вольгемут, З. Гайдай, М. Гришко, І. Паторжинський, Г. Юра, Б. Гмиря, К. Хохлов, Ю. Лавров, М. Романов, А. Бучма, Є. Пономаренко, Ю. Шумський.
Якщо театр був мистецтвом елітарним, то в кінотеатри хо- дили всі. Аудиторія кіноглядачів у республіці у 1958 р. стано- вила 656 млн. осіб – у півсотні разів більше, ніж театраль- на. Півтора-два десятки нових фільмів кожного року – такою була сумарна продукція трьох кіностудій: в Одесі, Києві, Ялті. Інтенсивно працювали також Київська студія науково-докумен- тальних фільмів і Українська студія хронікально-документальних фільмів.
У той же час треба
відзначити, що при всіх реальних досягнен- нях Україна відставала від країн
Заходу за кількістю культурних центрів і закладів,
по інтенсивності їх відвідувань. На 1986 р. в Украї- ні було 88 театрів, натомість у
Франції – більше шестисот, у Німеч- чині – близько
п’ятисот. 1990 р. в Україні
її 44 філармонії та концерт- ні організації відвідали 15 млн.
осіб, натомість у Франції за той же рік – 37 млн., у Німеччині – 45 млн. відвідувань. Відставала Україна і
за кількістю та відвідуванням кінотеатрів, хоч і не в такій пропорції. Але суть справи, звичайно, не в цій статистиці. Залишався загалом низьким, задавленим тиском партійно-ідеологічної «пристойності» у виборі репертуару рівень культурних видовищ. Разом з тим треба зауважити, що середній рівень виконавської майстерності в симфонічних оркестрах, хорах, театрах тощо залишався досить ви- соким, і культура здатна була швидко й глибоко сприйняти найновіші світові досягнення, маючи при цьому вже свою власну традицію й свої власні духовні запити до світу.
У другій половині 1960-1980-х років відбувалось відроджен- ня українського поетичного кіномистецтва, засновником яко- го був О. Довженко. Широке визнання громадськості отримав фільм С. Параджанова про життя гуцулів «Тіні забутих предків» (1965) за однойменним твором М. Коцюбинського. Лінію поетичного кіно – імпресіоністичного кінозмальовування реалій життя – про- довжив кінорежисер Ю. Іллєнко в стрічках «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавілон XX». Збагатили український кінематограф ро- боти режисерів Л. Бикова «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати- бати йшли солдати» і Л. Осики «Тривожний місяць вересень» та
«Камінний хрест».
Музичне мистецтво України в повоєнний період характеризу- ється творчістю таких композиторів, як К. Данькевич, Д. Клеба- нов, А. Філіпенко, Г. Жуковський, А. Свєчников, М. Вериківський, В. Гомоляка, К. Домінчен, М. Колесса, Г. Майборода, А. Кос-Ана- тольський, С. Людкевич, Ю. Мейтус, А. Штогаренко, Б. Лято- шинський, композитор-житомирянин М. Скорульський (працю- вав у Житомирі). В Житомирі народився піаніст світової слави Святослав Ріхтер (1915-1997).
Плідно співпрацювали поет А. Малишко і композитор П. Майборода, які подарували народові «Київський вальс», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі», «Ти – моя вірна любов»,
«Пісню про рушник»,
«Пісню про вчительку», «Стежину». Ці пісні
звучали в усіх куточках республіки – від столиці
до найвіддаленішо- го села, а
«Пісня про рушник» з легкої руки Д. Гнатюка облетіла увесь світ. Яскраву серію пісень створив учень М.В. Хомичевсько- го (Бориса Тена) по музичній лінії,
композитор О. Білаш («Два кольори»,
«Лелеченьки», «Ясени», «Цвітуть осінні тихі небеса»).
Популярністю серед глядачів і слухачів користувалися Дер- жавний заслужений академічний український народний хор під керівництвом Г. Верьовки, створений 11 вересня 1943 р., Київська державна академічна капела «Думка» під керівництвом О. Сороки, Львівська державна хорова капела «Трембіта» під керівництвом П. Муравського, Державна капела бандуристів УРСР під керів- ництвом О. Міньківського, Державний симфонічний оркестр.
Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М. Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Боро- дая, Т. Яблонської. Остання стала одним з основоположників і фун- даторів фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч із труднощами, в наступні десятиріччя.
Як графік плідно працював відомий художник Василь Касіян (1896-1976). Він є автором ілюстрацій до «Кобзаря» Т. Шевченка (1934, 1944, 1949, 1954, 1974), до повістей «Борислав сміється» І. Франка (1948), «Земля» О. Кобилянської (1950, 1954), до новел В. Стефаника (1958). Значний внесок зробив В. Касіян у розвиток мистецтва плаката, який посів провідне місце серед інших видів образотворчого мистецтва.