Протягом першої половини ХІХ ст. культурна праця української інтелігенції розвивалася у таких трьох основних напрямах:
- збирання історичних документів, фольклору, старожитностей;
- відродження національної мови, активне впровадження її в літературу, освіту, театр;
- створення політичних організацій, одним із завдань яких була пропаганда національної незалежності.
Національне відродження в галузі літературі пов’язане із твор- чістю І.Котляревського, автора поеми «Енеїда» – першого твору но- вої української літератури. З появою творів Котляревського укра- їнська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Ос- новоположником художньої прози нової української літератури був Г.Квітка-Основ’яненко. Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Життя і пригоди Петра Столбикова». Окремі його твори («Маруся»,
«Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Сватання на Гончарівці») є гостро психологічними, витриманими у сентиментальних тонах. В цей же час в українську літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є.Гребінка, Л.Боровиковський,
М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін.
Розвиткові стилю романтизму сприяла творчість
Є.Гребінки. Наслідуючи кращі літературні та фольклорні традиції, письменник
виявив творчу індивідуальність у жанрі байки.
Він викривав соціальні суперечності тогочасної
дійсності, протиставляючи їх високим
людським якостям – людяності, працьовитості, доброті. Палкою любов’ю до України, захопленням її героїчною історією пройнята також поезія Є.Гребінки. Серед його поетизованих переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема «Богдан» (1843) – один з найкращих тогочасних творів про Б.Хмельницького. Формування нової української літератури завершилося у творчості Т.Шевченка. Він як ніхто інший синтезував основні українські діа- лекти, міські та сільські говірки, надав їм загальноукраїнської форми й став трибуном українського народу. Вже в першій поетичній збірці
«Кобзар» (1840) поет постав як неперевершений майстер народної поезії, здатний силою українського слова блискуче передати почуття, думи, прагнення й сподівання свого народу. В його творчості знайшли відображення найболючіші проблеми життя українців і України.
Новий етап літературного й громадсько-культурного руху в Західній Україні цього часу засвідчила збірка «Русалка Дністровая» 1837 р., авторами якої були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яков Головацький – т.зв. «Руська трійця». У ній було вміщено кілька десятків творів українського писемного фольклору, об’єд- наних у цикли: «думи і думки», «обрядові пісні», «колядки», пере- клади сербських народних пісень та оригінальні твори авторів (вірші, балади, оповідання). Продовженням «Русалки Дністрової» був виданий І.Головацьким альманах «Вінок русинам на обжинки» у двох частинах (Відень, 1846-1847).
Значні зміни відбуваються у розвитку освіти. 1802 р. в Російській імперії було створено Міністерство освіти, яке взяло шкільництво під повний контроль. На місцях його здійснювала адміністрація Харківського, Київського та Одеського навчальних округів. Систе- ма шкіл в Україні не охоплювала початковим навчанням усіх ді- тей шкільного віку. Русифікаторська політика царизму в Україні гальмувала розвиток національної школи. На кінець 50-х рр. ХІХ ст. на всіх українських землях було лише 1300 початкових шкіл, в яких навчалося 67 тис. учнів.
З 1803 р. впроваджувалися чотири типи шкіл:
- парафіяльні;
- повітові;
- губернські (гімназії);
- університети.
Парафіяльні школи були початковими, навчання в них тривало 4-6 місяців у селах і до одного року у містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ православної релігії.
У повітовихучилищахіпрофесійнихнавчальних закладах (сільсь- когосподарських, фельдшерських) навчалися вихідці з заможних верств населення.
Для дворянства засновувалися гімназії. Протягом першої половини ХІХ ст. гімназії було відкрито в Одесі, Харкові та Києві (по дві), Чернігові, Полтаві, Катеринославі та ін. містах. З 1828 р. навчання в них тривало 7 років. Діяли також приватні пансіони, що працюва-ли за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат (Харків, 1812; Полтава, 1817; Одеса, 1829; Керч, 1836; Київ, 1838). Проміжне місце між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині (1819), Ніжинський (1820).
Розвивалася і вища освіта. 1805 р. з ініціативи В.Каразіна за- сновано Харківський університет. 1834 р. у Києві почав діяти уні- верситет св. Володимира. Першим ректором став професор М.Мак- симович.
Розвиток промисловості вимагав створення мережі професійних закладів. 1804 р. в Чернігові відкрито перше в Україні ремісниче училище. З часом у Полтаві і Херсоні відкрилися училища для під- готовки службовців державних установ. В Одесі відкрилося садівниче училище, землеробське у Харкові, землемірне у Кременці, училище торгівельного мореплавства у Херсоні.
У Західній Україні успішно працював Львівський університет. З 1826 р. відкрито ліцей у Чернівцях. У Закарпатті не було жод- ного вищого навчального закладу, а Чернівецький ліцей готував цер- ковнослужителів. Система початкової освіти була підпорядкована церковним властям. До неї належали на всіх західноукраїнських зем- лях трикласні школи.
Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. на
українських землях за- роджується
наукове історіописання. В Україні, як
і в Європі, цей процес проходив паралельно зі створенням університетів, що, поряд з науковими товариствами, стали осередками
дослідження історії та підготовки
когорти професійних істориків.
Перша чверть ХІХ ст. у розвитку української історіографії харак- теризується поєднанням в одній особі автора певної систематичної історії з критиком та збирачем текстів, історичних пам’яток і джерел. За відповідним принципом написані праці Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, Д.Зубрицького як перші власне наукові історії України.
Визначною пам’яткою історіописання початку ХІХ ст. стала
«Історія Русів», чиє авторство залишається нез’ясованим і до сьо- годні. Вона значною мірою вплинула на подальший розвиток істо- ріографічного процесу, розглядаючи козацтво як основний рушій української історії з XVI ст. і стимулюючи таким чином інтерес до його вивчення.
У 20-60-х рр. ХІХ ст. з’являється романтичний напрям української історіографії: перші історико-етнографічні збірники й розвідки М.Цертелєва, І.Срезневського (збірка «Запорожская старина»), М.Максимовича, харківських романтиків А.Метлинського, М.Косто- марова, в Галичині – «Руської трійці».
Осередками науково-дослідної діяльності на початку ХІХ ст. були вищі навчальні заклади, державні установи та громадські фахові товариства. Так, для допомоги сільському господарству і транспорту на Харківщині та у Миколаєві були відкриті метеорологічні станції, які дали змогу розробляти прогнозну карту погоди. В усіх губернських центрах України були організовані статистичні комітети, які вивчали стан промисловості, сільського господарства, торгівлі та видавали необхідні практичні рекомендації.
Українська музична культура ХІХ ст. успадкувала від поперед- ньої епохи чимало художніх цінностей, що дали вагомий поштовх для її подальшого розвитку. Головним чином це стосується творчості великих майстрів хорової справи М.Березовського, Д.Бортнян- ського, А.Веделя, яка увійшла в золотий фонд світового мис- тецтва, відкрила щедрі багатства національно забарвленого бага- тоголосого співу. У той час формуються важливі осередки музичної освіти (наприклад, глухівська школа), виникають цікаві зразки інструментальної та вокальної музики, нерідко засновані на ук- раїнських фольклорних мотивах.
Важливим осередком музичної культури в Галичині стали
орга- нізовані 1828 р. хор і музична школа при кафедральному соборі в
Перемишлі. Особливо велике значення у становленні національної композиторської школи відіграла творчість двох найвидатніших діячів перемишльської школи – Михайла Вербицького та Івана Лав- рівського.
Власне, про український театр на початку ХІХ ст. говорити не доводиться, оскільки його не було. Існували лише російські й польські професійні трупи і палацово-поміщицькі театри на Наддніпрянщині. У підвладній Австрії Галичині виступали німецькі та польські мандрівні трупи.
Початок ХІХ ст. позначений виникненням в Україні садибних театрів великих землевласників. Це були польськомовні на Пра- вобережжі і російськомовні на Лівобережній і Південній Україні домашні аматорські театри, до роботи в яких залучались як окремі кріпаки, так і великі кріпацькі трупи.
У 30-40-і рр. не лише у містах України, а й у Російській імперії на сценах аматорських театрів зрідка йшли українські вистави («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», «Шельменко-денщик»). Успіхом ці вистави завдячували передусім їх учасникові М.Щепкіну, який і був найвидатнішим серед тодішніх російсько-українських акторів. Оскільки українські п’єси в Москві та Петербурзі йшли не в перекладі російською мовою, а в оригіналі за участю М.Щепкіна та інших українців, це дає підстави вважати їх вистави надбанням передусім української театральної культури.
Разом зі Щепкіним з 1837 р. грав видатний український актор Карпо Соленик. Серед інших акторів, які виконували українські ролі в реалістичній манері, були Данило Жураховський, Карл Зелінський, Теофіл Домбровський, Петро Репановський, Дмитро Зубович, Дмитро Дмитренко; серед актрис – Любов Млотковська, Аграфена Кравченко та ін.
Розвиток архітектури в цей період здійснювався у стилі кла- сицизму. Провідна роль належала містобудуванню. За розробленими проектами забудовувалися, нові міста, торгівельні та військові порти на чорноморському узбережжі – Херсон, Севастополь, Одеса, Миколаїв. Змінювалися старі адміністративні центри – Київ, Чернігів, Полтава.
На формування архітектурного вигляду міст у
значній мірі справило вплив спорудження будівель торгівельного призначення:
Україна в середині ХІХ ст.
Контрактовий дім у Києві (1815-1817, архітектор В.Гесте), гостинні двори у Білій Церкві (1809-1814), Києві (1809-1828, архітектор А.Меленський) та ін. З розвитком світського мистецтва почалося будівництво спеціальних театральних приміщень: Міський театр у Києві (1804-1806, арх. Меленський), театр в Одесі (1809, за проектом Ж.Тома де Томон).
Промисловий розвиток суспільства викликав необхідність бу- дівництва різноманітних навчальних закладів: новий корпус Київ- ської академії (1822-1825, арх. Меленський), Ніжинський ліцей І.Безбородько (1824, арх. Л.Руска), інститути шляхетних дівчат у Полтаві (1832) та Києві (1832-1842, арх. В.Беретті), університет у Києві (1837-1842, арх. В.Беретті).
Класицизм, який був офіційним стилем, одночасно виражав
ви- сокий громадянський пафос,
патріотичні настрої. Це знайшло відоб- раження у монументальній
скульптурі, яка витримана у дусі ан- тичності – пам’ятник на честь повернення
Києву Магдебурзького права (1802-1808, арх. Меленський), Колона Слави у Полтаві
(1805- 1809, арх. Тома де Томон), пам’ятник Рішельє в Одесі (1823-1828,
скульптор І.Мартос).
Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркової архітектури, зокрема, таких пам’яток як палац К.Розумовського в Батурині, палац Галагана в с.Сокиринцях на Чернігівщині, знаменита «Софіївка» в Умані, парк «Олександрія» на березі Роси у Білій Церкві, «Тростянець» у Чернігівській області.
У Західній Україні класицизм у архітектурі почав затверджува- тися наприкінці XVIII ст.: бібліотека Оссолінських (1824, арх. І.Беліта, П.Нобіле), Міський театр (1837-1842, арх. І.Зальцман та Л.Пихль), ратуша (1827-1835, арх. І.Маркль, Ф.Трешер) усі у Львові.
Класицизм в образотворчому мистецтві проявився у розписах культових споруд: Благовіщенський собор у Ніжині (1802-1815), па- лаців Розумовського в Батурині, Воронцова в Одесі та Сімферополі. У мистецтві західноукраїнських земель класицизм утверджувався завдяки тісним зв’язкам із західноєвропейським мистецтвом, у т.ч. італійським (живописці Л.Долинський, О.Бєлявський, скульптори Г.Витвер, сім’я Шимзеров). У станковому живописі, наприклад, у жанрі портрета посилилася увага до індивідуальних рис людини, її зовнішності та духовного життя. Відомими майстрами українського портрета були Д.Левицький та В.Боровиковський.
Самостійним жанром становиться пейзаж: акварелі А.Кунавіна, міські пейзажі І.Сошенка, М.Сажина, пейзажні, жанрові твори В.Штернберга.
Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мис- тецтва зробив Т.Шевченко, який був одним із найвидатніших майстрів цього жанру. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, малюнка олівцем і пером. Шевченко є автором понад тисячі творів образотворчого мистецтва.
Шевченко як художник-реаліст, одним з перших правдиво зма- лював життя і побут селянства («На пасиці», «Селянська родина», 1843). У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів «Живописна Україна», яку художник задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам’ятки.
Одним із провідних жанрів мистецької творчості
Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник
створив понад 130 робіт. У 1860 р.
за серію офортів за творами К.Брюлова та автопортрети Шевченко був удостоєний звання академіка гравірування.