Проблеми культурного розвитку українського суспільства в умовах поглиблення глобалізації на початку XXI ст.
Загальносвітові тенденції XXI століття характеризуються зро- станням уваги до підвищення інтелектуального і культурного роз- витку людини, коли інтелект особистості стає основним показником прогресу, головною передумовою подальшого розвитку суспільства. Тому не тільки у ринково розвинутих країнах, але й у тих, що прагнуть побудувати суспільство знань (Україна також стає на цей шлях), пріоритетними визначені наука як сфера, що генерує нові знання, і освіта як галузь, що олюднює знання і забезпечує інтелектуальний і культурний розвиток особистості.
Уособленням стрімко зростаючих змін у житті
людства в кінці ХХ – на початку XXI століть стала глобалізація усіх сфер соціально- економічного, політичного,
культурного життя. Через свою бага- томірність і багатозначність цей феномен ще
й досі не знайшов точ- ного й вичерпного визначення, зміст процесів глобалізації, її складові
елементи трактуються по-різному, висловлюються їх суперечливі оцінки.
Варто зауважити, що осмислювання процесів глобалізації здійснюється і в економічному, і в історичному, філософському, політичному, соціальному, культурному, психологічному та інших аспектах. Вжеодинцей факт єсвідченнямскладностітабагатомірності феномену глобалізації, розуміння якого вимагає як диференціації, так і синтезу результатів наукових досліджень, виокремлення за- гального й особливого, поєднання широкого світоглядного та вузько- спеціалізованого підходів.
Твердження про глобалізацію як об’єктивний історичний поступ розвитку світогосподарських відносин можна вважати правомірним щодо таких об’єктивних факторів, як інтернаціоналізація та міжна- родний розподіл праці, які дійсно існували давно, а тепер одержали нові істотні імпульси, а також нову матеріальну основу у вигляді інформаційнихтехнологійтановихкомунікацій.Специфікавідношень між учасниками процесів глобалізації визначається провідними економічно розвинутими країнами, політикою лібералізації, наданням свободи руху практично усім чинникам виробництва.
Аналізуючи численні думки дослідників різних наукових шкіл щодо характерних рис глобалізації, серед них у першу чергу можна виділити такі її суттєві ознаки:
- зростаючу взаємозалежність і взаємопов’язаність країн і наро- дів у різних сферах людської життєдіяльності, що у перспективі має привести до утворення планетарного співтовариства людей, формування цілісного світу;
- становлення світового фінансово-економічного простору, ринку планетарного масштабу, злиття окремих економік у глобальну си- стему із загальними для всіх правилами з метою попередження та переборювання валютно-фінансових криз;
* інформаційнуреволюцію, наслідкомякоїсталоствореннясвітової мережі спілкування на базі новітніх комп’ютерних і медіатехнологій, глобального телебачення, Інтернету;
- універсалізацію світу, розповсюдження системи ліберально- демократичних і соціокультурних цінностей, накопичених євроат- лантичною цивілізацією;
*поширенняідеологіїіполітикиглобалізму,прагненнявикористати
об’єктивні процеси в суб’єктивних цілях
– заради формування
нового світопорядку на принципах уніполярності.
Нові об’єктивні умови початку XXI ст. – трансформація наукової системи із регіональної в національну, перехід до ринкових відносин, відкритість країни перед світом та її незахищеність від зовнішнього технологічного і культурного вторгнення , вплив глобальної світової кризи – зумовили необхідність вироблення нової функціональної парадигми, на основі якої має функціонувати науковий потенціал країни.
За роки незалежного розвитку у цій сфері вже відбулися істотні зміни:
- у галузі науки
та наукового обслуговування з’явилася економічна
багатоукладність;
- відбувається послаблення принципу централізованого управлін- ня наукою, зокрема, всередині самої Національної академії наук Ук- раїни, оскільки інститути, особливо ті, що здатні до комерціалізації наукових результатів, дедалі більше виходять з-під централізовано- го управління. Причому, ця тенденція характерна не тільки для де- яких академічних інститутів, але й для їх підрозділів та навіть окре- мих науковців;
- Національна академія наук значною мірою втратила статус головного штабу країни;
- з’явилися нові державні галузеві академії наук та більше трьох десятків офіційно зареєстрованих громадських організацій, що називаються академіями з дуже незначним рівнем співпраці з НАН України;
- за роки незалежності чисельність виконавців наукових та науко- во-технічних робіт скоротилася з 295 тис. осіб у 1991 р. до 96,8 тис. у 2008 р., тобто майже втричі, відбулося істотне скорочення чи- сельності науковців найвищої кваліфікації (докторів і кандидатів наук) у науковій сфері, хоч їх загальна чисельність у різних сферах, в тому числі освітній, в Україні постійно зростала;
- складною проблемою науково-технологічної сфери в умовах ринкового реформування залишається інформаційне забезпечення науковців. Починаючи з 1991 р. ситуація з комплектацією навіть провідних наукових бібліотек залишається незадовільною. Лише завдяки міжбібліотечному обміну провідним бібліотекам вдається одержувати обмежену кількість закордонних видань. До цього часу ще не всі наукові установи, особливо в регіонах, мають доступ до
Незалежна Україна
Інтернету, але найгірше те, що далеко не всі науковці можуть ним користуватися.
Отже, можна зробити, висновок, що за роки ринкових реформ науковий комплекс фактично був виключений із числа стратегічних державних пріоритетів. Акценти реформ були зосереджені пере- важно на зміні форм власності та фінансовій сфері, що призвело до скорочення вітчизняного наукового потенціалу, стан якого не відповідає інтересам України, її місцю у світовому науковому співтоваристві.
Певну роль у цьому відіграли й прорахунки в стратегії рефор- мування науки. У результаті наука опинилася фактично поза про- цесами реформування економіки, не забезпечувала послідовного створення наукового «заділу», вкрай необхідного для активізації факторів економічного і соціального прогресу, подолання відставання України від розвинутих країн. Такий стан, а також реальні процеси, що відбуваються у вітчизняному науковому комплексі, вступають у протиріччя з практикою світового співтовариства.
Зростання ролі інтелектуальної
складової як важливого чинника соціально-культурного розвитку спонукує до переосмислення зна- чення вищої освіти та її
інтеграції з наукою в системі економічних
відносин. Осмислення місця і ролі вищої освіти пов’язано не тільки з теоретико-методологічними проблемами удосконалення діяльності вищих навчальних закладів в сучасних умовах, а ще й з тим, що вона має сприяти завершенню соціально-економічних реформ, зростанню науково-економічного та культурного потенціалу суспільства. Освіта, зокрема вища, є джерелом інноваційного потенціалу держави, сферою, де здійснюється виховання майбутніх фахівців у дусі прі- оритетів інноваційного розвитку, відбувається трансформація су- спільних цінностей у напрямі переваг творчої роботи. Доведено, що інноваційний характер поведінки (підприємливість) властивий людям з достатнім рівнем креативності та загального інтелекту.
Головною метою державної політики щодо освітньої галузі ви- значено створення умов для розвитку особистості й творчої само- реалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати й навчатися протягом життя, оберігати і примножувати цінності національної культури, розвивати й зміцнювати суверенну демократичну державу як невід’ємну складову європейської та світової спільності. Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті визначила основні соціально- економічні та правові засади демократичного функціонування й сталого розвитку та реорганізації в цілому системи вищої освіти, спрямованої на оптимізацію мережі вищих навчальних закладів, розширення доступу громадян до здобуття якісної вищої освіти, під- тримку інтеграційних процесів з іншими ланками освіти, реалізацію заходів щодо соціального захисту працівників навчально-виховного процесу.
Аналіз традиційної системи вищої освіти, що
функціонує у дер- жаві, свідчить, що її характерною особливістю є одноцільова
спря- мованість на використання соціального замовлення – на підготовку
спеціалістів у різних професійних галузях. Інші функції – такі як проведення науково-дослідних робіт і виготовлення наукоємної про-
дукції – є допоміжними щодо основної. Існуючі підходи передба- чають передусім
одержання студентами заздалегідь заданого резуль- тату
за допомогою визначених засобів і методів, проте у визначенні цілей і виборі методів
їх досягнення вони практично участі
не беруть. Внаслідок у
процесі навчання набуваються лише ті знання, що
були створені до початку навчання. Разом з тим зміни у сфері на-
уково-технологічного розвитку, що проявляються у стрімкому зро- станні інформації з усіх галузей знань, призводять до того, що при підготовці фахівців для нових напрямів розвитку науки і техніки виникає потреба у засвоєнні все більшого обсягу знань, а, відповідно, й збільшення терміну навчання.
З іншого боку, швидке скорочення життєвого циклу набутого запасу знань (до 5 років) не дозволяє збільшувати період навчання. Подолати вказане протиріччя можна одним способом – коли під- готовка спеціалістів буде інтегрована з процесом набуття нових знань. У такому випадку підготовка кваліфікованого спеціаліста по- винна ґрунтуватися на вирішенні конкретних наукових, технічних і виробничих проблем, а випускник вузу зможе починати трудову діяльність без додаткової перепідготовки.
Впродовж останнього десятиліття були здійсненні істотні кроки щодо приведення структури вищої освіти до стандартів розвинутих країн Європи, визначених ЮНЕСКО, ООН та іншими міжнародними організаціями. Відповідно до статусу навчальних закладів було встановлено чотири рівні акредитації: I i II – технікуми, училища, коледжі та прирівняні до них навчальні заклади. У 2008 р. їх на- лічувалось 664.
ІІІ і IV рівні – університети, інститути, академії, консерваторії, яких у цей час налічувалося 315, у тому числі майже половина із них – недержавні вищі навчальні заклади. Поява системи платної освіти стала принципово новим явищем у ході реформування ВНЗ і зараз закріплена й функціонує як повноправний соціальний інститут суспільства. Диверсифікованість діяльності дає змогу освітнім установам забезпечувати фінансову стійкість за умов несприятливої економічної кон’юнктури, маневрувати ресурсами в межах вузу у відповідь на зміну попиту на той чи інший вид освітніх послуг.
У навчальних закладах III-IV рівнів акредитації освіту здобувають
1,5 млн. студентів, 14 тисяч аспірантів і докторантів. Така мережа забезпечує
навчання 400 студентів на 10 тис. населення, що набли- жається до рівня
багатьох розвинутих країн. Їх досвід переконує, що стара філософія освіти, коли
вона розглядалася лише як підготовка молодих людей до життя, як уявлялося ще
півстоліття тому, себе вичерпала. Тепер замість девізу «освіта на все життя» має
впроваджуватися принцип «освіта впродовж всього життя».
Новий підхід до якості і тривалості освіти дає змогу своєчасно оновлювати і поповнювати отриманий у школі та вузі запас знань, швидше адаптуватися до змін, краще розуміти суть проблем і знаходити шляхи їх інноваційного вирішення. Особливої уваги заслуговує післявузівське навчання, оскільки набуті знання стрімко старіють в умовах наукової революції, технологічного перевороту, різких змін у політичній та соціальній сферах. Слід зазначити, що в Україні має місце нерозвиненість системи безперервної освіти населення, що значно ускладнює перехід до проголошеного державою курсу на перехід до інноваційного розвитку економіки та побудови знаннєвого суспільства.
Суттєвим стимулом реформування вищої освіти є інтеграція України до європейської освітньо-кваліфікаційноїмоделі. Болонський процес, започаткований у 1999 р., передбачає зближення освітніх систем шляхом формування єдиного відкритого європейського освітнього простору, впровадження кредитної системи на основі трансферу кредитів, а також спрощення процедури визнання квалі- фікацій.
Утравні 2005 р. на конференції міністрів освіти європейських країн у члени Болонського процесу була прийнята Україна, підтвердивши зобов’язання створити єдиний європейський простір у галузі вищої освіти до 2010 р., де будуть діяти однакові й обов’язкові для всіх країн стандарти освітніх кваліфікацій і рівнів.
Незважаючи на певні позитивні зрушення в науково-освітній сфе- рі під впливом ринкових чинників, поки що в українському суспільстві становище вищої освіти і науки не відповідає реальному статусу духовного виробництва у суспільстві. Державна політика у сфері вищої освіти має орієнтуватися на перевірені світовою практикою моделі національної інноваційної системи. Відповідаючи на історичні виклики XXI століття, вища школа повинна забезпечувати високу функціональність людей в умовах, коли зміна ідей, знань і техно- логій відбувається значно швидше від зміни поколінь. Необхідно віднайти раціональні схеми співвідношення між лавиноподібним збагаченням знань, розвиток високих технологій та здатністю осо- бистості щодо їх творчого засвоєння.
Рівень розвитку інформаційно-комунікаційних технологій кінця
ХХ – початку
XXI ст. став неодмінною умовою та індикатором куль-
турного розвитку та економічного благополуччя країн ЄС та США. Для них інформаційні технології стали локомотивом технологічного розвитку та основою їх конкурентоспроможності. Для України та її регіонів вкрай актуальною постає проблема впровадження інфор- маційно-комунікаційних технологій як одного з найважливіших механізмів розбудови сучасного високотехнічного суспільства. Сучасні інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) все глибше проникають в усі механізми масових комунікацій, освіту, виховання, навчання, справляючи значний вплив на формування особистості, спосіб життя людей, систему міжособистісних спілкувань тощо. Це означає, щоінтелектуальнаінформатизаціясуспільствавінноваційній економіці є процесом, у якому соціальні, технологічні, економічні, політико-культурні механізми перебувають у тісній взаємодії і становлять собою процес прогресивно зростаючого використання ІКТ для виробництва, переробки, збереження та поширення інформації, особливо знань, для прийняття ефективних управлінських рішень.
Інформація є основною категорією знань, значення її теоретичного осмислення неухильно зростає, підтвердженням чого став прийнятий Верховною Радою України восени 1992 р. Закон України «Про ін- формацію». У ньому закріплені положення щодо основних прин- ципів інформаційних відносин державної інформаційної політики, головних напрямів інформаційної діяльності у державі, організації освіти, наукових досліджень в галузі інформаційної діяльності. У законі сформульовано основні принципи інформаційних відносин, а саме: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та вільний її обмін; об’єктивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одержання, використання, поширення та збереження інформації.
У середовищі фахівців існують різні підходи щодо визначення суті поняття «інформаційно-комунікаційні технології». Але здебільшого до нього відносять усі форми технологій, необхідних для створення, збереження, обміну та використання інформації у її різноманітних формах: книги, програмне забезпечення, систему одержання даних, комп’ютери, цифрові й нецифрові бібліотеки, засоби зв’язку: пошту й електронну пошту, радіо і телебачення, стаціонарні та мобільні телефони, веб-сайти й форуми.
Але поки що Україна за рівнем розвитку і використання
інфор- маційних технологій значно відстає від економічно розвинутих
країн, а існуючі темпи інформатизації є недостатніми для подолання низької ефективності її економіки. Специфікою України є те, що інтелектуальний потенціал для розвитку інформатизації суспільства є, проте економічні й правові механізми для розвитку підприємницької діяльності у сфері інформаційно-комунікаційних технологій, стиму- лювання попиту на інформаційну продукцію ще остаточно не сформовані.
Сприятливі умови для широкого використання переваг інфор- маційних технологій створює мережа Інтернету, забезпечуючи еко- номію часових, матеріальних, енергетичних та фінансових ресурсів за рахунок переміщування співробітників, зниження витрат на формування і підтримування внутрішнього інформаційного середо- вища організацій, ефективної координації, колективної діяльності на внутрішнофірмових рівнях та на рівні глобальних ринків.
Створюючи глобальний ринок інформаційної системи, комп’ютер- на мережа є і фактором, і одночасно причиною глобалізації. З допо- могою Інтернету можна легко розвивати світові мережі наукових досліджень, об’єднувати вчених і дослідників світу для обміну базами даних і результатами досліджень, проводити онлайн-конференції та здійснювати спільні дослідження тощо. Основана на ІКТ технічна і професійна освіта також є тією сферою, яка може сприяти низь- ковитратній освіті у різних галузях. Потреба у високоякісному швидкому доступі до Інтернету невпинно зростає. Дослідники при- пускають, що, можливо, через деякий час технічна основа Інтер- нету, яка невпинно удосконалюється, матиме інші форми. Але для населення планети глобальний інформаційний простір є такою звичайною річчю, як і інші досягнення цивілізації.
Українські вчені були одними із перших серед тих, хто передбачав глобальні наслідки для людства від появи і розповсюдження інфор- маційних технологій. Завдяки дослідженням академіка В.Глушкова та представників його школи розроблялися такі напрями інфор- матизації, як облік, фінансово-кредитна система, сфери державного управління, соціальна, освітня, охорони здоров’я, наукові дослідження та ін. Українські науковці були серед безперечних світових ідеологів створення глобального інформаційного простору.
На жаль, впродовж
двох останніх десятиліть Україна, зберігаючи
потенційні можливості для прориву на ринку інформаційних тех-
нологій, незмоглазберегтитапримножитипередовіпозиціїурозвитку інформатизації суспільства й нині за цими показниками значно відстає від багатьох провідних країн. Хоча останніми роками сталися значні зрушення у галузі телекомунікацій, сфері мобільного зв’язку, надан- ні деяких Інтернет-послуг, Україна у 2008 р. за кількістю користувачів Інтернету на 100 тис. жителів посідала 85-те місце серед 104 країн світу та 81-ше за кількістю абонентів мобільного зв’язку, що свід- чить про низький рівень розвитку інформаційно-комунікаційних технологій в Україні. Проте інвестування у телекомунікаційну галузь останніми роками дещо поліпшується.
Сучасний гуманітарний простір є складною системою, головними конструктивними елементами якої є, насамперед, освіта, наука, ре- лігія, культурна сфера та інформаційний простір. Від стану розви- нутості освіти, науки, інформаційно-комунікаційних технологій за- лежить інноватика, а відтак, конкурентоспроможність економіки, життєвість та добробут нації.
Аналіз проблем, що накопичилися у різних сферах реалізації державної культурної політики, дає можливість визначити ймовірні стратегічні напрями їх розв’язання:
- належне збереження й розвиток національної культурної спад- щини, перетворення її на реальний чинник соціально-економічного розвитку суспільства;
- формування громадянського суспільства як сукупності відносин та інституцій, що мають розвиватися у соціально-політичній та куль- турній сферах відносно незалежно, автономно від державної влади;
- сприяння створенню цілісного мовно-культурного простору, наповнення його різноманітним національним культурним про- дуктом;
- інтеграція української культури до світового культурного про- стору, формування культурно-мистецькими засобами позитивного іміджу України у світі.
Аналіз світових процесів та досвіду реформування
українського суспільства за роки незалежного розвитку свідчить, що саме куль-
тура та науково-освітній потенціал здатні допомогти подоланню негативних
кризових явищ, а виховання особистості цінностями за- гальнолюдської культури
призводить до соціально-економічного оздоровлення суспільства. Загальна
культура суспільства справед-
ливо вважається важливим чинником національної безпеки, за- побігаючитакимнегативнимпроявам,яккультнасильства,політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація. При цьому особливої уваги і турботи вимагає духовне виховання молоді, формування в неї високих естетичних та етичних запитів.