На початку ХХ ст., в умовах наростання загального революційного піднесення в Наддніпрянській Україні посилюється також на- ціонально-культурний рух. Значною українською національно- культурною подією стало відкриття пам’ятника класикові нової української літератури І.Котляревському в Полтаві влітку 1903 р. Відкриття пам’ятника обернулося широкою всеукраїнською національною маніфестацією, оскільки до Полтави з’їхалося багато гостей з усіх регіонів України, різних місць Росії, а також прибули делегати з Галичини та Буковини.
Нові можливості для боротьби українців за свої національно- культурніправаз’явилисяпідчасреволюції 1905-1907 рр. Оголошення у жовтні маніфесту, в якому царський уряд обіцяв запровадити політичні свободи, в тому числі і свободу слова, Україна зустріла з надією на поліпшення політичної ситуації, а українська інтелігенція скористалася демократичними свободами для організації видання національної преси.
Започаткував національну пресу лубенський часопис «Хлібороб», який видавав М.Шемет. Перший номер газети вийшов наприкінці 1905 р. У грудні 1905 р. у Києві почала виходити щоденна газета
«Громадська думка». У
її виданні провідну роль відігравали лідери УДРП С.Єфремов, В.Леонтович і Є.Чикаленко. «Громадська дум-
ка» користувалася великою популярністю, що значною мірою обумовлювалося публікацією в ній творів Б.Грінченка, М.Кро- пивницького, В.Самійленка, А.Тесленка, А.Кримського, В.До- маницького та ін. Уряд відразу зарахував газету до ворожих йому органів, оскільки в ній порушувалися і соціально-політичні, і на- ціональні питання. Після заборони цього друкованого органу почала виходити «Рада». Крім Києва українські газети видавалися в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві. На початок 1906 р. їх налічувалося 18.
Крім газет в Україні друкувалися й журнали, наприклад місячник
«Нова громада». У 1907 р. перейшов на українську мову найдавніший на той час в Україні журнал «Киевская старина». Він почав видаватися під назвою «Україна».
Велике значення для розвитку культури на західноукраїнських землях також мала періодична преса. На 1913 р. західні українці вже мали 80 періодичних видань, із них 66 у Галичині, а решта – на Бу- ковині та Закарпатті.
Під впливом піднесення національно-визвольного руху значно урізноманітнилася тематика та спрямованість української літератури. Письменники все гостріше висловлювали своє ставлення до соціальних проблем того часу, не обмежувалися лише описом життя селянства, а звертали увагу на інші верстви населення.
Прикладом такого реалістичного підходу до зображення тогочасного життя українського суспільства була творчість В.Вин- ниченка («Краса і сила», «Голота», «Талісман»). Після поразки революції 1905-1907 рр. у творах «Чесність з собою», «Рівновага»,
«Щаблі життя», «Брехня», «Великий молох» письменник показав суперечливий і неоднозначний світогляд інтелігенції, яка часто зневіряється у власних ідеалах.
Яскравою постаттю тогочасної доби серед літераторів був М.Коцюбинський («В дорозі», «Сон», «Сміх», «Подарунок на іме- нини», «Лялечка», «Fata morgana»). Глибокою і витонченою була поезія Лесі Українки («Осіння казка», «В катакомбах», «Пісні про волю», «Лісова пісня»). Неперевершеним майстром короткої психологічної новели був В.Стефаник (збірки «Синя книжечка»,
«Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Надзвичайно
яскраво розкрила психологію дрібних
власників-селян, їхнє непереборне
прагнення мати свою землю О.Кобилянська в повісті «Земля». На початку ХХ ст. в українська літературу ввійшов О.Олесь – поет- лірик (збірка «З журбою радість обнялась» та ін.).
Рівень писемності населення України на початку ХХ ст. за- лишався дуже низьким. 70% населення не вміли читати й писати, в початкових, неповних середніх і середніх школах навчалося дуже мало учнів. Так, у 1910 р. у Київському навчальному окрузі освіту отримували лише 10% дітей шкільного віку. У 1914-1915 рр. на території Наддніпрянської України нараховувалося 252 середніх школи, в яких навчалося 140 тис. учнів. У 27 вищих навчальних закладах було 35,2 тис. студентів. Але загалом рівень освіти в Україні залишався незадовільним.
На західноукраїнських землях стан народної освіти був не кращим. На початку ХХ ст. третина галицьких сіл не мала початкових, а кожне шосте село – будь-яких шкіл. 150 тис. дітей шкільного віку ніде не навчалась. У Галичині налічувалося 49 середніх шкіл, і тільки в 4 з них навчання велося українською мовою. На Північній Буковині існувала лише 1 українська гімназія, а на Закарпатті у початкових школах мовою викладання була угорська.
У цей період надзвичайно плідно розвивалася історична нау- ка. Одну з перших узагальнюючих популярних праць з історії України «Нарис історії українського народу» написав і видав у Петербурзі М.Грушевський. Вчений продовжував плідно працювати над виданням багатотомної фундаментальної «Історії України- Руси». Автором ґрунтовних робіт з історії рідного краю виступив І.Франко, який залишив серію нарисів, присвячених визначним діячам різних часів і народів: І.Федорову, Л.Кобилиці, С.Болівару та ін. Завершений О.Єфименко наприкінці 90-х рр. рукопис «Істо- рія українського народу» було видано російською мовою в Петер- бурзі під час революції 1905-1907 рр. Там же вийшов її двотомний збірник праць «Південна Русь». Демократичний підхід щодо висвіт- лення питань соціально-економічної історії Лівобережної України XVII-XVIII ст. простежується у працях В.Барвінського. Слобід- ська Україна була в центрі досліджень відомого історика Д.Багалія, автора фундаментальних праць з історії Харкова, української куль- тури Слобожанщини.
Розвиткові суспільствознавчих наук сприяли чотиритомний
«Словник української
мови», упорядкований Б.Грінченком, три-
томна «Українська граматика» А.Кримського, упорядковані й науково прокоментовані В.Гнатюком багатотомні фольклористичні та етнографічні дослідження з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. У 1908 р. у Петербурзі опубліковано українською мовою «Історію України-Руси» М.Ар- каса. Археологічну науку представляв В.Хвойка, який відкрив у Подніпров’ї перші пам’ятки трипільської культури.
Розвиткові науки в Україні сприяло Наукове товариство ім. Т.Шевченка. До 1914 р. воно випустило до 400 томів досліджень у вигляді «Записок». У 1907 р. було створено Українське наукове товариство у Києві. Ці товариства координували наукові дослідження в Україні, виконуючи, власне, академічні функції.
На початку ХХ ст. в українській науці працюють І.Пулюй – ви- нахідник променів, пізніше названих рентгенівськими, В.Вернад- ський – геохімік та мінералог, засновник вчення про ноосферу. У Київському університеті працює математик Д.Граве, який заснував Київську алгебраїчну школу. У розвиток різних галузей математики вагомий внесок зробили харківські вчені В.Стеклов, Д.Синцов, С.Бернштейн. Засновником харківської школи радіофізики став Д.Рожанський. З питань органічної хімії цінні праці опублікував професор Київського університету С.Реформаторський, з фізичної хімії – професор Харківського університету І.Осипов.
Багато українських вчених працювали в галузі біології та ме- дицини: морфолог Д.Сєверцев, ембріолог і цитолог рослин С.На- вашин, ботанік-морфолог В.Арнольді. Визначні досягнення мали вчений-фізіолог В.Данилевський – в ендокринології, М.Трінклер – у хірургії, Л.Гіршман – в офтальмології та ін.
Першим у світовій практиці епідеміолог і мікробіолог Д.Заболот- ний відкрив шляхи поширення чуми й запропонував ефективні ме- тоди боротьби з нею. Разом з М.Гамалією, В.Високовичем та інши- ми вченими він брав участь у боротьбі з епідеміями в Індії, Китаї, Аравії, Месопотамії.
Демократичні тенденції української музичної культури най- повніше
проявилися у творчості М.Лисенка – композитора, дири- гента, піаніста,
педагога, збирача та дослідника фольклору, за- сновника української класичної
музики. Його творчий спадок ба- гатогранний: опери, кантати, хори та пісні,
романси, оркестрові та
камерно-інструментальні п’єси, музика для дітей, сольні та хорові обробки народних пісень. У 1904 р. в Києві була відкрита Музично- драматична школа М.Лисенка. У 1905 р. М.Лисенко очолив Київське музичне товариство «Боян», у 1908 р. заснував «Український клуб». Його творча та суспільна діяльність вплинули на розвиток української музичної культури.
В умовах гострої суспільно-політичної боротьби на початку ХХ ст. принципи ідейності, реалізму та народності в музиці втілюва- ли К.Стеценко (дитячі опери, кантати, хори, романси), А.Кошиц (хо- рова музика), П.Сеница (опери «Життя – це сон», «Наймичка», 1916; дві симфонії, 1905, 1911; хори, романси, камерно-інструментальні твори), Б. Подгорецький (опери «Купальська іскра»,1901, «Бідна Ліза», 1916; хори, пісні, романси), Ф.Колесса (хори, обробки українських народних пісень), О.Нижанковський (хори, пісні), Г.То- польницький (кантата «Хустина», хорові твори), Я.Лопатинський (опера «Еней у мандрах», 1911; романси), С.Людкевич (симфонії, вокально-симфонічна, камерно-інструментальна, хорова та вокальна музика), В.Барвінський (симфонічні, інструментальні та вокальні твори).
Видатним явищем української музики була самобутня твор- чість М.Леонтовича – творця жанру хорової мініатюри без інстру- ментального супроводу.
Великий вплив на розвиток української сценічної культури мав перший український стаціонарний театр – Театр М.Садовського у Києві (1907-1919). Він розвивав прогресивні демократичні тра- диції реалістичного мистецтва М.Щєпкіна та М.Кропивницького. Зберігаючи яскраво виражений музично-драматичний характер, цей театр здійснив постановки опер С.Гулака-Артемовського, М.Лисенка, М.Аркаса, Д.Сичінського, Г.Козаченка, С.Монюшка, Б.Сметани. В репертуарі театру були також п’єси Л.Старицької-Черняхівської та драми В.Винниченка.
У Галичині та на Буковині
в цей період продовжував свою діяль-
ність Театр товариства «Руська бесіда» під керівництвом М.Са- довського
(1905-1906) та І.Стадника (1906-1912). Тут виступала М.Заньковецька
(1905-1906), починали свою
діяльність А.Бучма та Лесь
Курбас. Крім цього театру, діяли ще й напівпрофесійні та аматорські театри –
Буковинський народний театр, Гуцульський театр, «Тернопільські театральні
вечори» та ін.
У 1916 р. група театральної молоді, очолювана Лесем Курбасом, організувала у Києві студію, на базі якої виникло товариство
«Молодий театр», яке намагалося створити новаторський театр на основі сучасних досягнень сценічного мистецтва.
В архітектурі початку ХХ ст. останнім проявом історизму став неокласицизм, який розвивав традиції класицизму кінця XVIII ст. (Промислова виставка, 1913, арх. Ф.Вишинський; Педагогічний музей, 1913, арх. П.Альошин; Вищі жіночі курси, 1913, арх. А.Ко- белєв, усі в Києві; житлові будинки у Катеринославі, 1913-1915, арх. А.Красносельський; Харкові, 1914, арх. В.Естрович).
На початку ХХ ст. пошуки національного стилю привели до створення трьох творчих напрямків. Перший – неоукраїнський стиль: Харківська школа, для якої характерна орієнтація на досвід народної творчості (будівля Полтавського земства, 1909, арх. В.Кричеський; Художнє училище у Харкові, 1914, арх. К.Жуков; сільські школи у Канівському та Лохвицькому повітах, 1913-1914, худ. А.Сластіон), Львівська школа (будівля товариства «Днєстр», 1906, арх. І.Ле- винський та ін.; Вищий музичний інститут ім. М.Лисенка, 1916, арх. І.Левинський – обидва у Львові).
Другий напрямок – необароко, яке ґрунтувалося на традиціях українського бароко XVII – початку XVIII ст. (Житловий будинок у Києві, 1914, арх. П.Альошин, не зберігся; лікарня у Лубнах на Полтавщині, 1915, арх. Д.Дяченко). На початку ХХ ст. отримав певний розвиток і третій напрямок, який походив з художньої спадщини Давньої Русі Х-ХІІ ст. (Церква у с.Натальївка на Харківщині, 1908- 1912, арх. А.Щусєв, скульптори С.Конєнков, А.Матвеєв; Троїцький собор у Почаєві на Тернопільщині, 1906, арх. Щусєв, худ. М.Реріх, Жіноче училище у Лубнах, 1907, арх. Бекетов).
На рубежі ХІХ-ХХ ст. в Україні розповсюдився
стиль модерн (готель в Одесі,
1901, арх. Л.Влодек; дім архітектора В.Городецького, 1902-1903; Цирк,
1903, арх. Е.Брадтман,
обидва у Києві;
вокзал у Ковелі, 1903, арх. О.Вербицький, не зберігся; Магазин, нині
Історичний музей у Харкові, 1912, арх. В.Покровський). Модерн розвивався у
містах Західної України під впливом архітекторів Відня (вокзал, 1904,
філармонія, 1907, обидва – арх. В.Садловський,
житлові будинки по вул. Валовій, 1910-1914, усі у Львові).
Паралельно з модерном у 10-ті рр. ХХ ст. певний розвиток в українській архітектурі отримав раціоналізм (театр-клуб у Катеринославі, 1909-1912, арх. А.Гінзбург; адміністративна будівля у Києві, 1911-1913, арх. Д.Торов, І.Зекцер). Архітектурні напрямки та течії цього періоду суттєво вплинули на подальший розвиток української архітектури.
В образотворчому мистецтві під впливом французьких імп- ресіоністів та постмодерністів зростав інтерес до передачі мінливого стану природи, світлоповітряної перспективи, до використання фактурної виразності живопису. Посилився інтерес до життя міських окраїн (А.Маневич), до імпресіоністичного відображення природи (М.Бурачек). Отримав подальший розвиток жанр живописного портрету. Це портрети О.Мурашка («Портрет дівчини у червоному капелюшку», 1902-1903; портрет Я.Станіславського, 1906 та ін.) та його жанрові полотна («Карусель», 1906; «Селянська сім’я», 1914), портрети та жанрові полотна Ф.Кричевського («Наречена», 1910;
«Портрет Л.Старицької», 1914) та ін.
Демократичний напрямок у мистецтві Західної України очолив І.Труш – автор жанрових картин «Трембітарі», «Гуцулка з дитиною», портретів В.Стефаника, М.Лисенка, Лесі Українки, пейзажів
«Одинока сосна», «Дніпро» та ін. Гострота малюнка, декоратив- ність та експресія художнього виразу характерні для жанрових сценічних портретів та натюрмортів А.Новаківського («Автопортрет з дружиною», 1911; «Коляда», 1907-1910; «Втрачені надії», 1903- 1908). Переборюючи вплив віденського класицизму, реалістичні принципи в скульптурі Західної України утверджували Г.Кузнєвич («Гончар», 1901), П.Вийтович («Після купання»; декоративні скульптури для залізничного вокзалу та оперного театру у Львові), М.Паращук (портрети В.Стефаника та С.Людкевича, 1906; І.Франка та М.Лисенка, 1913; цикл композицій «Поневолені»).
На початку ХХ ст. продовжує розвиватися монументально-
декоративний живопис: панно та орнаменти у будинку колишнього Полтавського
земства (1903-1908, худ. В.Кричевський, С.Василь- ковський, М.Самокиш, М.Уваров та ін.), розписи Троїцького собору у Почаївській лаврі (м.Почаїв, Тернопільської обл.),
спорудженої за проектом арх. О.Щусєва (1910, худ. М.Реріх, В.Щербаков).
Продовжує розвиватися станкова скульптура – портрети і статуї Ф.Балавенського (бюсти Т.Шевченка, М.Лисенка, І.Котляревсько- го, 1903; надгробок М.Кропивницького на харківському кладовищі, 1914).
На рубежі ХІХ-ХХ ст. у творчості окремих художників помітно знизився інтерес до ідейно-смислової сторони мистецтва, вони захопилися поверхневою стилізацією (В.Замирайло, Є.Судомора, Г.Золотов) та ідеалізацією старовини (П.Холодний). У той же час значна частина художників у своїй творчості відображала гострі соціальні теми (картини Г.Светлицького «У місто», 1907;
«Музиканти», 1912 та ін.). Складні шляхи розвитку українського мистецтва свідчили про те, що принципи реалізму та національної характерності були в ньому визначальними; воно стало активним фак- тором духовного життя, виразником визвольних прагнень народу.
Навчально-методична література:
- Антонович Д. Українська культура: Лекції. – К.: Либідь, 1993. – 592 с.
- Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібн. – К.: Либідь, 1998. – С.387-415, 529-551.
- Історія України: Посібник / під ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – С.85-189, 196-198.
- Король В.Ю. Історія України: Навч. посібн. – К.: Видавничий центр
«Академія», 2005. – С.204-212, 227-237, 251-256.
- Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.М.Литвин та ін. – К.: Вища школа, 2002. – С.152-158.
Додаткова література:
- Бондар М.П., Загайкевич М.П., Пилипчук Р.Я., Рубан В.В., Селіва- чов М.Р. Історія української культури: У 5 т. / НАН України / Г.А. Патон (голов. ред.). Т. 4, кн.1, 2: Українська культура другої половини ХІХ сто- ліття. – К. : Наукова думка, 2005. – 1295 с.
- Історія української архітектури / Ю.С.Асєєв, В.В.Вечерський, О.М.Годованюк та ін.; за ред. В.Тимофієнка; Українська академія ар- хітектури. – К.: Техніка, 2003. – 472 с.
- Качкан В.А. Хай святиться ім’я твоє: Історія української літератури і культури в персоналіях (XIX-XX ст.) / НАН України; Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника; Науково-дослідний центр періодики; Наукове товариство ім. Шевченка. Кн.10: Історія української літератури і культури в персоналіях (ХІХ- ХХІ ст.). – Л. – 621с.
- Огієнко І. Українська культура / Фундація імені митрополита Іларіо- на (Огієнка); Н.Мусієнко (ред.), М.Тимошик (упоряд., автор передм. і комент.). – К. : Наша культура і наука, 2002. – 342 с.