Культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, що стало наслідком тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства і увібрало все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації.
В історії Київської Русі умовно можна виділити дві культурні епохи:
- дохристиянська;
- після запровадження християнства в 988 р.
Виключно вагомою є те, що культурогенез та державотворення на заселених східними слов’янами землях йшли о тій порі рука в руку. Вони зумовлювались внутрішніми причинами, відбувалися без примусу і обмежень із зовні та йшли природним шляхом. Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями у різних сферах суспільного життя – розвитком феодальних відносин, становленням давньоруської державності, відокремленням ремесла від сільського господарства, виникненням міст, пожвавленням торгівлі, активізацією та розширенням міжнародних контактів, запровадженням християнства та ін.
Запровадження християнства на Русі сприяло
зміцненню держав- ності, розповсюдженню писемності, створенню визначних
пам’яток
літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітек- тура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи.
У процесі поширення та утвердження християнство на Русі по- ступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов’янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов’ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу.
Феномен культури Київської Русі мав такі характерні риси та особливості:
- Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток мате- ріальної і духовної культури.
Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезували- ся витвори майстрів різних культурних сфер – архітектури, живопи- су, музики, скульптури, літератури. Так само як релігія була по- ставлена на службу державі, культура мала служити церкві, свід- ченням чого є абсолютне домінування у мистецтві біблійних сю- жетів, у літературі – релігійної проблематики, в архітектурі – куль- тових споруд.
- Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів.
Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі. З часом почали ви- являтися глибинні давньоруські основи. У літературі з’являється емоційне і пристрасне, яке не мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі «Слово о полку Ігоревим». З ХІ ст. у цер- ковному живописі все частіше зустрічаються світські сюжети, ре- лігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побу- товими сценами, набувають національних рис.
Матеріальним уособленням поєднання візантійського стилю і міс- цевих традицій є Софійський Собор у Києві, його фрески. Значна кількість овальних куполів (бань) у кам’яних храмах є виявом впли- ву дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).
- Існування на Русі дохристиянського культурного середовища. Деякі елементи (висока культура плужного землеробства, ке-
рамічне та емалеве виробництво, певні будівельні навики)
черня-
хівської та зарубинецької слов`янських культур (перша полови- на І тис. н.е.) відродилися і розвинулися за часів Давньоруської держави.
Ще у дохристиянський період східні слов`яни мали свою писем- ність, в них існувала самобутня культура – декоративна і фігурна різьба, орнаментальне і відтворне малярство, ювелірство і мистецтво щоденного вжитку.
Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви у са- мому центрі київського дитинця, переконливо свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов’яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на основі синтезу власного досвіду та архі- тектурних впливів сусідніх народів.
- Форсовене піднесення культури, поява нових культурних явищ.
Слід також пам’ятати, що культура не буває однорідною, а скла- дається з різних субкультур, носії яких займають різне місце у су- спільному організмі, мають різні можливості, зв’язки, потреби. Ці субкультури в науці отримали назву елітарної («дружинної») та на- родної (фольклорної, сільської) культур. На Русі ІХ-Х ст. яскраво засвідчений феномен «дружинної культури», тісно пов’язаний з ет- нічною неоднорідністю оточення перших руських князів. Її характер простежується в костюмі, озброєнні, ужитковому мистецтві, похо- вальному обряді тощо.
У процесі формування культури Київської Русі суттєвого значен- ня набув зовнішній фактор, що в свою чергу стимулювало внутріш- ні творчі імпульси.
Вплив художньої культури Хазарії (з УІІІ – ІХ ст.) особливо помітний на Лівобережжі Дніпра. Металеві деталі костюма: сережки, напівсферичні бляшки, бубонці, пряжки «аварських» типів, браслети з потовщеними кінцями демонструють деталі
«варварського» убору племінної верхівки. Вони вказують на
східні впливи на мистецтво слов’ян до або раннє державного періоду. Хазарський
каганат та найбільш численні й розповсюджені колонії купців-рахдонітів, які вели
жваву
торгівлю
в
багатьох
центрах
Східної Європи, впливали на розвиток її культури до середини Х ст.
Вплив культури арабського Сходу та інших ісламських країн помітний в першу чергу у побуті знаті. Це – зовнішня розкіш, звичаї дарувати шовкові тканини, поясні прикраси, дорогоцінний посуд, срібло. Ісламські ремісники виготовляли в містах Русі прикраси за східними зразками. Цей вплив пов’язаний і з прийняттям ісламу Волзькою Булгарією, яка мала сталі зв’язки з Руссю. Проте, вплив Сходу на культуру Русі після 988 р. був обмежений з релігійних причин.
Зв’язки Русі та Скандинавії набули характеру діалогічного обміну досягненнями. У скандинавському ремеслі поширювалися мотиви давньоруського стилю а, водночас, у центрах Наддніпрянщини йшли засвоєння та переробка північного стилю. Через територію Русі до Скандинавських країн йшов широкий транзит східного монетного срібла, а на самих дірхемах виявлені давньоруські й рунічні написи. Зв’язки з Візантійською імперією набули регулярного характеру після укладення низки міждержавних договорів ІХ-Х ст., а також унаслідок стабілізації внутрішнього життя в імперії з другої половини ІХ ст. Після державного прийняття християнства в Києві з’являються візантійські майстри різноманітних фахів. Різко зросли зв’язки та імпорт, в тому числі численних пам’яток художнього
ремесла.
Простежуються зв’язки із Закавказзям і Східним Середземно- мор’ям через вірменські колонії. Окремо відзначимо речі, привезені паломниками зі святих місць: хрести, ікони, ампули.
Становлення давньоруської культури проходило також і під постійним впливом країн Центральної і Західної Європи, Балкан. Особливо слід відзначити на ранніх етапах моравські впливи. Розквіт культурних зв’язків з країнами Західної Європи припадає на другу половину ХІІ ст., що пов’язано з виробництвом в цей час художніх ремісничих витворів як в різних центрах Німеччини, Франції та Італії, так і Русі.
В першій половині Х ст. формується власна культура нового типу,
найбільш орієнтована на досягнення високої культури Візантії. Але й всі інші
європейські країни брали за приклад саме візантійські взірці. Вирішальну роль у
формуванні культури Русі відігравали релігійні, філософські, естетичні
уявлення, запозичені з
Візантії після 988 р. Зміна орієнтації з «язичницької» культури на християнську пов’язана з реформами Володимира Великого.
Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття і творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні горизонти, змістовно збагати- тися, але при цьому зберегти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі.
Культура Київської Русі посідала значне місце в культурному житті Європи й активно впливала на процеси розвитку європейської і світової культури. З князями Київської Русі підтримували політичні, економічні, культурні та родинні зв’язки правителі Візантії, Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі.
Таким чином, культура київської Русі виступала як частина єди- ної середньовічної цивілізації, підпорядкована тим закономірно- стям, які були властиві останній, незалежно від національних особливостей та специфіки.
Яскравою сторінкою давньоруської культури стала культура Га- лицько-Волинського князівства – друга за часом виникнення, за пи- томою вагою і багатством складова духовного життя давньорусько- го суспільства. Здобутки в галузі культури, що пов’язані з Києвом, були продовжені, а де в чому органічно доповнені і збагачені після його занепаду культурою Галицько-Волинських земель.
Золоту добу західноукраїнська культура переживає за князюван- ня Данила та Василька Романовича та Володимира Васильковича. Завдяки своєму географічному становищу й живим зв’язкам з єв- ропейським Заходом західноукраїнська держава витворює в собі культуру, дещо відмінну від києво-чернігівської.
Романський стиль, що тільки злегка торкнувся образотворчості Східної України, виступає на західноукраїнському грунті виразніше. В архітектурі, наприклад, створюється синтетичний візантійсько- романський тип, який простежується також у різьбі, малярстві, й в прикладному мистецтві.
Особисті політичні
і династичні контакти
княжої еліти Галицько- Волинської держави зумовили
широке використання в княжому середовищі митців з Візантії, Німеччини, Польщі
та Угорщини.
Вагому роль у становленні і розвитку галицько-волинської культури відіграли також київські майстри.
Таким чином, культура Галицько-Волинських земель була ви- датним явищем у духовному житті давньоруського суспільства. Саме галицько-волинські землі після занепаду Київського князівства внаслідок монголо-татарської навали підтримали, зберегли й передали наступним поколінням ті здобутки в галузі культури, релігійного життя, військової справи, науки, освіти, мистецтва, будівництва, архітектури, літератури, які мала Київська Русь.