Із запровадженням в Україні громадівського руху (з 1859) пожвавлюється культурне життя. Значну літературно-організаційну та видавничу діяльність розпочинає Пантелеймон Куліш. Він пра- гнув збагатити літературу оригінальними жанрами, ввести її в загальноєвропейський літературний процес. Куліш створив пер- ший національний історичний роман «Чорна рада». Високого громадянського звучання набули його альманах «Хата», збірки поезій
«Досвітки», «Хуторна поезія» та ін.
Формується реалістичний напрям, започаткований у творчості Марко Вовчок: соціальна повість «Інститутка», «Народні оповідання» та ін.
Продовжується літературна діяльність Л.Глібова. Гуманістич- ними мотивами була пройнята творчість засновника громадянської і пісенно-романсової лірики Степана Руданського: «Співомовки»,
«Повій, вітре, на Вкраїну», «Мене забудь». Його перу належать та- кож історичні поеми. Велике значення має також повість Анатолія Свидницького «Люборацькі». Значний резонанс у суспільстві мав до- робок письменників О.Кониського, Г.Барвінок, О.Стороженка.
Серед письменників Галичини 50-х рр. найбільшу увагу привертає діяльність М.Устияновича, А.Могильницького та ін.
Очевидна активізація національно-культурного українського життя насторожувала шовіністичні кола імперії. У липні 1863 р. бу- ло видано Валуєвський циркуляр. Відразу ж після нього кількість східноукраїнських видань була незначною. Проте українське куль- турне життя уже не загальмовується.
Здобутки української прози 60-80-х рр. пов’язані із творчістю І.Нечуя-Левицького (понад 50 романів, повістей, оповідань і казок –
«Кайдашева сім’я», «Микола Джеря»), П.Мирного (роман «Хіба ре- вуть воли, як ясла повні?», повість «Голодна воля»), згодом І.Франка (близько 5 тис. різноманітних праць – поеми «Наймичка», «Марійка»,
«Смерть убивці» тощо).
У доробку Бориса Грінченка – оповідання, повісті, поетичні збір- ки, драматичні твори, переклади, публіцистичні й літературно-кри- тичні виступи, фольклористичні видання тощо, і нарешті, упоряд- кований ним і відредагований чотиритомний «Словник української мови» (1907-1909).
Чимала прозова спадщина Олени Пчілки – письменниці, куль- турного діяча. Повість «Товаришки», твори «Світло добра й любові»,
«Маскарад», «Забавний вечір» та ін.
Відмінна самобутність характеризує поезію і прозу Осипа Ма- ковея. Її важливою складовою є широкий діапазон гумористичного й сатиричного вислову: гуморески «Як я видавав газету», «Як я продавав свої новели», «Два ставки. Весняна ідилія», повість «Залісє».
Наприкінці ХІХ ст. починається творчість М.Коцюбинського:
«Fata morgana», «Тіні забутих предків» та ін. Значний внесок в українську прозу кінця ХІХ ст. зробили Ольга Кобилянська: повість
«Земля», «В неділю рано зілля копала…»; Василь Стефаник – прозова збірка «Синя книжечка», «Камінний хрест». Одне з чільних місць в українській поезії 80-90-х рр. належить діяльності Якова Гоголева: збірки «Ворскло», «Слобожанщина». Визначним явищем української поезії кінця ХІХ – початку ХХ ст. є творчість Л.Українки.
У 60-70-ті рр. ХІХ ст. в Російській імперії було проведено низку реформ, в т.ч. і у галузі освіти. 1864 р. усі типи початкових шкіл стали початковими народними училищами. Школи відкриваються земствами. Прогресивні представники української інтелігенції орга- нізовували недільні школи для селян, робітників. У 1859-1862 рр. в Україні їх діяло понад 110. Т.Шевченко написав для них «Букварь южнорусский». Викладали в цих школах гуманітарні та природничі дисципліни. Проте за царським указом від 10 червня 1862 р. недільні школи було закрито.
Початкові народні училища працювали за єдиним
планом і про- грамою: тут вивчали закон Божий, чотири дії арифметики. Від-
кривалися двокласні початкові училища, де викладали історію, географію,малюваннятощо.У1872р.більшістьповітовихпочаткових
училищ реорганізували в
6-річні міські училища.
Наприкінці ХІХ ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856
р. зросла і досягла майже 17 тис. Проте поза школою
залишалося понад 70% дітей.
Основними середньоосвітніми закладами були гімназії. За ста- тутом 1864 р. створювалися повні (семикласні) та неповні (чоти- рикласні) гімназії. Наприкінці ХІХ ст. в Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ.
У 70-90-ті рр. відкрилися Новоросійський в Одесі (1865) і Чер- нівецький (1875) університети, Харківський, Київський, Львів- ський політехнічні інститути та інші вищі навчальні заклади. З’яв- ляється чимало ремісничих, нижчих промислових, комерційних, сільськогосподарських, технічних та інших училищ, а також учи- тельських семінарій. Відкриваються вищі спеціальні навчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський ветеринарний, Південноросійський технологічний у Харкові, Вище гірниче училище в Катеринославі та ін.
На західноукраїнських землях за реформою 1869 р. початкові школи було передано у відання світських органів, формально впро- ваджено обов’язкове навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак матеріальні нестатки не давали змоги відвідувати школи багатьом із них, не вистачало вчителів, приміщень.
Із другої половини ХІХ ст. запроваджується народницький на- прям історіографії. У працях М.Костомарова, П.Куліша, О.Кістя- ківського,П.Чубинського,В.Антоновича,М.Драгоманова,О.Лазарев- ського та ін. дослідників український народ постає як суб’єкт істо- ричного процесу. Осередками народницького напряму виступали часопис «Основа» (60-ті рр.), Південне відділення Російського географічного товариства (70-ті рр.), журнал «Киевская старина» на чолі з О.Лазаревським (80-ті рр.).
Проблеми народницького напряму
репрезентовані у працях
В.Ан- тоновича та його учнів. Антонович працював переважно над істо-
рією Правобережної України та її соціально-економічними проб- лемами. Значну
увагу приділяв історії
козацтва, гайдамаччині, містам, шляхетству. Однак, найбільшою
заслугою стало створення власної наукової школи – т.зв. київської школи
істориків. До його школи належали майже всі історики, які посідали професійні
кафедри в українських університетах наприкінці ХІХ ст. – Д.Багалій (Харків),
І.Линниченко (Одеса), П.Голубовський (Київ), О.Андріяшев, П.Іва- нов, Н.Мончаловський, М.Довнар-Запольський, В.Данилевич, В.Ляс- коронський, М.Грушевський та ін.
Протягом другої половини ХІХ ст. в містах України засновано низку наукових історичних товариств (Історичне товариство ім. Нестора Літописця, Історико-філологічне товариство, НТШ), ча- сописів та журналів («Киевская старина», «Записки НТШ»), архео- графічних комісій і товариств, музеїв.
Особливе значення для розвитку науки і культури України ма- ло товариство, що об’єднало в своїх лавах учених гуманітарного та природознавчого профілю, котрі розгорнули цілий спектр ук- раїнознавчих досліджень. Сприятливі умови для створення такої організації склалися в кінці ХІХ ст. у Галичині. Саме у Львові у 1873 р. гурток патріотів закладає фонд для розвитку української літератури і культури. Серед засновників фонду «Товариство імені Шевченка» були Олександр Кониський, Єлизавета Милорадович, Дмитро Пильчиков.
13 березня 1892 р. на спеціальних загальних зборах Товариства було схвалено новий статут, за яким воно стало називатися Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Воно набуло чіткої структури і складалося з 3-х секцій: історико-філософської, філологічної та математично-природничо-лікарської. З 1892 р почали виходити
«Записки НТШ», редактором якого з 1895 р. став М.Грушевський. Крім «Записок», товариство видавало спеціальні збірники секцій, праці комісій та ін. видання.
З 1868 р. у Львові було засновано товариство «Просвіта», яке об’єднало всі патріотично налаштовані верстви суспільства, що усві- домлювали значення для українського народу освіти рідною мовою як шлях до національного відродження. Засновниками й керманича- ми «Просвіти» виступили А.Вахнянин – композитор і письменник, один з лідерів партії народовців, та Омелян Партацький – мовознавець, педагог.
Зусиллями «Просвіти» 6 серпня 1881 р. було засноване Руське товариство педагогічне, 1912 р. перейменоване на Українське педа- гогічне товариство – «Рідна школа». Як окремий підрозділ «Просвіти» функціонувало товариство «Народна Рада» (24 жовтня 1885 р.).
Оригінальні праці багатьох українських вчених
збагатили віт- чизняну і світову науку. Математик Д.Граве заснував першу алгеб-
раїчну школу в Україні. У наукових колах незаперечним автори- тетом
користувався професор математики Київського університету
М.Остроградський. Своєрідними науково-дослідними центрами стали кафедри фізики Київського, Харківського, Новоросійського університетів. З 1865 по 1890 рр. кафедру фізики Київського університету очолював М.Авенаріус – основоположник однієї з перших в Україні наукових шкіл з молекулярної фізики. В галузі термодинаміки прославився розробками М.Шиллер, який очолював кафедру теоретичної фізики. У Харківському університеті М.Бе- кетов почав викладати основи нової науки – фізичної хімії. В га- лузі магнетизму, електротехніки та електролізу з 1880 р. у Харкові працював М.Пильчиков – один з піонерів рентгенографії та рент- генології. 1881 р. український інженер М.Бенардос винайшов і застосував у промисловій практиці дугове електрозварювання металів.
Інтенсивно розвивалася біологічна наука. Плідну діяльність Новоросійському університеті розгорнув видатний вчений І.Меч- ников. У 1886 р. він разом із мікробіологом М.Гамалією заснував в Одесі першу вітчизняну і другу в світі бактеріологічну станцію, де почали використовувати вакцини проти інфекційних захворювань. За розвиток теорії та практики нової на той час галузі біології та медицини – імунології – Мечников був удостоєний Нобелівської премії.
У другій половині ХІХ ст. процес становлення національної композиторської школи набув значного розмаху, хоча проходив нерівномірно, долаючи значні перешкоди. В Україні виникають важливі осередки розвитку оперного мистецтва. Завдяки будівництву у великих містах спеціальних театральних будинків у Києві, Одесі, Харкові замість мандрівних труп, формуються справжні центри оперної культури.
У композиторській спадщині Миколи Лисенка сконцентрували- ся провідні тенденції розвитку українського музичного мистецтва: обробки народних пісень, створення музичного циклу до «Кобзаря» Т.Шевченка, кантати, твори на тексти І.Франка, Л.Українка, М.Го- голя, опери «Тарас Бульба», «Енеїда», «Ноктюрн».
Досягнення Петра Сокальського на композиторській ниві
були істотними для утвердження професійної сутності українського музичного
мистецтва. Опери «Майська ніч», «Облога Дубна» (за мотивами повісті
«Тарас Бульба»), незавершені «Мазепа» (за поемою
Пушкіна) та «Боротьба на Україні» («Б.Хмельницький»); фантазії, музичні картинки, рапсодії тощо.
Формування композиторських особистостей та розвиток му- зично-творчих процесів другої половини ХІХ ст. у Галичині й Буковині проходили під помітним впливом посилених зв’язків з Наддніпрянщиною. Значну роль у пожвавленні українського музичного життя відіграло засноване 1862 р. культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». У ньому систематично влаштовувалися т.зв. декламаційно-музичні вечори, на яких аматори виступали зі співами, читанням віршів тощо. Музичні номери, в т. ч. й українські хорові пісні, виконувалися також на балах і танцювальних імпрезах
«Руської бесіди». Часто влаштовувало музичні виступи студентське об’єднання «Академічний кружок», заснований 1871 р. Починаючи з 1884 р. систематично організовувало концерти також товариство ремісників «Зоря». 1870 р. Анатоль Вахнянин заснував хорове товариство «Торбан».
Особливе місце в українській культурі займає Сидір Воробкевич – надзвичайної популярності набули його хорові мініатюри ліричного складу, застольні пісні для чоловічого хору без супроводу, інтер- претації поезій Шевченка.
Значну роль в утвердженні й популяризації засад української композиторської школи відіграв Анатоль Вахнянин: оригінальні хори, опера «Купало». Велике значення для музичної культури ма- ли Віктор Матюк (хори), Остап Нижанківський (чоловічі хори без супроводу), Євген Купчинський (пісні для голосу з фортепіано), Генріх Топольницький (хори, обробка народних пісень), Денис Сі- чинський (кантата «Дніпро реве», хорові обробки народних пісень), Філарет Колеса (автор хорів на вірші Шевченка, обробка народних пісень) та ін.
У першій половині 60-х рр. в Україні активно розвивається аматорський театральний рух. Аматорські драматичні гуртки ви- никають при недільних школах, ними опікуються «Громади»: Пол- тава, Гадяч, Чернігів. З 1859 р. діють студентські театральні гуртки в університеті св. Володимира у Києві.
17 березня 1864 р. з ініціативи Ю.Лавровського
та під опікою товариства «Руська бесіда»
у Львові було відкрито Руський
народний театр, який давав
вистави у галицьких та буковинських містах.
У
червні 1865 р. Руський народний театр був переведений у статус професіонального.
Після Емського указу 1876 р. до 1880 р. українське театральне аматорство мало підпільний характер. Вистави готувалися й виконувалися у приватних будинках таємно від поліції за участю осіб, яким можна було довіряти. Це була одна із форм діяльності українських «Громад».
Улітку 1883 р. в Одесі було з’єднано найвидатніших тоді діячів українського театру з метою створення зразкової високомистецької української трупи. М.Старицький очолив антрепризу, а М.Кропивницький став її мистецьким керівником. Вистави почалися 15 серпня 1883 р. в Одесі «Наталкою Полтавкою». Під час виступів у Миколаєві у вересні 1883 р. до неї вступив наймолодший з братів Тобілевичів – Панас Карпович (псевдонім Саксаганський), а в Єлісаветграді (вересень-жовтень 1883 р.) – до трупи приєднався найстарший з братів – Іван Карпович (Карпенко-Карий). До кінця 1883 р. трупа збагатилася сестрою братів Тобілевичів – Марією (Садовська), Ганною Затиркевич-Карпінською, В.Грицаєм, Ю.Каси- ненком, М.Маньківською, Л.Квіткою та ін.
Проте успіхами українських акторів була стурбована царська влада, вбачаючи в українських виставах демонстрацію сепаратизму, тому у Петербурзі було підготовлене таємне розпорядження Голов- ного управління у справах друку від 31 грудня 1883 р., яким за- боронялося утворення окремих українських театрів з виконанням тільки українських п’єс і пропонувалося надалі дозволяти українські вистави лише за умови, що поряд з українською виставою ітиме російськомовна п’єса. Більша частина Наддніпрянської України – Правобережжя, Полтавщина, Чернігівщина близько 10 років були позбавлені можливості дивитися вистави українських театрів.
8 квітня 1890 р. розпочало свою діяльність «Товариство росій- сько-малоросійськихартистівпідкерівництвом П.К.Саксаганського», його основу становили П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М.Са- довська, Д.Мова, С.Тобілевич, Л.Квітка. Незабаром до трупи всту- пили Л.Ліницька, Г.Решетников, П.Васильківський, Г.Борисогліб- ська та ін.
Архітектура
другої половини ХІХ ст.
характеризується по- дальшим розвитком. Серед досягнень містобудування того
часу –
площі Б.Хмельницького у Києві, А.Міцкевича у Львові, Театральна у Станіславі, забудова вул. Дерибасівська та Пушкінська в Одесі, Катериненський проспект у Катеринославі, Сумська та Пушкінська вул. у Харкові.
У результаті діяльності місцевих архітекторів закладені при- дніпровські парки у Києві, Міський парк у Харкові, Старий парк у Львові. На площах, вулицях у парках встановлювали пам’ятники Б.Хмельницькому у Києві, О.Пушкіну в Одесі, О.Суворову в Ізмаї- лі. У Криму у маєтках створювали екзотичні ландшафтні парки – Алупкінський, Нікітський, Лівадійський та ін.
Архітектурі другої половини ХІХ ст. притаманний розвиток історизму, еклектики та стилізації. Характерні споруди цього на- прямку – Міська дума у Києві (1876, арх. А.Шиле), біржа у Харкові (1880, арх. Б.Міхаловський), театри в Одесі (1884-1887, арх. Ф.Фелькор та Г.Гельмар) та Києві (1901, арх. В.Шретер), вокзал у Харкові (1886-1901, арх. Ю.Цауне, С.Загоскін), Нова біржа в Одесі (1894-1899, арх. А.Бернардацці), Театр опери та балету у Львові (1897-1900, арх. Д.Скоробогатов), судові установи в Одесі (1895, арх. Н.Толвінський) та ін.
У образотворчому мистецтві творчість Шевченка мала великий вплив на живописців. Це передусім навіяні поезією Шевченка офорти та живописні твори Л.Жемчужникова: «Кобзар на дорозі» (1854), «Покинута» (1860), серія «Мальовнича Україна» (1861- 1862); жанрові картини І.Соколова: «Проводи рекрутів» (1851), «З базару» (1859); гостросоціальні, з національним колоритом та тон- ким ліризмом живописні твори К.Трутовського: «Хворий» (1883),
«Весільний викуп», «У місячну ніч» (1881). Глибоко психологічні характеристики мають жанрові картини та графічні портрети селян, створені П.Мартиновичем.
У Західній Україні працювали художники Т.Копистинський, Т.Романчук, портретист К.Устиянович, жанрові полотна І.Труша, портрети та натюрморти А.Новаковського. Реалістичні принципи в скульптурі присутні в роботах Г.Кузневича, П.Вийтовича, М.Пращука.
На Буковині працювали художники Ю.Пигуляк,
А.Кохановська, у Закарпатті – І.Рошкович, Ю.Вирач, скульптор І.Петридес.
Наприкінці ХІХ ст. продовжує розвиватися монументально-де- коративний живопис: розписи та мозаїка у Володимирському соборі Києва (худ. В.Васнєцов, М.Нестеров, М.Врубель, П.Сведомський, В.Замирайло, С.Костенко, Н.Пимоненко), розписи та ікони М.Врубе- ля для мармурового іконостасу у Кирилівській церкві Києва.
Подальший розвиток отримала станкова скульптура – портрети і статуї П.Забіли (портрет Т.Шевченка, 1872; М.Салтикова-Щєдріна, 1879; В.Маяковського, 1894; бюст для пам’ятника М.Гоголю в Ніжині, 1881; пам’ятник на могилі А.Герцена у Ніцці), Б.Едуардса («Катерина», 1885; «Життя невеселе», 1887-1899), скульптурні композиції Л.Позен, присвячені історії українського народу («Кобзар», 1883; «Переселенці», 1884; «Запорожець у розвідці», 1887).