Українська культура за доби хрущовської «відлиги».
Багато суперечностей зазнала культура і
духовне життя в Ук- раїні за часів хрущовської «відлиги». Таку назву в
історичній літературі дістало правління
М. С. Хрущова.
З одного боку,
М. Хрущов намагався десталінізувати політичне життя України, з іншого – не міг дозволити собі відійти від основних ідеологічних на- станов марксизму-ленінізму. Процес реабілітації
торкнувся тіль- ки репресованих
діячів більшовицької партії
– В. Затонського,
С. Косіора, М. Скрипника, ІО.
Коцюбинського, В. Примакова,
Г. Петровського та інших. Про реабілітацію
українських небіль- шовицьких політичних та культурних діячів не йшлося. Разом з тим було перевидано «Словник
української мови» Б. Грінченка, великі торжества пройшли з нагоди 100-річчя від
дня народження І. Франка. З 1957 р. почали виходити такі журнали, як «Радянське
право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Було створене Міністерство вищої освіти УРСР, здійснено, щоправда непослідов- но, спробу провести українізацію університетів.
Лібералізація політичного режиму зробила «залізну завісу» між радянським і західним світами менш щільною. В Україну почала проникати західна культура. З’явилися раніше недоступні кни- ги Антуана де Сент-Екзюпері, А. Камю, Ф. Кафки, Е. М. Ремарка, Е. Хемінгуея та інших талановитих письменників. З 1958 р. відно- вилося видання журналу «Всесвіт», який друкував найкращі зраз- ки сучасної західної літератури українською мовою. Західна культура суттєво впливала на формування світогляду молоді, утвер- дження в її свідомості загальнолюдських цінностей.
«Відлига», десталінізація суспільства після XX з’їзду КПРС ство- рили сприятливі умови для літературно-художньої творчості, де- мократизуючи і гуманізуючи її. Здійснюючи давні задуми, В. Со- сюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми
«Розстріляне безсмертя» і «Мазепа». Тоді опублікувати їх не вдалося. Нові грані давно визнаного таланту показали інші майстри поетичного слова – П. Тичина, М. Бажан, М. Рильський, дитячі ро- ки якого пройшли в селі Романівка Попільнянського району на Житомирщині. Характеризуючи творчість своїх старших колег по перу, А. Малишко писав: «Якщо поетичну творчість порівняти з іншими видами мистецтва, то Павло Тичина найвище стоїть до симфонічної музики, Максим Рильський – до живопису, Володимир Сосюра – до ніжної ліричної акварелі».
Плідно працював М. Стельмах, з-під пера якого вийшли романи:
«Кров людська – не водиця», «Правда і кривда», «Хліб і сіль», «Дума про тебе», «Чотири броди». Одним з провісників «відлиги» був відомий письменник О. Гончар, якого Михайло Шолохов назвав славним і справжнім прозаїком. У 1960-1980-х рр. він виступив з творами «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря»,
«Чорний яр». Світове визнання здобув роман О. Гончара
«Собор» (1968). Письменник одним з перших у радянській
літературі порушив питання про гуманістичне розуміння вітчизняної історії,
збереження духовної спадщини народу. У
цей час українська література поповнилась романами
і повістями «Розгін»
і «Диво»
П. Загребельного, «Меч Арея» І. Білика, «Лебедина зграя» і «Зелені млини» В. Земляка. У 1962 р. було встановлено Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка, якою відзначалися і літературно-мис- тецькі твори.
В 1965 р. була заснована Житомирська організація Спілки пись- менників України. З-поміж житомирських літераторів виділяється Борис Тен (М. В. Хомичевський) (9.12.1897 – 12.03.1983), який понад 50 років жив і творив у Житомирі. Він був всебічно обдарованою, освіченою людиною, справжнім енциклопедистом: поет, музикант, диригент, композитор, мистецтвознавець, мовознавець, педагог, церковний і громадський діяч.
Але найбільше прославився Борис Тен як визначний пере- кладач, знавець стародавніх і сучасних мов. Він перекладав із строгрецької, латинської, англійської, іспанської, італійської, німецької, французької, польської, словацької, чеської, російської мов. Головна ж його заслуга перед українською культурою, ос- новна справа усього його життя – переклад на українську мову із старогрецької «Одісеї» та «Іліади» Гомера. Вони видані відповідно у 1963 та 1978 роках. За ці переклади Б. Тен – цей український рапсод, Гомер двадцятого віку – став лауреатом республіканської премії імені Максима Рильського.
Головним наслідком «відлиги» стало формування генерації мо- лодих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, ху- дожників. Вони увійшли в історію як «шістдесятники», серед них – Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська, брати Горині та багато інших. Вони прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засо- бами проти тоталітарної системи, чинили їй інтелектуальний опір, виступали за докорінне оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя.
Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років
розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, «лицаря
українсько- го відродження» Василя
Симоненка. Уродженець Полтавщини,
В. Симоненко почав писати вірші, ще
навчаючись на факультеті журналістики Київського університету. У 1962 р.
побачила світ перша творча ластівка – його поетична збірка віршів «Тиша і грім».
Згодом вийшла друком збірка «Земне тяжіння». У 1965 і 1973 рр. у Мюнхені опубліковані інші твори автора. Однак побачити їх Василю Симоненку так і не судилося. У 1963 році він помер.
Стрімко, буквально блискавкою увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць «шістдесятництва» Ліна Костенко. З відзнакою закінчивши Літературний інститут ім. Горького в Москві, поетеса випускає дві одразу ж помічені критикою збіркипоезій-«Промінняземлі» та«Мандрівнесерце». Ліна Костенко звертається до вічних проблем духовності українського народу, історичного минулого держави. Вірші поетеси вирізняла неординарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій. Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай». Він здобув одностайну прихильність у читачів і відзначений найвищою нагородою Украї- ни – Шевченківською премією.
Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х – початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р., вони становили 53%, у 1958 р. – 60%, у 1960 р. – 49%, але вже у 1965 р. цей показник опустився фактично до рівня 1940 р. – 41 %, а потім – лише неухильно зменшувався.
Однак ще за правління М. Хрущова хвиля «відлиги» почала спа- дати. Так, уже в 1958 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи із життям», яка відкрила найширші можливості для посилення русифікації. В 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий шкільний закон, який надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Було зрозуміло, що батьки з метою полегшення дітям майбутньої кар’єри обиратимуть в школах великих міст російську мову навчання. Це призвело до того, що в 60-х роках в обласних центрах і Києві українські школи становили 28%, а російські – 72 %.
В цілому по Україні кількість шкіл з російською мовою ви-
кладання збільшилася з 4192 в 1959-1960 рр. до 4703 в 1965-1966
рр. Кількість українських шкіл
за цей період
скоротилася з 25308
до 23574. Причому переважна більшість українських шкіл були
невеликими. В середньому на одну українську школу припадало 190 учнів, а на кожну російську – 524. Але все-таки в українських школах продовжувала навчатися основна частина учнівського контингенту. Значно зменшилася питома вага україномовних газет. В 1963 р. із загальної кількості газет в Україні (2366) українською мовою виходило лише 765.