Другою після княжих часів добою розвитку українського мистецтва і культури в цілому, їх золотим віком треба вважати XVII- XVIII ст. – часи, коли українське козацтво в боротьбі зі своїми сусідами виборює фактичну незалежність України.
Живучи спільним мистецько-культурним життям із Західною Європою, Україна й на цей раз переймає новий напрям – стильбароко. Нові умови життя та соціального устрою з вищою верствою заможної козацької старшини створили інші потреби, ставили нові вимоги – так само, як це було і в цілій Європі. Спокійні, врівноважені, логічні форми ренесансу, що орієнтувався на чисті форми античності, вже не задовольняли сучасного смаку. Для розкішного, гучного життя доби бароко потрібні були більш пишні, багатші, більш показні форми, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Замість ко- лишньої краси відтепер протиставляють силу, проти спокою – рух, замість гармонії – боротьбу.
Хоч зразки бароко приходили до нас із Західної Європи, переважно з Італії та Німеччини, власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджений до нового вільного життя, бароковий стиль набуває своєрідних, оригінальних форм, що має в світовій літературі заслужену назву осібного українського або «козацького» бароко.
На культурний розвиток України XVII-XVIII ст.
суттєво вплинула і
Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького. Перш за все в ході
війни було підірване соціально-
економічне значення православної шляхти тим, що вона втратила свої маєтки на Правобережній Україні, багато загинуло її представників в часи війни.
Духовне життя України в добу Руїни не тільки не завмирає, а виявляє подиву гідну активність і творчу наснагу, зокрема і в ца- рині науки, філософії (й теології), літератури, політики – менше в царині освіти та мистецтва, що з природи речей вимагало і більших матеріальних засобів, і більш спокійних умов для свого нормального розвитку.
Доба Мазепи вперше давала можливість українській культурній творчості пореволюційних часів знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль.
В добу Мазепи відроджується Київ як духовний центр України – і то не лише в рамках козацько-гетьманської держави, а значення та вплив його, як це було за часів Петра Могили, поширюється далеко на схід і південь, в країни Східної Європи і православного Сходу.
Головним культурно-науковим осередком Києва і всієї України знову стає Могилянська колегія, яка щасливо пережила скрутні часи Руїни. Зміцнення української державності в останній чверті XVII століття створювало для колегії відповідну матеріальну базу, а відновлення культурних зв’язків із Заходом і відкриття широкого поля культурної діяльності на Сході допомагало колегії скупчувати видатні професорські сили.
Протягом XVIII ст. царський уряд послідовно здійснював політику русифікації України. Створювалися перешкоди для розвитку україн- ської культури.
Російська мова запроваджувалася в адміністративних установах. Вона стала насаджуватися у книгодрукуванні, а з часом – і в освіті. З 1721 р. Синод – імперський орган, що управляв Церквою, встановив контроль над українськими друкарнями. Дозволялося друкувати лише церковні книги, причому, тільки російською мовою. У 1724 р. царські цензори закрили Чернігівську друкарню. Вона змогла від- новити свою роботу лише через 20 років.
У
1763 р. гетьман К. Розумовський звернувся до царського уря- ду із проханням
перетворити Києво-Могилянську академію на уні- верситет, відкрити університет у
Батурині, а також заснувати при університетах
друкарні. Однак Катерина II відкинула ці проекти. Вона
не бажала підвищення рівня освіченості українського суспільства, що призвело б до посилення автономних позицій Гетьманщини. Невдовзі у Києво-Могилянській академії обов’язковим стало викладання російською мовою.
Царський уряд намагався скористатися інтелектуальними си- лами, які породила українська культура. Високоосвічені вихідці з України ставали активними провідниками реформ Петра I у Росії. Наприклад, ректор Києво-Могилянської академії Феофан Проко- пович був близьким соратником царя і фактично очолював Російську православну церкву. Професор цієї ж академії Стефан Яворський не лише займав високі церковні пости у Росії, а й був президентом Слов’яно-греко-латинської академії в Москві. У цьому місті він за- снував театр.
Провідниками імперської політики ставали здібні українські адміністратори. Один з них – Олександр Безбородько, виконував обов’язки особистого секретаря Катерини ІІ.
Довгий час Києво-Могилянська академія була важливим джерелом поповнення освіченими кадрами Російської імперії. Вихованцями цього навчального закладу були майже усі ректори, а також більшість професорів Московської академії.
Таким чином формування в Україні національної культури знач- ною мірою відбувалося на бароковій основі.
Під впливом козацтва, його визвольного руху та союзу з пра- вославною церквою, яку воно взяло під свій захист, в кінці XVI – на початку XVII ст. народжується українське бароко. Визначною його рисою є використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. Українське бароко відбилося в архітектурі, живописі, літературі та музиці України XVII-XVIII ст.
Політичними факторами, що чинили великий вплив на українську культуру, були:
- наявність в українців власної держави – Гетьманщини;
- перетворення старшини на привілейовану соціальну верству;
- значне поширення української етнічної території за рахунок заселення Південної України і Слобожанщини;
- об’єднання більшості українських земель у складі Російської імперії.
Провідними тенденціями культурно-історичного розвитку ук- раїнського суспільства були дедалі більше набуття культурою світських рис, а також утвердження бароко (від італ. Barocco – ви- гадливий, химерний) – особливої культурно-історичної доби у Європі наприкінці XVI – XVIII ст.
На українську культуру вплинули також ідеї Просвітництва, які, зокрема, зводилися до обстоювання свободи особистості й засудження кріпосництва.
5.1. Освіта та наука.
Український народ завжди прагнув знань. XVII століття – це золотий вік нашого письменства, нашої культури. Київ став центром науки, її Афінами, «розумною головою»; як казав тоді Лазар Баранович: «… коли з Києва, розумної голови, не дадуть поради, замовкне діло назавше». І коли бували на Україні іноземці, їх дивувала і приємно вражала велика українська культура. Так, Павло Алепський, що в 1653 році переїздив Україною, супроводжуючи свого батька патріарха Макарія, писав: «Люди вчені, кохаються в науках та законах, гарні знавці риторики, логіки і всякої філософії
…», по всій козацькій землі … спостерігали ми давній та гарний факт – всі вони, за малим винятком, грамотні, навіть більшість їх жонок та дочок уміють читати і знають порядок служб церковних та церковні співи; священики навчають сиріт і не дають їм тинятися по вулицях … А дітей у їх більше, ніж трави, і всі діти вміють читати, навіть сироти.»
Майже кожне село на Україні мало свою школу.
Як показує пе- репис 1740-1748 рр. в семи полках Гетьманщини було 866 шкіл на 1094 оселі; зокрема, в Чернігівському полку
було 143 школи на 142 села. На території Чернігівського, Городнянського та
Сосницького повітів в 1768 р. було 134
школи і одна школа припадала на 746 душ населення;
через 100 років, 1875 року, на цій самій землі було лише 52 школи і одна з них припадала на 6790 душ. Тобто, за 100 років шкіл стало втроє менше, тоді як людність
зросла в десятеро. Те ж сталось і на
всій Лівобережній Україні: коли там в 1740 р. було 866 шкіл, то через 60 років,
на початку XIX століття, шкіл цих не стало. В 1649 р. українці заклали в Москві
першу в Росії організовану школу.
Улюбленець царя Федір Ртищев з дозволу царського уряду
і патріарха заснував за 2 км від Москви школу при монастирі і в 1649 р. запросив туди з Києва викладачів. Приїхало сюди близько 30 українців і всі вони зараз же почали навчати росіян своєї науки. А організатор школи Федір Ртищев став першим учнем заснованої ним школи.
Значний внесок у справу відродження української культури зробили національно-релігійні об’єднання міщан – братства. Спочатку вони були товариствами суспільно-релігійного характеру, що мали на меті займатися справами християнського милосердя. З часом братства поширили свою діяльність, займаючись справами освіти і культури, закладали школи, бурси, друкарні. Перша братська школа виникла в 1585 р. у Львові, а на початку XVII ст. братські школи існували у більшості міст України.
Могилянська колегія, що 1701 р. отримала статус академії, роз- сівала проміння науки й освіти широко по українських землях і далеко за її межами: в Сербії, Волощині, Московії.
Значення Київської Академії в історії України було велике. За 150 років її існування навчалося в ній близько 25 тисяч українців. З цієї кількості вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина тієї свідомої інтелігенції, яка протягом XVIII ст. займала урядові місця. Переглядаючи біографії видатних людей XVIII ст., рідко можна зустріти людину, що не вчилася в Академії. З Академії вийшло те «знаменитое сословие войсковых канцеляристов»; як назвав їх М. Грушевський, що «подготовляет национальное украин- ское возрождение XIX ст.», цебто, та армія урядовців полкових та генеральних канцелярій, серед яких були письменники, вчені, ди- пломатичні діячі, а головне – українські патріоти – автономісти, як характеризував їх О. Оглоблін.
У XVIIІ ст. у Гетьманщині та Слобідській Україні продовжували діяти сотні початкових шкіл, у яких учителювали дяки.
Наприкінці 80-х років стали з’являтися більш досконалі навчальні заклади. Це були 4-класні
народні училища, в яких вивчали,
зокрема, російську граматику, історію, арифметику, механіку, фізику,
архітектуру. У 2-класних училищах дітей навчали читання, письма і рахунку. На
Правобережжі і західноукраїнських землях початкові школи діяли при братствах.
Шляхетські діти навчалися в єзуїтських і василіанських школах.
Виникали нові колегіуми, які були середніми навчальними за- кладами: Чернігівський у 1700 р., Харківський – 1727 р., Переяс- лавський – 1738 р. Особливо значимим освітнім центром став Хар- ківський колегіум. У ньому навчалося 800 учнів. Крім традиційних предметів, вивчалися також інженерна справа, артилерія і геодезія. Наприкінці XVIII ст.. в Україні з’являлися нові типи навчальних закладів – артилерійське та штурманське училища у Миколаєві.
На Правобережжі і західноукраїнських землях діяли переважно єзуїтські колегіуми – Луцький, Кам’янецький, Львівський, Пере- мишльський та ін.
Із середини XVIII ст. у Києво-Могилянській академії побільшало нових предметів. Однак вища освіта в Україні у цей період вже не встигала за вимогами часу. Для західноукраїнських земель важливе освітнє значення зберігав Львівський університет.
Осередки
освіти існували безпосередньо і на запорізьких
землях- паланках, а також у фортеці
Січі. На початку
XVII ст. виникла
школа при Самарському Пустинно-Микільському монастирі, будівля якого
розташована зараз на околиці м. Новомосковська Дніпропетровської області. В школі навчали
письма, церковного читання,
співу та музики. Такі школи існували при всіх 44 церквах на Січі. Біля церкви з одного
боку будувався «шпиталь», тобто лікарня для поранених та хворих козаків, а з іншого
– школа. В запорізьких школах навчалися козацькі діти з паланочних населених пунктів, а також джури
– підлітки, що бралися для виховання
досвідченими козаками та військовою старшиною
з України. У той час посада вчителя
була невід’ємною від посади священика або ієромонаха. Формування світогляду дитини та
її морально-етичних рис
відбувалося на релігійному грунті. Практику з
читання або співів школярі проходили в церкві під час служби, а також під час
проведення інших релігійних служб (похорони, різні посвяти та ін.).
Вчитель-наставник піклувався не тільки про знання, виховання учня, а й про його
здоров’я. Як повідомляє історик Д.І.Яворницький, на Січі існувала школа
музичної грамоти та церковного співу. Він також пише, що загальноосвітня січова школа мала
самоврядування, подібне до адміністративного устрою Січі. Школярі мали
двох отаманів, яких
обирали поміж себе,
спільні кошти. Навчатись в
січовій школі було чимало бажаючих тому в середині XVII ст. вона була
переповнена учнями. Вчилися в ній як малі діти,
так і дорослі юнаки. Найбільш здібні продовжували навчання в Києво-Могилянській академії та закордонних університетах.
Ще одним показником освіченості запорізького козацтва було шанобливе ставлення до книги. У фондах Дніпропетровського дер- жавного історичного музею імені Д.І.Яворницького збереглася велика кількість книг, які належали колись запорізьким козакам та були зібрані до музею Д.І. Яворницького, цим невтомним шукачем запорізької старовини.
Як свідчить запис на «Пречистих Акафістах», виданих 1674 р. у друкарні Києво-Печерської лаври «за благословенням» видатного культурно-освітнього діяча України Інокентія Гізеля, ця книга належала свого часу «товаришеві куреня Іркліївського». А ось
«Євангеліє», надруковане у Москві 1735 р. Судячи з напису на ньому, воно було придбане на кошти «товариша» Поповичовського куреня Никифора Рябошапки і передано задля відпущення його гріхів до Нехворощанського монастиря. Серед власників інших книг з колекції Дніпропетровського історичного музею знаходимо імена козака Полтавського куреня Ігната Губи, козака Калніболоцького куреня Андрія Псочного, козака Величківського куреня Дем’яна Легуша; отамана Сергіївського куреня Леонтія Облуповського та інших запорожців.
Ознакою розвитку освіти на Україні була її відносна демокра- тичність – поширення досягнень культури на козацтво – близьку до народних низів верству населення.
«Козацька культура» сприймала, а також включала в себе над- бання інших районів України, та все ж перевага саме козацького елементу в соціальному, політичному, культурному житті України XVI – XVIII ст. була очевидна сучасникам і місцевим, і іноземним. Подорожі на Україну сприймалися в Європі, як подорожі в «країну козаків».
Поширення грамотності серед населення сприяло розвитку кни- годрукування. Найбільш значною друкарнею в Україні була Києво- Печерська. Серед випущених нею книг відома, зокрема, «Іфіка ієрополітика» (1712 р.), в якій пояснювалися норми поведінки. Видавалися також релігійні трактати, букварі та інша література.
На західноукраїнських землях продовжувала діяти Львівська братська
друкарня. Вона тисячними тиражами друкувала букварі,
інші книги. Значний вклад у розвиток книгодрукування внесли По- чаївська й Унівська друкарні, які до кінця століття випустили в світ сотні книг. Друковані книги, що виходили в Україні, поширювалися в Росії, Болгарії, Греції та інших країнах.
XVIIІ ст. наука ще не стала завершеною системою знань. Си- стематичні дослідження, як правило, не проводилися. Водночас в окремих галузях тогочасної науки спостерігався швидкий процес накопичення і систематизації знань.
Помітні зрушення спостерігалися у розвитку медицини, організації медичної справи та освіти. Для запобігання епідеміям було створено систему карантинів. У 1740 р. у Василькові на Київщині відкрився перший медичний карантинний будинок. Наприкінці XVIII з’явилися морські госпіталі в Херсоні та Севастополі. У 1792 р. було відкрито Київський військовий госпіталь. Формувалася мережа аптек. Вони діяли у Києві, Глухові, Харкові, Вінниці, Умані, Бродах, Львові та багатьох інших містах.
Засновувалися медичні навчальні заклади. У 1773 р. у Львові виникла Медична колегія, яка у 1784 р. увійшла до складу медичного факультету Львівського університету. У 1787 р. відкрився вищий медичний навчальний заклад – Єлисаветградська госпітальна медико- хірургічна школа.
Українські вчені завоювали високий авторитет у тогочасній ме- дичній науці. Д.Самойлович (1742-1805) був основоположником вітчизняної епідеміології. Він написав працю про боротьбу з чумою, що вийшла французькою і німецькою мовами. Самойловича обрали своїм членом 12 академій світу. Н.Максимович-Амбодик (1744-1812) став засновником вітчизняного акушерства і педіатрії. Він був авто- ром першого в Російській Імперії підручника з акушерства, а також із ботаніки. Першим українським дослідником, який експериментально вивчав мікроорганізми, став М. Тереховський (1740-1796).
У XVIII ст. зросла роль математичних знань у практичній діяль- ності людей. У школах і колегіумах вивчали чотири арифметичні дії з цілими і дробовими числами, добування квадратного і кубічного кореня, а також низку інших правил.
У
другій половині 80-х років у Києво-Могилянській академії ок- рім алгебри,
стереометрії, тригонометрії та інших розділів чистої математики, вивчали
ще й змішану математику – механіку, гідравліку,
оптику, сферичну тригонометрію, астрономію тощо. У 1793 р. викладач цієї академії І. Фальковський видав перший у Російській імперії підручник зі змішаної математики.
Досить успішно розвивалася математика в наукових закладах Львова, Харкова та інших міст. Зокрема, у Харківському колегіумі вивчали арифметику, геометрію (включно зі тригонометрією), а також курси з артилерії, фізики і механіки, геодезії, архітектури та фортифікації.
В першій половині XVII ст. в Києво-Могилянській Колегії пану- вала філософія Арістотеля, на якій базувалися такі дисципліни, як логіка, діалектика, фізика, метафізика, етика. В XVII-XVIII ст. в Україні поширювалися твори античних та середньовічних філософів, а також твори Декарта, Фр. Бекона, картезіанців, головно – Пурхоція. Т. Прокопович поклав в основу своєї ідеології теорії Гоббса, Гуго, Гродіюса та Пуфендорфа.
Найяскравішим представником філософії в Україні був Гри- горій Сковорода (1722-1794), видатний учений та мислитель. Син реєстрового козака Полтавського полку, він учився в Київській Академії потім в університетах Мюнхену, Відня, Бреславу. Повер- нувшись на Україну, Г. Сковорода був короткий час професором Харківського університету, але дуже дорожив свободою і не хотів зв’язувати себе обов’язками. Він жив у постійних переїздах, зупинявся у дідичів, навчав їхніх дітей і їхав далі. Основою його філософічної концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети – самопізнання. Його девіз був: «пізнай самого себе».
Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: мате- ріалістичного – безвартісного і вищого – духовного, цінного. Мета життя – щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріального, а те яке дістається свідомістю, що людина виконує волю Божу. Самопізнання – це пізнання Бога, влаштування життя у згоді з Богом.
Сковорода стояв вище від усіх принад життя, не мав нічого, не прагнув
посад, життєвих благ. Але він суворо ставився до сучасної Церкви, яка, на його
думку, матеріалізувалася. Він відмовлявся, коли пропонували висвятити його в
єпископи, і негативно ставився до монастирського життя. Глибина його думок,
аскетичне життя, прагнення свободи – викликали порівняння з Сократом. Сковорода
був одним із найвидатніших філософів XVIII ст. Європи і вплив його філософії шириться не тільки в Україні. Особа та філософія Сковороди породили величезну літературу в країнах Європи.
Доба Хмельницького і Українська держава дали новий поштовх і для історичних дослідів. Історичні праці виходять з рамок літописного оповідання й набирають форм граматичної історії. З’являються –
«Хроніка» Теодосія Сафоновича (1762), «Синопсис», який припи- сують Інокентієві Гізелеві (1674); «Літописець» – Леонтія Бо- болинського (1699). Зцих творів найбільше значення має «Синопсис», стислий підручник історії України, який витримав кілька десятків видань. Усі ці праці мали характер компілятивний, спиралися переважно на польські хроніки, але цінним в них було те, що вони встановлювали протяжність історії України від княжої доби.
Наприкінці XVII і на початку XVIII ст. з’являються так звані
«козацькі літописи»: «Самовидець» – імовірно Романа Ракушки, що брав участь у визвольній війні і закінчив життя протопопом Стародубським; полковника Гадяцького, Григорія Граб’янки «Дей- ствія … небывалой брани Богдана Хмельницкого…» та канцеляриста Генеральної Канцелярії Самійла Величка–«Сказаніео войне козацкой зъ поляками черезъ Зеновія Богдана Хмельницкого». Всі ці твори – прагматична історія Хмельниччини. Особливо важливе «Сказаніе» С. Величка, який використовує багато джерел. Він високо оцінює Богдана Хмельницького і зворушливо описує добу Руїни.
У XVIII ст. виходять історичні твори, які генетично зв’язують добу Гетьманщини з Княжою добою. У 1730-их роках складено «Краткое описаніе Малороссии»; в 1751 році. Г. Показ написав «Описание о козацком малороссийском народе»; в 1770 році С. Лукомський –
«Собрание историческое». Великою заслугою цих істориків України є те, що вони твердо поставили питання про єдність українського народу від Княжої доби до XVIII ст., єдність його держави.
Велике
значення для розуміння ідеології, характеру культури, прагнень української
еліти XVIII ст. мають мемуари та щоденники. З
тих, що збереглися до наших часів,
видатним є написаний
францу- зькою мовою «Дневник» Петра Апостола (1725-1727 рр.) сина
гетьмана Данила Апостола. Петро Апостол, що мав широку освіту і володів кількома мовами, довгий час займався
«закладнем» за свого батька у Петербурзі, де був прийнятий у вищому столичному
товаристві і при царському дворі. Величезний «Дневник» (1735- 1740 років) залишив генеральний підскарбій Яків Маркович, осві- чена, спостережлива людина з широким діапазоном наукових ін- тересів. Маркович цікавився природознавством, літературою, істо- рією, закуповував книжки за кордоном, передплачував чужомовні часописи. Він докладно, день за днем, занотовував усе, що діялося біля нього: від погоди, стану власного здоров’я, кількості випитого вина, відвідин, розмов, стану господарства – до високої політики. Щоденник Я. Марковича є незрівнянним історичним джерелом.
Таким чином, Україна XVII-XVIII ст. стала центром освіти й нау- ки в Європі, саме український науковий потенціал сприяв поширенню знаньу Росії. Особливу рольурозвиткуосвіченостіукраїнців відіграли братства, а Київська колегія стала кузнею вчених, політичних діячів і державних діячів всього слов’янського світу, започаткувавши собою розвиток вищої освіти.
Осередки освіти існували й на Запоріжжі, яке відзначалося ша- нобливим ставленням до книги і книгодрукування, до розвитку нау- кових знань.