УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

  • Соціально – історичні умови становлення і розвитку української культури.
  • Особливості національно-культурного будівництва в 1920-ті рр.
  • Стан культури в Україні у 1930-ті рр.

Соціально – історичні умови становлення і розвитку української культури.

Громадянська війна і затвердження радянської влади в Україні су- проводжувались розрухою, голодом, руйнацією економіки та сплес- ком масового невдоволення. За цих умов комуністична влада стала на шлях проведення реформ у економічній, воєнній, національній сферах. 21 березня 1921 р. на Х з’їзді РКП(б) було оголошено про перехід до Нової економічної політики, яка передбачала скасування урядового контролю над внутрішньою торгівлею, запровадження фіксованого податку на сільськогосподарську продукцію, стимулю- вання розвитку сільського господарства і торгівлі. За умов НЕПу дрібні і середні виробництва, сфера послуг  повертались  колиш- нім власникам, вживались заходи для заохочення іноземних інвес- тицій. Нові умови позначились позитивними змінами й певними до- сягненнями в економіці. Українці стали миритися з радянською вла- дою, на яку раніше дивились з недовірою.

Реформування торкнулося й сфери національного життя. В квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) проголосив політику коренізації, суть якої полягала в заохочуванні розвитку національних культур в інтересах зміцнення більшовицької влади.

Основними напрямами політики коренізації були:

  • підготовка, виховання й висування кадрів корінної національ- ності – передусім у партійний апарат і державні органи;
  • формування національної за формою, але інтернаціональної за змістом культури шляхом розвитку закладів освіти, культури, преси, книговидавничої справи національними мовами тощо.

В УСРР коренізація набула форми українізації, водночас вжи- вались заходи й у напрямі національно-культурного розвитку націо- нальних меншин.

Політика українізаціїпроводиласьускладнихумовахпротистояння між націонал-комуністами – колишніми боротьбистами, укапістами, щоувійшлидолав КП(б)У іпрагнулирозглядатинаціональнуреформу як засіб державотворення, а також тією частиною правлячої партії, що сповідувала „теорію двох культур”, обстоювала ідею вимушеного і тимчасового характеру поступок в національному питанні.

Націонал-комуністів, зокрема, представляли Василь Шахрай, Сергій Мазлах, які в своїх статтях «Революція на Україні», «Про теперішнє становище на Україні» закликали до „справедливих національних стосунків”, рівності між усіма республіками рад, ви- ключали можливість правління одного народу над іншими. Впливова група боротьбистів в КП(б)У Олександр Шумський, Василь Блакитний, Микола Шинкар, а також бувших укапістів Михайло Ткаченко, Юрій Мазуренко, частина «старих» більшовиків на чолі  з Миколою Скрипником в своїх програмах культурних перетворень проводили ідею збереження самоврядування України.

Автором та активним пропагандистом „теорії двох культур” був секретар ЦК КП(б)У Дмитро Захарович Лебедь – уродженець  с. Лоцманська Кам’янка (нині у складі м. Дніпропетровськ). Сутність сформульованої ним „теорії” полягала у твердженні про протистоян- няпрогресивної-міської-російськоїта відсталої-сільської-української культур, яке повинно було закінчитись перемогою першої. Попри те, що у складі КП(б)У було чимало прихильників Лебедя, „теорія двох культур” була офіційно засуджена ЦК ВКП(б), оскільки вона суперечила проголошеному партією курсу на національно-культурне будівництво.

Відтак, протягом 1920-х рр. в Україні створились відносно спри- ятливі умови для реалізації політики українізації. На чолі культурного будівництва в цей період стояли наркоми освіти УСРР О.Шумський, пізніше М.Скрипник.

Реалізація на практиці політики коренізації позначилась не- абиякими успіхами розвитку української культури. Тож і не дивно, що цей період науковці іноді називають „періодом українського відродження”.

Особливості національно-культурного будівництва в 1920-ті рр.

Ефективність успіху в розбудові культурної галузі та грома- дянськості українського суспільства, в першу чергу, залежало від рівня освіченості людей. Поставала першочергова потреба в лік- відації неписьменності та розвитку освіти. Цьому сприяли як діяль- ність створеної у 1920 р. Надзвичайної комісії для боротьби з не- письменністю, постанова уряду «Про боротьбу з неписьменністю», так і високий потяг народу до знань.

Протягом 1920-х рр. в УСРР активно формувались добровільні товариства для створення пунктів роботи з неписьменним населенням в містах і селах. До роботи з ліквідації неписьменності залучались сотні вчителів, освічених громадян. Створювались учбові центри (університети), в яких за 3-4 місяці готувались вчителі початко-  вих класів, друкувались методичні поради для проведення уроків.  В 1927 р. 70% городян і 50% селян України вміли читати і писати. Загалом до 1936 р. в республіці 85% населення було письменним.

Активна діяльність уряду і населення з подолання наслідків не- письменності створили умови для запровадження обов’язкової за- гальної початкової освіти, а потім і до обов’язкової загальної се- редньої семирічної освіти. Проводились багато експериментів зі створення нових шкіл, які мали сприяти боротьбі „з старим минулим”. Запроваджувались програми, які передбачали поєднання навчання з працею, програми для колективних шкіл, для технічної освіти.

Швидкими темпами відбувалася й реорганізація системи вищої школи. Університети перетворювались в інститути, вступ до яких був, в першу чергу, доступним молоді з робітничо-селянським походжен- ням. Одні привілеї змінювались іншими. Елітою становились не за рівнем інтелекту, а за партійною ознакою та посадою. Незалежно від профілю інституту (медичного, технічного, фізичного, агрономічного чи педагогічного), спеціалістів готували як керівників робітничого колективу. До кінця 1920-х років в інститутах республіки навчалось до 40 тис. студентів. Більшість з них були  українцями, близько 20% –росіянами, більше 22% – євреями тощо. Доступ дітей бідняків до вузів стимулювався безкоштовним навчанням.

Бурхливим було у 1920-ті рр. літературне життя в Україні.

Письменники – марксисти вважали, що старе «буржуазне» мис- тецтво належало замінити пролетарським національним мистецтвом, яке мало б служити новому суспільному устрою. В Україні у 1921-1922 рр. стали створюватись пролеткультівські об’єднання, які гуртували талановитих письменників, що виявляли готовність відкинути традиції, національну культурну спадщину, присвятити художні сили пропаганді нової пролетарської культури. Одначе вимоги пролеткультівських об’єднань щодо їх автономної діяльності, претензії на монополію в сфері культури призвели до відходу від них більшості талановитої молоді, і з 1924 р. пролеткульти перестали існувати.

В складних умовах ідейних течій і боротьби за авторитет у масах у березні 1922 р. ініціативною групою у складі С.В. Пилипенка, А.С. Паніва, І.В. Сенченка було сформовано союз революційних се- лянських письменників «Плуг». Метою письменницького союзу було заниження вимог до літературного рівня творів і наближення в такий спосіб змісту твору до рівня бажань і розуміння селян. У наступному році В.Блакитний, І. Дніпровський, І.Кулик, В. Сосюра, Ю. Смолич організували групу літераторів «Гарт», що також ставила за мету працювати для пролетарської культури в Україні. Ця група висувала більш високі вимоги до художніх творів, пропонуючи формувати їх зміст у такому напрямі, який би викликав бадьорі настрої у читача, бажання активно жити і працювати. Життя «Гарту» теж було не- довгим. У 1926 р. більша частина членів об’єднання вийшла з нього, включившись в літературну дискусію (1925-1928 рр.). Розв’язана дискусіяявлялась випробуванням здатностіукраїнськихписьменників на захист самостійності культурного розвитку України.

У ході літературної дискусії, що її розпочав талановитий пись- менник, представник літератури авангарду М. Хвильовий, обгово- рювалась, зокрема, проблема: чи варто дотримуватисьскладноїдумки, образності і високої планки у творчості. М. Хвильовий відверто за- кликав  молодих  українських  письменників  відмежовуватись   від

«пасивно-песимістичної російської літератури» і йти власним шля- хом. Спочатку він оспівував у своїх віршах революційний героїзм громадянської війни. У 1923 р. вийшла його збірка «Сині етюди». Але в збірках «Осінь» (1924 р.), «Я» (1924 р.) вже відобразилось розчарування Хвильового суперечливим повсякденням. У 1925 р.

Микола Хвильовий з колишніми членами «Гарту» утворили аван- гардну літературну організацію «Вапліте» (Вільна академія про- летарської літератури). Члени організації вимагали від молодих авторів своєю творчістю приєднатися до загальноєвропейського культурного процесу, закликали до незалежності від Москви. Ці ідеї підтримували поети Павло Тичина, Максим Рильський, В.Сосюра, О. Єпік, письменники Ю. Яновський, Михаль Семенко.

Противники «Вапліте» – колишній лідер «Плуга» та комуністич- не українське курівництво за вказівкою ЦК ВКП(б) на чолі з Й.Сталіним виступили з жорсткою критикою «буржуазно-на- ціоналістичної ідеології» українського об’єднання. Проте позицію

«Вапліте» підтримали письменники-неокласики М. Зеров, М. Драй- Хмара, П. Пилипович, Є. Плужник, Микола Бажан, Тодось Осмач- ка, які вважали, що Україна здатна успішно розвивати свою національну самобутність лише на основі традицій світової і євро- пейської культури.

У процесі виникнення літературних організацій молодих пись- менників і гострої дискусії ідея критики шовінізму в культурній політиці Москви була підтримана й частиною високих посадовців України. Народний комісар освіти О.Шумський не тільки не став

Радянська Україна в міжвоєнний період

виконувати вимоги партійного центру засудити М.Х.Хвильового, а сам виступив з критикою помилок політики партії в національному питанні. В листі до Сталіна в січні 1926 р. О. Шумський звертає ува- гу на важливість процесу українського культурного відродженняі пише про потребу керування цими процесами українськими ко- муністами, а не вказівками з Москви. О. Шумський також засудив українських комуністів, які потурали централізмові Москви. На засіданні комуністичного українського курівництва у травні 1927 р. він засудив підозру і недружелюбність російських комуністів до ук- раїнського культурного процесу і тих українців, які заради кращої посади підспівували фальшивим закликам до інтернаціоналізму, на- справді сповідуючи шовінізм.

Ідеї Шумського підтримали західноукраїнські комуністи, а також деякі західноєвропейські соціалісти, бо за висловом німецького соціал-демократа Є. Штрауса, боротьба проти соціального й націо- нального гноблення, починаючи від Маркса, належала  до  кра-  щих традицій соціалізму. На конгресі Соцінтерну в 1918 р. при обговоренні українського питання було підкреслено право українців на незалежний розвиток.

Новаторські течії поширювались протягом 1920-х рр. не лише    в літературі, а також і в живопису, образотворчому мистецтві. Українські художники творили в дусі експресіонізму, кубізму, аб- стракціонізму. В їхній творчості новими художніми засобами, вираз- ністю, емоційністю, надприродністю відтворювалась історія ново- го світу.

Художників авангардистського напряму, які працювали в Украї- ні– В.Єрмілова, О.Богомазова, К.Малевича, В.Татліна, А.Петрицього, О.Архипенка, О.Естер – вважають родоначальниками «українського авангарду». Всіх їх поєднувало те, що вони народились в Україні, формувались як митці на традиціях української культури й своєю творчістю були пов’язані з мистецьким життям України.

Разом зтим, основоюхудожнього життя вукраїнськомусуспільстві залишались художники-представники інших художніх напрямів – Ф.Кричевський, І.Їжакевич, К.Трофименко, О.Шовкуненко, В.Касіян, О.Довгаль, В.Костецький, І.Гончар, М.Приймаченко.

Великі зміни відбувались з появою нових форм та жанрів у музиці. Протягом 1920-х рр. були створені театри опери і балету у Харкові,

Києві, Одесі, Полтаві. Неперевершеними оперними і камерними співаками П.Білинником, З.Гайдай, Б.Гмирею, М.Гришком, І.Коз- ловським, М.Литвиненко-Вольгельмут, І.Паторжинським, О.Петру- сенко музичне мистецтво класичного стилю прославило Україну, значно розширило обрії її культури. У новостворених театрах но-  ві постановки здійснювали Б.Лятошинський («Золотий обруч»), Ю.Мейтус («Гайдамаки»), Г.Жуковський («Марина»).

Українську традиційну музичну культуру розвивали і пропагували хорова капела «Думка», Державний ансамбль українського танцю під керівництвом М.Болотова, П.Вірського, Державна капела бан- дуристів, Український державний симфонічний оркестр та багато інших музичних колективів. Загальновизнаними були видатні ук- раїнські композитори К.Данькевич, П.Козицький, В.Косенко, Б.Ля- тошинський, Кос-Анатольський та інші.

В 1920-ті роки розвивається новий жанр музичного спектаклю –

балет.

Утім, музичний світ теж не обійшла стороною ідейна боротьба. У 1928 р. була створена «Асоціація пролетарських музикантів України» (АПМУ). Перегини у критиці класичної музики при- хильниками цієї асоціації дійшли до того, що класична та народна музика стали вважатися націоналістичною музикою «куркулів» та

«експлуататорів».

Небачених форм у розвитку драматургії набула творчість Ми- коли Куліша. Його п’єси «Народний Малахій» (1928), «Мина Ма- зайло» (1929), «Патетична соната» (1930) розкривали нову ра- дянську дійсність, українську ментальність, духовну незрілість партійних чиновників. Ці п’єси були поставлені у новоствореному театрі в Харкові «Березіль» – Лесем Курбасом. Народний артист, режисер Лесь Курбас став творцем нового авангардного мистецького об’єднання «Березіль», яке виховувало молодих режисерів і акторів для театральних сцен України.

Видатні майстри українського класичного театру – М.Занько- вецька, П.Саксаганський, М.Садовський, Г.Юра, І.Мар’яненко, О.Вагула, Н.Ужвій назавжди прославили цей напрямок української культури.

Світової слави швидко досягла зовсім нова галузь культури –

кінематографія. Серію фільмів про козацький період історії україн-

ськогонароду,Т.Шевченка,громадянськувійнуіреволюціюпоставили режисери П.Чардинін, В.Гардін, Ю.Стабовий. Лідером українського радянського кіно став О.Довженко. Нові елементи самовираження  в кіно у постановці О.Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля», означали прогрес не тільки для української культури, а і для перспектив розвитку світового кіномистецтва. Пізніше (Брюсель 1958 р.) на Всесвітньому конкурсі кінофільм «Земля» саме за це був внесений в число дванадцяти шедеврів світового кіно всіх часів і народів.

Вагомими були успіхи УСРР у розвитку науки. В середині 1920-х років починаються систематичні геологічні та гідрологічні дослідження територій України під керівництвом академіків ВУАН П.Тутковського, В.Резніченко, Е.Оппоесова – особливо в районі Донбасу і Криворіжжя. До 1930 р. була складена перша гідрологічна мапа України. Вчені почали дослідження проблеми «Великого Дніпра».

В ці ж роки почалось дослідження в області порошкової металургії і металургії сплавів.

Як самостійна наука почала розвиток аналітична хімія. У 1927 р. створено Інститут фізичної хімії. Всього на початок 1930-х рр. було створено 21 науково-дослідний інститут в структурі АН України. Це, з одного боку – сприяло концентрації наукових сил, проте з іншого боку – посилювало владний контроль за науковцями.

У 1920-ті рр. відновлювала свою роботу, заснована в листопаді 1918 р. українська Академія наук. У 1921 р. в Академії працювало 36 дійсних членів, а за 20 років – 835 академіків різних наук.

Великий внесок в розробку історичної науки внесли академіки М.Грушевський, Д.Багалій, О.Левицький, Д.Яворницький, М.Явор- ський, Ф.Лось, М.Петровський, М.Супруненко. Своєю діяльністю вони розвивали історичну науку.

Українська культура міжвоєнного періоду подарувала нації, світу цілу плеяду геніїв. Зокрема всесвітньо відомим є ім’я Михайла Крав- чука, з 1929 р. дійсного члена ВУАН – блискучого вченого в галузі диференційних та інтегральних рівнянь, теорії множини та вищої алгебри, математичної статистики. Багатьма, висловленими ним ідеями математичний світ користується і сьогодні. На жаль, обви- нувачений в діяльності міфічної організації «Спілки визволення

України», М.Кравчук, як і сотні невинних талановитих українських вчених, у 1938 р. був арештований за звинуваченням у шпигунстві. Він помер на Колимі у 1942 р.

Активно працював у науковій царині В.Глушко. Він все життя займався розробкою ракетних двигунів, розробив проект космічної рушійної енергоустановки – геліоракетоплану. У 1929 р. він створив електричний ракетний двигун. А з 1930 р. починає конструювати рідинно-реактивний двигун.

Отже, період 1920-х рр. позначився безперечними успіхами у царині розвитку української культури. До кінця 1920-х рр. 97% ді- тей республіки навчались українською мовою, шкільні заклади забезпечувались підручниками українською мовою, українці перева- жали у складі студентської молоді. Водночас в Україні були створені умови для розвитку національних меншин, громадяни неукраїнської національності мали можливості для відродження рідної мови, культури, традицій. Було організовано роботу 786 єврейських шкіл, 628 німецьких, 380 польських та ін. Мовами національних меншин видавались 70 газет, 55 журналів, діяло 634 бібліотеки. Вільно, в дискусіях і пошуках формувались література, мистецтво, наука.

Стан культури в Україні у 1930-ті рр.

Наприкінці 1920-х рр. правляча верхівка на чолі зі Сталіним у внутрішній політиці перейшла до методів, що прискорювали побудо- ву соціалістичного суспільства в СРСР.

Першою жертвою терористичних методів, що хвилями котились по Україні (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, штучний голод, великий терор 1936-1938 років), стало се- лянство. Одночасно йшов наступ на творчу інтелігенцію. Суспільна політична атмосфера в Україні 1930-х рр. характеризувалася посту- повим згортанням політики українізації. Почалося відновлення політики русифікації в усіх сферах життя. Головною небезпекою оголошувався «буржуазний» націоналізм. Постійно викривались шкідники, шпигуни, націонал-ухильники та інші «вороги народу». Великих втрат зазнали письменницькі організації, освіта, наука.

Взагалі культурне життя в Україні у цей період було позначене суперечливими процесами. Так, з одного боку – в цей період тривали будівництво шкіл, підготовка вчителів. Проте з іншого боку – постанови ЦК ВКП(б) від 5 жовтня 1931 р. «О начальной и средней школе» та від 25 серпня 1932 р. «Об учебниках, программах и режиме в начальной школе» вимагали, щоб нові учбові плани розроблялись на основі марксистської методології з послідовним визначенням тем предмету.

До кінця 30-х років була вирішена в основному кадрова проб- лема науково-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців для про- мисловості перевищувала 500 тисяч. З іншого боку, важка доля спіткала школи і технікуми національних меншин. Спочатку відбувся перехід на російську мову викладання в польських, німецьких школах. Потім відбулася й ліквідація більшості закладів освіти та арешти викладачів і студентів. Так, Німецький педінститут в Одесі був реорганізований в Одеський інститут іноземних мов. Постановами ЦК КП(б)У було ліквідовано болгарський і молдавський відділи Одеської театральної школи, німецький відділ Дніпропетровської. На січневому пленумі ЦК КП(б)У 1937 р. С.Косіор зазначав: «Ми провели повний розгром наших культурних закладів, в яких засіли націоналісти. У нас майже нікого з працівників не залишилось».

Результатом рішення ЦК ВКП(б) 1927 р. про мобілізацію науки України на фронт соціалістичного будівництва стало її радикальне реформування. З початку 1930-х рр. була ліквідована Комісія історії та новітньої історії України. М.Грушевський втратив вплив на стан розвитку історичних досліджень Академії наук, і був змушений виїхати з України. Постановою ЦК ВКП(б) від 25 січня 1931 р. «О журнале «Под знаменем марксизма» суспільні науки зобов’язувались розвивати дослідження за принципом партійності.

Поступово змінювався склад кадрового потенціалу ВУАН за рахунок задоволення пропозицій ЦК ВКП(б). Академіками обирались партійні функціонери. Разом з такими вченими як О.Богомолець, М.Вавілов, О.Палладін, Є.Патон, М.Холодний, Д.Яворницький ака- деміками призначались В.Затонський, М.Скрипник, О.Шліхтер, В.Юринець, М.Яворський. Близько 250 науковців за політичними процесами були заарештовані і відправлені у заслання.

Проте, розвиток науки не припинився. У 1931-1932 рр. у Хар- ківському Українському фізико-технічному інституті (УФТІ) пра- цювали І.Курчатов і Л.Ландау. І.Ландау написав працю з кінетичної теорії плазми. Тут вперше здійснено було штучне розщеплення ядра атома літію швидкими протонами. Це свідчило про народження в Україні центру теоретичної фізики.

Розроблені в лабораторії Є.Патона нові методи зварювання ви- користовувались на будівництві Дніпрогесу. Нові відкриття у вивченні нелінійної механіки зробили Д.Граве, М.Крилов, М.Боголюбов. Основні проблеми можливих космічних польотів, конструювання космічних міжпланетних кораблів досліджував Ю.Кондратюк. Він розрахував траєкторію космічних польотів на місяць. Ці розробки пізніше використовувались у вітчизняному ракетобудуванні та аме- риканських космічних програмах.

Незважаючи на наростаючий ідеологічний та репресивний тиск з боку партійної і адміністративної влади, українська наука про- довжувала діяти. У 1932 р. вперше в світі був створений реактивний науково-дослідний інститут. Тут зустрілись і працювали разом В.Глушков і С.Корольов, створюючи легендарні «катюші» та реак- тивні снаряди для штурмовиків на основі розроблених у 1930-ті рр. принципів реактивних двигунів.

Успіхи в біологічних науках, генетиці, медицині через плідну діяльність українських вчених О.Богомольця, М.Гамалія, Д.Забо- лотного, М.Стражеско, В.Філатова, М.Холодного, В.Юр’єва вивели Україну на рівень науково розвинутих країн.

Розширювалась і зміцнювалась матеріально-технічна база й нау- кові кадри Академії наук УРСР, бюджет якої за 1930-ті рр. збіль- шився у сорок разів. З метою зміцнення зв’язку науки з практикою соціалістичного будівництва у 1934 р. Академію наук було підпо- рядковано РНК України. Вона також була перейменована у Академію наук УРСР. У новому статуті Академії вказувалось, що її основним завданням є всебічне сприяння загальному піднесенню теоретичних і прикладних наук для успіху української соціалістичної культури.

Протягом 1930-х рр. активно діяли новостворені інститути – Інститут технічної механіки, Інститут будівельної механіки, Ін- ститут зоології і біології, Інститут мовознавства, Інститут хімії та Інститут ботаніки, гірничої механіки, клінічної фізіології, хімічної

технології, географічна обсерваторія, Інститут математики, Інсти- тут електрозварювання, Інститут гідромеханіки (спочатку водного господарства). У 1938 році в систему АН УРСР увійшов, створений у 1920-ті роки Український фізико-технічний інститут.

Крім академічних інститутів в Україні діяв Український інсти- тут марксизму-ленінізму, який 1931 року був реорганізований у Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослід- них інститутів, що об’єднувала інститути суспільствознавчого про- філю. У 1940 р. вона була переведена в систему АН, де були орга- нізовані чотири відділення: суспільних, фізико-математичних, біоло- гічних і технічних наук.

Величезну увагу керівництво CРСР та УСРР приділяло контро- льованому розвитку літератури та мистецтва. Ці сфери культурного життя мали велике значення для пропаганди й виховання радянських людей. Єдиним творчим методом офіційно дозволеним для радян- ських письменників України був соціалістичний реалізм. Це озна- чало, що література і мистецтво повинні були стати художньою підтримкою політики більшовиків.

Масові репресії завдали великого удару літературі і мистецтву України. Близько 1000 видатних діячів літератури, живопису, театру були репресовані, що зупиняло динамічність, розкутість, вільний характер творчості. У прозі й образотворчому мистецтві в цей період панували ілюстрування індустріалізації і колективізації, портрети вождів, пам’ятники, в поезії – прославлення партії («Партія веде» П.Тичини, М.Рильського «Пісня про Сталіна»), в музиці – величні пісні і кантати на честь Сталіна, що було відбиттям затвердження   в країні його „культу особи”. Видавались твори і в класичних рамках: поетичні збірки «Чуття єдиної родини» П.Тичини, «Київ»   і «Літо» М.Рильського, «Нові поезії» і «Люблю» В.Сосюри, поема- трилогія «Безсмертя» М.Бажана, «Змужніла молодість» І.Куліка,

«Батьківщина» А.Малишка та ін. У прозі, це твори Олеся Досвіт- нього «Кварцит», «Інженери» Ю.Шовкопляса, «Магістраль» А.Шия- на та ін.

Розвивалось театральне мистецтво. Діяло більше 84 професійних театрів – опери та балету, драматичних, музикальних, юного глядача, які ставили вистави в основному українською мовою.

У Київському театрі опери і балету представляли класику –

«Наталку Полтавку» І.Котляревського, «Запорожця за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Мазепу» та «Євгенія Онєгіна» П.Чайков- ського, «Снігуроньку» М.Римського-Корсакова, «Трагічну ніч» К.Данькевича та ін. У сучасний балет були спроби ввести національну виробничу тематику. У театрі сформувався колектив талановитих акторів, таких як М.Литвиненко-Вольгемут, О.Петрусенко, З.Гайдай, І.Паторжинський, М.Донець, М.Гришко та ін.

Великих успіхів досягли Київський драматичний театр ім. Лесі Українки, Запорозький драматичний театр ім. М.Заньковецької, Сумський драматичний театр ім. М.Щепкіна, Харківський театр ім. Т.Шевченка та ін.

У кіномистецтві плідно працювали кінорежисери О.Довженко, Д.Демуцький, І.Кавалерідзе, М.Топчій. Київська та Одеська кіно- студії 1933-1938 рр. випустили 55 фільмів, серед яких «Верш- ники» І.Савченко, «Богдан Хмельницький» М.Донського. Знімались історико-революційні та історичні фільми «Дума про козака Го- лоту», «Щорс» (режисер О.Довженко), «Останній порт» за дра- мою О.Корнійчука «Загибель ескадри», фільми «Коліївщина»,

«Прометей» І.Кавалерідзе.

У музиці віддавались переваги тим творам, що прославляли пар- тійну політику. І все ж, в українській музиці 1930-х рр. зберігались національні риси. З’являлось багато ліричних, жартівливих пісень і дум. Стали відомими твори композиторів Г.Верьовки, А.Лебединця, Л.Ревуцького, Г.Майбороди, К.Данькевича. Великої майстерності досягла капела «Думка», Державна капела бандуристів. Розвиток інструментальної музики визначали такі композитори, як Левко Ре- вуцький і Віктор Косенко, Пилип Козицький, Михайло Вериківський, Борис Лятошинський.

Отже, відповідаючи настроям післяреволюційного періоду, укра- їнська культура розвивалась, створюючи характерні для традицій українського народу напрямки в культурній сфері. Прогрес 1920-х років змінювався регресом 1930-х рр., але в цілому українська культура і в цей період залишилась достойною частиною світової культури.

Надпись: Лекція 8. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД 8.1. Соціально – історичні умови становлення і розвитку української культури. 8.2. Особливості національно-культурного будівництва в 1920-ті рр. 8.3. Стан культури в Україні у 1930-ті рр. 8.1. Соціально – історичні умови становлення і розвитку української культури. Громадянська війна і затвердження радянської влади в Україні су- проводжувались розрухою, голодом, руйнацією економіки та сплес- ком масового невдоволення. За цих умов комуністична влада стала на шлях проведення реформ у економічній, воєнній, національній сферах. 21 березня 1921 р. на Х з’їзді РКП(б) було оголошено про перехід до Нової економічної політики, яка передбачала скасування урядового контролю над внутрішньою торгівлею, запровадження фіксованого податку на сільськогосподарську продукцію, стимулю- вання розвитку сільського господарства і торгівлі. За умов НЕПу дрібні і середні виробництва, сфера послуг повертались колиш- нім власникам, вживались заходи для заохочення іноземних інвес- тицій. Нові умови позначились позитивними змінами й певними до- сягненнями в економіці. Українці стали миритися з радянською вла- дою, на яку раніше дивились з недовірою. Реформування торкнулося й сфери національного життя. В квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) проголосив політику коренізації, суть якої полягала в заохочуванні розвитку національних культур в інтересах зміцнення більшовицької влади. Основними напрямами політики коренізації були: * підготовка, виховання й висування кадрів корінної національ- ності – передусім у партійний апарат і державні органи; * формування національної за формою, але інтернаціональної за змістом культури шляхом розвитку закладів освіти, культури, преси, книговидавничої справи національними мовами тощо. В УСРР коренізація набула форми українізації, водночас вжи- вались заходи й у напрямі національно-культурного розвитку націо- нальних меншин. Політика українізаціїпроводиласьускладнихумовахпротистояння між націонал-комуністами – колишніми боротьбистами, укапістами, щоувійшлидолав КП(б)У іпрагнулирозглядатинаціональнуреформу як засіб державотворення, а також тією частиною правлячої партії, що сповідувала „теорію двох культур”, обстоювала ідею вимушеного і тимчасового характеру поступок в національному питанні. Націонал-комуністів, зокрема, представляли Василь Шахрай, Сергій Мазлах, які в своїх статтях «Революція на Україні», «Про теперішнє становище на Україні» закликали до „справедливих національних стосунків”, рівності між усіма республіками рад, ви- ключали можливість правління одного народу над іншими. Впливова група боротьбистів в КП(б)У Олександр Шумський, Василь Блакитний, Микола Шинкар, а також бувших укапістів Михайло Ткаченко, Юрій Мазуренко, частина «старих» більшовиків на чолі з Миколою Скрипником в своїх програмах культурних перетворень проводили ідею збереження самоврядування України. Автором та активним пропагандистом „теорії двох культур” був секретар ЦК КП(б)У Дмитро Захарович Лебедь – уродженець с. Лоцманська Кам’янка (нині у складі м. Дніпропетровськ). Сутність сформульованої ним „теорії” полягала у твердженні про протистоян- няпрогресивної-міської-російськоїта відсталої-сільської-української культур, яке повинно було закінчитись перемогою першої. Попри те, що у складі КП(б)У було чимало прихильників Лебедя, „теорія двох культур” була офіційно засуджена ЦК ВКП(б), оскільки вона суперечила проголошеному партією курсу на національно-культурне будівництво. Відтак, протягом 1920-х рр. в Україні створились відносно спри- ятливі умови для реалізації політики українізації. На чолі культурного будівництва в цей період стояли наркоми освіти УСРР О.Шумський, пізніше М.Скрипник. Реалізація на практиці політики коренізації позначилась не- абиякими успіхами розвитку української культури. Тож і не дивно, що цей період науковці іноді називають „періодом українського відродження”. 8.2. Особливості національно-культурного будівництва в 1920-ті рр. Ефективність успіху в розбудові культурної галузі та грома- дянськості українського суспільства, в першу чергу, залежало від рівня освіченості людей. Поставала першочергова потреба в лік- відації неписьменності та розвитку освіти. Цьому сприяли як діяль- ність створеної у 1920 р. Надзвичайної комісії для боротьби з не- письменністю, постанова уряду «Про боротьбу з неписьменністю», так і високий потяг народу до знань. Протягом 1920-х рр. в УСРР активно формувались добровільні товариства для створення пунктів роботи з неписьменним населенням в містах і селах. До роботи з ліквідації неписьменності залучались сотні вчителів, освічених громадян. Створювались учбові центри (університети), в яких за 3-4 місяці готувались вчителі початко- вих класів, друкувались методичні поради для проведення уроків. В 1927 р. 70% городян і 50% селян України вміли читати і писати. Загалом до 1936 р. в республіці 85% населення було письменним. Активна діяльність уряду і населення з подолання наслідків не- письменності створили умови для запровадження обов’язкової за- гальної початкової освіти, а потім і до обов’язкової загальної се- редньої семирічної освіти. Проводились багато експериментів зі створення нових шкіл, які мали сприяти боротьбі „з старим минулим”. Запроваджувались програми, які передбачали поєднання навчання з працею, програми для колективних шкіл, для технічної освіти. Швидкими темпами відбувалася й реорганізація системи вищої школи. Університети перетворювались в інститути, вступ до яких був, в першу чергу, доступним молоді з робітничо-селянським походжен- ням. Одні привілеї змінювались іншими. Елітою становились не за рівнем інтелекту, а за партійною ознакою та посадою. Незалежно від профілю інституту (медичного, технічного, фізичного, агрономічного чи педагогічного), спеціалістів готували як керівників робітничого колективу. До кінця 1920-х років в інститутах республіки навчалось до 40 тис. студентів. Більшість з них були українцями, близько 20% –росіянами, більше 22% – євреями тощо. Доступ дітей бідняків до вузів стимулювався безкоштовним навчанням. Бурхливим було у 1920-ті рр. літературне життя в Україні. Письменники – марксисти вважали, що старе «буржуазне» мис- тецтво належало замінити пролетарським національним мистецтвом, яке мало б служити новому суспільному устрою. В Україні у 1921-1922 рр. стали створюватись пролеткультівські об’єднання, які гуртували талановитих письменників, що виявляли готовність відкинути традиції, національну культурну спадщину, присвятити художні сили пропаганді нової пролетарської культури. Одначе вимоги пролеткультівських об’єднань щодо їх автономної діяльності, претензії на монополію в сфері культури призвели до відходу від них більшості талановитої молоді, і з 1924 р. пролеткульти перестали існувати. В складних умовах ідейних течій і боротьби за авторитет у масах у березні 1922 р. ініціативною групою у складі С.В. Пилипенка, А.С. Паніва, І.В. Сенченка було сформовано союз революційних се- лянських письменників «Плуг». Метою письменницького союзу було заниження вимог до літературного рівня творів і наближення в такий спосіб змісту твору до рівня бажань і розуміння селян. У наступному році В.Блакитний, І. Дніпровський, І.Кулик, В. Сосюра, Ю. Смолич організували групу літераторів «Гарт», що також ставила за мету працювати для пролетарської культури в Україні. Ця група висувала більш високі вимоги до художніх творів, пропонуючи формувати їх зміст у такому напрямі, який би викликав бадьорі настрої у читача, бажання активно жити і працювати. Життя «Гарту» теж було не- довгим. У 1926 р. більша частина членів об’єднання вийшла з нього, включившись в літературну дискусію (1925-1928 рр.). Розв’язана дискусіяявлялась випробуванням здатностіукраїнськихписьменників на захист самостійності культурного розвитку України. У ході літературної дискусії, що її розпочав талановитий пись- менник, представник літератури авангарду М. Хвильовий, обгово- рювалась, зокрема, проблема: чи варто дотримуватисьскладноїдумки, образності і високої планки у творчості. М. Хвильовий відверто за- кликав молодих українських письменників відмежовуватись від «пасивно-песимістичної російської літератури» і йти власним шля- хом. Спочатку він оспівував у своїх віршах революційний героїзм громадянської війни. У 1923 р. вийшла його збірка «Сині етюди». Але в збірках «Осінь» (1924 р.), «Я» (1924 р.) вже відобразилось розчарування Хвильового суперечливим повсякденням. У 1925 р. Микола Хвильовий з колишніми членами «Гарту» утворили аван- гардну літературну організацію «Вапліте» (Вільна академія про- летарської літератури). Члени організації вимагали від молодих авторів своєю творчістю приєднатися до загальноєвропейського культурного процесу, закликали до незалежності від Москви. Ці ідеї підтримували поети Павло Тичина, Максим Рильський, В.Сосюра, О. Єпік, письменники Ю. Яновський, Михаль Семенко. Противники «Вапліте» – колишній лідер «Плуга» та комуністич- не українське курівництво за вказівкою ЦК ВКП(б) на чолі з Й.Сталіним виступили з жорсткою критикою «буржуазно-на- ціоналістичної ідеології» українського об’єднання. Проте позицію «Вапліте» підтримали письменники-неокласики М. Зеров, М. Драй- Хмара, П. Пилипович, Є. Плужник, Микола Бажан, Тодось Осмач- ка, які вважали, що Україна здатна успішно розвивати свою національну самобутність лише на основі традицій світової і євро- пейської культури. У процесі виникнення літературних організацій молодих пись- менників і гострої дискусії ідея критики шовінізму в культурній політиці Москви була підтримана й частиною високих посадовців України. Народний комісар освіти О.Шумський не тільки не став Радянська Україна в міжвоєнний період виконувати вимоги партійного центру засудити М.Х.Хвильового, а сам виступив з критикою помилок політики партії в національному питанні. В листі до Сталіна в січні 1926 р. О. Шумський звертає ува- гу на важливість процесу українського культурного відродженняі пише про потребу керування цими процесами українськими ко- муністами, а не вказівками з Москви. О. Шумський також засудив українських комуністів, які потурали централізмові Москви. На засіданні комуністичного українського курівництва у травні 1927 р. він засудив підозру і недружелюбність російських комуністів до ук- раїнського культурного процесу і тих українців, які заради кращої посади підспівували фальшивим закликам до інтернаціоналізму, на- справді сповідуючи шовінізм. Ідеї Шумського підтримали західноукраїнські комуністи, а також деякі західноєвропейські соціалісти, бо за висловом німецького соціал-демократа Є. Штрауса, боротьба проти соціального й націо- нального гноблення, починаючи від Маркса, належала до кра- щих традицій соціалізму. На конгресі Соцінтерну в 1918 р. при обговоренні українського питання було підкреслено право українців на незалежний розвиток. Новаторські течії поширювались протягом 1920-х рр. не лише в літературі, а також і в живопису, образотворчому мистецтві. Українські художники творили в дусі експресіонізму, кубізму, аб- стракціонізму. В їхній творчості новими художніми засобами, вираз- ністю, емоційністю, надприродністю відтворювалась історія ново- го світу. Художників авангардистського напряму, які працювали в Украї- ні– В.Єрмілова, О.Богомазова, К.Малевича, В.Татліна, А.Петрицього, О.Архипенка, О.Естер – вважають родоначальниками «українського авангарду». Всіх їх поєднувало те, що вони народились в Україні, формувались як митці на традиціях української культури й своєю творчістю були пов’язані з мистецьким життям України. Разом зтим, основоюхудожнього життя вукраїнськомусуспільстві залишались художники-представники інших художніх напрямів – Ф.Кричевський, І.Їжакевич, К.Трофименко, О.Шовкуненко, В.Касіян, О.Довгаль, В.Костецький, І.Гончар, М.Приймаченко. Великі зміни відбувались з появою нових форм та жанрів у музиці. Протягом 1920-х рр. були створені театри опери і балету у Харкові, Києві, Одесі, Полтаві. Неперевершеними оперними і камерними співаками П.Білинником, З.Гайдай, Б.Гмирею, М.Гришком, І.Коз- ловським, М.Литвиненко-Вольгельмут, І.Паторжинським, О.Петру- сенко музичне мистецтво класичного стилю прославило Україну, значно розширило обрії її культури. У новостворених театрах но- ві постановки здійснювали Б.Лятошинський («Золотий обруч»), Ю.Мейтус («Гайдамаки»), Г.Жуковський («Марина»). Українську традиційну музичну культуру розвивали і пропагували хорова капела «Думка», Державний ансамбль українського танцю під керівництвом М.Болотова, П.Вірського, Державна капела бан- дуристів, Український державний симфонічний оркестр та багато інших музичних колективів. Загальновизнаними були видатні ук- раїнські композитори К.Данькевич, П.Козицький, В.Косенко, Б.Ля- тошинський, Кос-Анатольський та інші. В 1920-ті роки розвивається новий жанр музичного спектаклю – балет. Утім, музичний світ теж не обійшла стороною ідейна боротьба. У 1928 р. була створена «Асоціація пролетарських музикантів України» (АПМУ). Перегини у критиці класичної музики при- хильниками цієї асоціації дійшли до того, що класична та народна музика стали вважатися націоналістичною музикою «куркулів» та «експлуататорів». Небачених форм у розвитку драматургії набула творчість Ми- коли Куліша. Його п’єси «Народний Малахій» (1928), «Мина Ма- зайло» (1929), «Патетична соната» (1930) розкривали нову ра- дянську дійсність, українську ментальність, духовну незрілість партійних чиновників. Ці п’єси були поставлені у новоствореному театрі в Харкові «Березіль» – Лесем Курбасом. Народний артист, режисер Лесь Курбас став творцем нового авангардного мистецького об’єднання «Березіль», яке виховувало молодих режисерів і акторів для театральних сцен України. Видатні майстри українського класичного театру – М.Занько- вецька, П.Саксаганський, М.Садовський, Г.Юра, І.Мар’яненко, О.Вагула, Н.Ужвій назавжди прославили цей напрямок української культури. Світової слави швидко досягла зовсім нова галузь культури – кінематографія. Серію фільмів про козацький період історії україн- ськогонароду,Т.Шевченка,громадянськувійнуіреволюціюпоставили режисери П.Чардинін, В.Гардін, Ю.Стабовий. Лідером українського радянського кіно став О.Довженко. Нові елементи самовираження в кіно у постановці О.Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля», означали прогрес не тільки для української культури, а і для перспектив розвитку світового кіномистецтва. Пізніше (Брюсель 1958 р.) на Всесвітньому конкурсі кінофільм «Земля» саме за це був внесений в число дванадцяти шедеврів світового кіно всіх часів і народів. Вагомими були успіхи УСРР у розвитку науки. В середині 1920-х років починаються систематичні геологічні та гідрологічні дослідження територій України під керівництвом академіків ВУАН П.Тутковського, В.Резніченко, Е.Оппоесова – особливо в районі Донбасу і Криворіжжя. До 1930 р. була складена перша гідрологічна мапа України. Вчені почали дослідження проблеми «Великого Дніпра». В ці ж роки почалось дослідження в області порошкової металургії і металургії сплавів. Як самостійна наука почала розвиток аналітична хімія. У 1927 р. створено Інститут фізичної хімії. Всього на початок 1930-х рр. було створено 21 науково-дослідний інститут в структурі АН України. Це, з одного боку – сприяло концентрації наукових сил, проте з іншого боку – посилювало владний контроль за науковцями. У 1920-ті рр. відновлювала свою роботу, заснована в листопаді 1918 р. українська Академія наук. У 1921 р. в Академії працювало 36 дійсних членів, а за 20 років – 835 академіків різних наук. Великий внесок в розробку історичної науки внесли академіки М.Грушевський, Д.Багалій, О.Левицький, Д.Яворницький, М.Явор- ський, Ф.Лось, М.Петровський, М.Супруненко. Своєю діяльністю вони розвивали історичну науку. Українська культура міжвоєнного періоду подарувала нації, світу цілу плеяду геніїв. Зокрема всесвітньо відомим є ім’я Михайла Крав- чука, з 1929 р. дійсного члена ВУАН – блискучого вченого в галузі диференційних та інтегральних рівнянь, теорії множини та вищої алгебри, математичної статистики. Багатьма, висловленими ним ідеями математичний світ користується і сьогодні. На жаль, обви- нувачений в діяльності міфічної організації «Спілки визволення України», М.Кравчук, як і сотні невинних талановитих українських вчених, у 1938 р. був арештований за звинуваченням у шпигунстві. Він помер на Колимі у 1942 р. Активно працював у науковій царині В.Глушко. Він все життя займався розробкою ракетних двигунів, розробив проект космічної рушійної енергоустановки – геліоракетоплану. У 1929 р. він створив електричний ракетний двигун. А з 1930 р. починає конструювати рідинно-реактивний двигун. Отже, період 1920-х рр. позначився безперечними успіхами у царині розвитку української культури. До кінця 1920-х рр. 97% ді- тей республіки навчались українською мовою, шкільні заклади забезпечувались підручниками українською мовою, українці перева- жали у складі студентської молоді. Водночас в Україні були створені умови для розвитку національних меншин, громадяни неукраїнської національності мали можливості для відродження рідної мови, культури, традицій. Було організовано роботу 786 єврейських шкіл, 628 німецьких, 380 польських та ін. Мовами національних меншин видавались 70 газет, 55 журналів, діяло 634 бібліотеки. Вільно, в дискусіях і пошуках формувались література, мистецтво, наука. 8.3. Стан культури в Україні у 1930-ті рр. Наприкінці 1920-х рр. правляча верхівка на чолі зі Сталіним у внутрішній політиці перейшла до методів, що прискорювали побудо- ву соціалістичного суспільства в СРСР. Першою жертвою терористичних методів, що хвилями котились по Україні (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, штучний голод, великий терор 1936-1938 років), стало се- лянство. Одночасно йшов наступ на творчу інтелігенцію. Суспільна політична атмосфера в Україні 1930-х рр. характеризувалася посту- повим згортанням політики українізації. Почалося відновлення політики русифікації в усіх сферах життя. Головною небезпекою оголошувався «буржуазний» націоналізм. Постійно викривались шкідники, шпигуни, націонал-ухильники та інші «вороги народу». Великих втрат зазнали письменницькі організації, освіта, наука. Взагалі культурне життя в Україні у цей період було позначене суперечливими процесами. Так, з одного боку – в цей період тривали будівництво шкіл, підготовка вчителів. Проте з іншого боку – постанови ЦК ВКП(б) від 5 жовтня 1931 р. «О начальной и средней школе» та від 25 серпня 1932 р. «Об учебниках, программах и режиме в начальной школе» вимагали, щоб нові учбові плани розроблялись на основі марксистської методології з послідовним визначенням тем предмету. До кінця 30-х років була вирішена в основному кадрова проб- лема науково-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців для про- мисловості перевищувала 500 тисяч. З іншого боку, важка доля спіткала школи і технікуми національних меншин. Спочатку відбувся перехід на російську мову викладання в польських, німецьких школах. Потім відбулася й ліквідація більшості закладів освіти та арешти викладачів і студентів. Так, Німецький педінститут в Одесі був реорганізований в Одеський інститут іноземних мов. Постановами ЦК КП(б)У було ліквідовано болгарський і молдавський відділи Одеської театральної школи, німецький відділ Дніпропетровської. На січневому пленумі ЦК КП(б)У 1937 р. С.Косіор зазначав: «Ми провели повний розгром наших культурних закладів, в яких засіли націоналісти. У нас майже нікого з працівників не залишилось». Результатом рішення ЦК ВКП(б) 1927 р. про мобілізацію науки України на фронт соціалістичного будівництва стало її радикальне реформування. З початку 1930-х рр. була ліквідована Комісія історії та новітньої історії України. М.Грушевський втратив вплив на стан розвитку історичних досліджень Академії наук, і був змушений виїхати з України. Постановою ЦК ВКП(б) від 25 січня 1931 р. «О журнале «Под знаменем марксизма» суспільні науки зобов’язувались розвивати дослідження за принципом партійності. Поступово змінювався склад кадрового потенціалу ВУАН за рахунок задоволення пропозицій ЦК ВКП(б). Академіками обирались партійні функціонери. Разом з такими вченими як О.Богомолець, М.Вавілов, О.Палладін, Є.Патон, М.Холодний, Д.Яворницький ака- деміками призначались В.Затонський, М.Скрипник, О.Шліхтер, В.Юринець, М.Яворський. Близько 250 науковців за політичними процесами були заарештовані і відправлені у заслання. Проте, розвиток науки не припинився. У 1931-1932 рр. у Хар- ківському Українському фізико-технічному інституті (УФТІ) пра- цювали І.Курчатов і Л.Ландау. І.Ландау написав працю з кінетичної теорії плазми. Тут вперше здійснено було штучне розщеплення ядра атома літію швидкими протонами. Це свідчило про народження в Україні центру теоретичної фізики. Розроблені в лабораторії Є.Патона нові методи зварювання ви- користовувались на будівництві Дніпрогесу. Нові відкриття у вивченні нелінійної механіки зробили Д.Граве, М.Крилов, М.Боголюбов. Основні проблеми можливих космічних польотів, конструювання космічних міжпланетних кораблів досліджував Ю.Кондратюк. Він розрахував траєкторію космічних польотів на місяць. Ці розробки пізніше використовувались у вітчизняному ракетобудуванні та аме- риканських космічних програмах. Незважаючи на наростаючий ідеологічний та репресивний тиск з боку партійної і адміністративної влади, українська наука про- довжувала діяти. У 1932 р. вперше в світі був створений реактивний науково-дослідний інститут. Тут зустрілись і працювали разом В.Глушков і С.Корольов, створюючи легендарні «катюші» та реак- тивні снаряди для штурмовиків на основі розроблених у 1930-ті рр. принципів реактивних двигунів. Успіхи в біологічних науках, генетиці, медицині через плідну діяльність українських вчених О.Богомольця, М.Гамалія, Д.Забо- лотного, М.Стражеско, В.Філатова, М.Холодного, В.Юр’єва вивели Україну на рівень науково розвинутих країн. Розширювалась і зміцнювалась матеріально-технічна база й нау- кові кадри Академії наук УРСР, бюджет якої за 1930-ті рр. збіль- шився у сорок разів. З метою зміцнення зв’язку науки з практикою соціалістичного будівництва у 1934 р. Академію наук було підпо- рядковано РНК України. Вона також була перейменована у Академію наук УРСР. У новому статуті Академії вказувалось, що її основним завданням є всебічне сприяння загальному піднесенню теоретичних і прикладних наук для успіху української соціалістичної культури. Протягом 1930-х рр. активно діяли новостворені інститути – Інститут технічної механіки, Інститут будівельної механіки, Ін- ститут зоології і біології, Інститут мовознавства, Інститут хімії та Інститут ботаніки, гірничої механіки, клінічної фізіології, хімічної технології, географічна обсерваторія, Інститут математики, Інсти- тут електрозварювання, Інститут гідромеханіки (спочатку водного господарства). У 1938 році в систему АН УРСР увійшов, створений у 1920-ті роки Український фізико-технічний інститут. Крім академічних інститутів в Україні діяв Український інсти- тут марксизму-ленінізму, який 1931 року був реорганізований у Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослід- них інститутів, що об’єднувала інститути суспільствознавчого про- філю. У 1940 р. вона була переведена в систему АН, де були орга- нізовані чотири відділення: суспільних, фізико-математичних, біоло- гічних і технічних наук. Величезну увагу керівництво CРСР та УСРР приділяло контро- льованому розвитку літератури та мистецтва. Ці сфери культурного життя мали велике значення для пропаганди й виховання радянських людей. Єдиним творчим методом офіційно дозволеним для радян- ських письменників України був соціалістичний реалізм. Це озна- чало, що література і мистецтво повинні були стати художньою підтримкою політики більшовиків. Масові репресії завдали великого удару літературі і мистецтву України. Близько 1000 видатних діячів літератури, живопису, театру були репресовані, що зупиняло динамічність, розкутість, вільний характер творчості. У прозі й образотворчому мистецтві в цей період панували ілюстрування індустріалізації і колективізації, портрети вождів, пам’ятники, в поезії – прославлення партії («Партія веде» П.Тичини, М.Рильського «Пісня про Сталіна»), в музиці – величні пісні і кантати на честь Сталіна, що було відбиттям затвердження в країні його „культу особи”. Видавались твори і в класичних рамках: поетичні збірки «Чуття єдиної родини» П.Тичини, «Київ» і «Літо» М.Рильського, «Нові поезії» і «Люблю» В.Сосюри, поема- трилогія «Безсмертя» М.Бажана, «Змужніла молодість» І.Куліка, «Батьківщина» А.Малишка та ін. У прозі, це твори Олеся Досвіт- нього «Кварцит», «Інженери» Ю.Шовкопляса, «Магістраль» А.Шия- на та ін. Розвивалось театральне мистецтво. Діяло більше 84 професійних театрів – опери та балету, драматичних, музикальних, юного глядача, які ставили вистави в основному українською мовою. У Київському театрі опери і балету представляли класику – «Наталку Полтавку» І.Котляревського, «Запорожця за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Мазепу» та «Євгенія Онєгіна» П.Чайков- ського, «Снігуроньку» М.Римського-Корсакова, «Трагічну ніч» К.Данькевича та ін. У сучасний балет були спроби ввести національну виробничу тематику. У театрі сформувався колектив талановитих акторів, таких як М.Литвиненко-Вольгемут, О.Петрусенко, З.Гайдай, І.Паторжинський, М.Донець, М.Гришко та ін. Великих успіхів досягли Київський драматичний театр ім. Лесі Українки, Запорозький драматичний театр ім. М.Заньковецької, Сумський драматичний театр ім. М.Щепкіна, Харківський театр ім. Т.Шевченка та ін. У кіномистецтві плідно працювали кінорежисери О.Довженко, Д.Демуцький, І.Кавалерідзе, М.Топчій. Київська та Одеська кіно- студії 1933-1938 рр. випустили 55 фільмів, серед яких «Верш- ники» І.Савченко, «Богдан Хмельницький» М.Донського. Знімались історико-революційні та історичні фільми «Дума про козака Го- лоту», «Щорс» (режисер О.Довженко), «Останній порт» за дра- мою О.Корнійчука «Загибель ескадри», фільми «Коліївщина», «Прометей» І.Кавалерідзе. У музиці віддавались переваги тим творам, що прославляли пар- тійну політику. І все ж, в українській музиці 1930-х рр. зберігались національні риси. З’являлось багато ліричних, жартівливих пісень і дум. Стали відомими твори композиторів Г.Верьовки, А.Лебединця, Л.Ревуцького, Г.Майбороди, К.Данькевича. Великої майстерності досягла капела «Думка», Державна капела бандуристів. Розвиток інструментальної музики визначали такі композитори, як Левко Ре- вуцький і Віктор Косенко, Пилип Козицький, Михайло Вериківський, Борис Лятошинський. Отже, відповідаючи настроям післяреволюційного періоду, укра- їнська культура розвивалась, створюючи характерні для традицій українського народу напрямки в культурній сфері. Прогрес 1920-х років змінювався регресом 1930-х рр., але в цілому українська культура і в цей період залишилась достойною частиною світової культури. Навчально-методична література: * Довжук І.В. Нариси історії культури України (до кінця ХХ ст.): Навч. посібн. – Луганськ: Видавництво СНУ ім. В.Даля, 2007. – 508 с. * Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 576 с. * Шейко В.М. Історія української культури. – Х.: ХДАК, 2001. – 400 с. Джерела: * Про сприяння мистецькому об’єднанню «Березіль» та музично-хоровим колективам: з протоколу засідання колегії НКО УСРР. 26 червня 1923 р. // Історія української культури: збірник матеріалів і документів. – Київ: Вища школа, 2000. – С.314. * Про присвоєння О.С.Курбасу звання народного артиста республіки: постанова РНК УСРР. 8 серпня 1925 р. // Історія української культури: збірник матеріалів і документів. – Київ: Вища школа, 2000. – С.321. *Про підсумки українізації: з резолюції пленуму ЦК ВКП(б)У”. 2-6 червня 1925 р. // Історія української культури: збірник матеріалів і до- кументів. – Київ: Вища школа, 2000. – С.324. * Стан і завдання культурного будівництва на Україні: Тези до доповіді тов. М.Скрипника на Х з’їзді КП(б)У. – Харків, 1927. Додаткова література: * Богуцький Ю.П., Андрущенко В.П., Безвершук Ж.О., Новохатько Л.М. Українська культура в європейському контексті / За ред. Ю.П. Богуць- кого. – К., Знання, 2007. – 679 с. *Горбач Н.У. Українізація: зліт і трагедія. З досвіду ідейно-теоретичної боротьби на радянській Україні в 20-х роках // Жовтень. – 1989. – №2. – С.75-78. * Даниленко В.М., Верменич Я.В., Бондарчук П.М., Гриневич Л.В., Ковальчук О. О. “Українізація” 1920-30-х років: Передумови, здобутки, уроки / НАН України; Інститут історії України / В.А. Смолій (відп. ред.). – К., 2003. –392 с. *Життя і смерть Олександра Шумського // Про минуле заради майбутнього. – К., 1989. – С. 327-332. *Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-30-х років: соціальний пор- трет та історична доля. – К., 1993. * Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. – К., 1997. – 438 с. * Лозицький В.С. Політика українізації в 20-30 рр.: Історія, проблеми, уроки // Український історичний журнал. – 1989. – №3. – С. 53-59. * Шаповал Ю. Україна 20-50-х років і сторінки неписаної історії. – К., 1995. – 169 с. * Шиш Н.А. Интеллигенция на Украине (ХХ ст.): Историко-соци- логический очерк. – К., 1991. – 147 с.

Навчально-методична література:

  • Довжук І.В. Нариси історії культури України (до кінця ХХ ст.): Навч. посібн. – Луганськ: Видавництво СНУ ім. В.Даля, 2007. – 508 с.
    • Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 576 с.
    • Шейко В.М. Історія української культури. – Х.: ХДАК, 2001. – 400 с.

Джерела:

  • Про сприяння мистецькому об’єднанню «Березіль» та музично-хоровим колективам: з протоколу засідання колегії НКО УСРР. 26 червня 1923 р. // Історія української культури: збірник матеріалів і документів. – Київ: Вища школа, 2000. – С.314.
    • Про присвоєння О.С.Курбасу звання народного артиста республіки: постанова РНК УСРР. 8 серпня 1925 р. // Історія української культури: збірник матеріалів і документів. – Київ: Вища школа, 2000. – С.321.

*Про підсумки українізації: з резолюції пленуму ЦК ВКП(б)У”. 2-6 червня 1925 р. // Історія української культури: збірник матеріалів і до- кументів. – Київ: Вища школа, 2000. – С.324.

  • Стан і завдання культурного будівництва на Україні: Тези до доповіді тов. М.Скрипника на Х з’їзді КП(б)У. – Харків, 1927.

Додаткова література:

  • Богуцький Ю.П., Андрущенко В.П., Безвершук Ж.О., Новохатько Л.М. Українська культура в європейському контексті / За ред. Ю.П. Богуць- кого. – К., Знання, 2007. – 679 с.

*Горбач Н.У. Українізація: зліт і трагедія. З досвіду ідейно-теоретичної боротьби на радянській Україні в 20-х роках // Жовтень. – 1989. – №2. – С.75-78.

  • Даниленко В.М., Верменич Я.В., Бондарчук П.М., Гриневич Л.В., Ковальчук О. О. “Українізація” 1920-30-х років: Передумови, здобутки, уроки / НАН України; Інститут історії України /  В.А.  Смолій  (відп.  ред.). – К., 2003. –392 с.

*Життя і смерть Олександра Шумського // Про минуле заради майбутнього. – К., 1989. – С. 327-332.

*Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-30-х років: соціальний пор- трет та історична доля. – К., 1993.

  • Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість  в  Україні ХХ ст. – К., 1997. – 438 с.
  • Лозицький В.С. Політика українізації в 20-30 рр.: Історія, проблеми, уроки // Український історичний журнал. – 1989. – №3. – С. 53-59.
  • Шаповал Ю. Україна 20-50-х років і сторінки неписаної історії. – К., 1995. – 169 с.
  • Шиш Н.А. Интеллигенция на Украине (ХХ ст.): Историко-соци- логический очерк. – К., 1991. – 147 с.