Однією
із актуальних проблем сучасної культурології є питання співвідношення світової
та національних культур. Світова культура втілює в собі найкращі надбання
народів світу, з якої кожна національна культура черпає те загальнолюдське, що
притаманне усім народам і сприяє соціально-економічному й духовному прогресу свого народу.
Культура як історична категорія цілком логічно потребує для свого аналізу не тільки філософського, а й історичного підходу. Оскільки світовий культурний процес складається з історії культур окремих народів, то основне завдання історії як науки полягає у визначенні найважливіших логічних ліній всього культурного розвитку. Варто зауважити при цьому, що історія культури України, як і історія інших національних культур, має комплексний і міждисциплінарний характер, використовуючи фактичний матеріал і висновки таких наук, як етнографія і археологія, загальна історія і філософія, со- ціальна психологія і соціологія, мовознавство й мистецтвознавство тощо. Таким чином національна культура – це синтез цінностей, створених різними соціальними групами людей, її своєрідність та оригінальність виявляється в духовній сфері, перш за все у мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Вона є необхідною умовою набуття етнічною спільністю рис нової якос- ті – національної консолідації. Саме у культурі, передусім духовній, забезпечується гарантія історичного буття, національної іден- тичності, процес подальшого національного розвитку.
У сучасному світі культура перетворюється на ключовий еле- мент суспільного і гуманітарного розвитку, завдяки чому члени суспільства мають змогу реалізувати свій творчий потенціал, збе- рігати й збагачувати власну історико-культурну спадщину в усьому її різноманітті та долучитися до духовного багатства світової ци- вілізації. Будучи національними, цінності української культурної традиції, як і будь-якого іншого народу, за змістом співпадають із загальнолюдськими. Отже, якщо мова йде про збереження фун- даментальних духовних цінностей, то мається на увазі відродження й освоєння національної культури й одночасно – усього світового культурного багатства. Це – основне джерело моральності, усві- домлення якого має буди головним змістом навчально-виховного процесу у вищому навчальному закладі, головним життєвим орієн- тиром та змістом життя людини.
Самобутність національної культури несумісна з ідеєю винятко- вості тієї чи іншої нації, її здобутків та ролі в історичному процесі. Розглядаючи українську національну культуру як цілісну систему в історичній послідовності, слід враховувати те, що разом з українцями як одним з найбільших слов’янських народів Європи живуть росіяни,
білоруси, болгари, євреї, поляки, молдовани та ін. 3 одного боку, вони є певними носіями своєї національної культури, а з іншого – творцями і «споживачами» української, яка тут має пріоритетне значення. Історичний процес, господарство і географічний фактор зумовлюють цілісність національної культури. Генезис і розвиток її є джерелом традицій і звичаїв, духовного життя сьогодення. В ньому єдність минулого і майбутнього, ретроспективного і перспективного.
Незважаючи на всі несприятливі фактори розвитку українського народу в умовах поділу його земель між різними державами, на- ціональну дискримінацію й русифікацію, творилася культура на- роду, зростала її значущість. І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, П. Грабовський, В. Стефаник, М. Максимович, М. Старицький, М. Лисенко, М. Кропивницький та багато інших подвижників зро- били значний внесок на тернистій ниві літератури, науки, мистецтва. Народний геній ніколи не розривав життєдайних судин між поко- ліннями українців та інших народів світу.
Особливу увагу українські вчені приділяють проблемам вза- мозв’язку розвитку культури й соціального прогресу, що означає констатацію взаємозв’язків політичної, економічної та культурної сфер життя суспільства. При цьому з’ясовується й такий принципово важливий аспект соціальних явищ, як проблема формування гро- мадянського суспільства.
Соціальна
складова є одночасно важливою як для консолідації української нації – етносу,
так і формування громадянського су- спільства. У західних країнах пріоритет
громадянина у рамках со- ціально-культурного і державного будівництва є
загальновизнаним і незаперечним, але для українського суспільства
така ідея, що не
основана на пріоритеті тієї чи іншої соціальної групи чи класу або титульної
нації, поки що не є загальновизнаною, в той час як у громадянських суспільствах
європейського типу формується певна політична єдність і почуття причетності до
історичного процесу країни. Це у свою чергу, породжує впевненість у можливості
задо- вольняти свої потреби за рахунок належності до такої спільноти, де
реалізуються етнічні та культурні потреби
громадян і різних
етносів, основні права і свободи. Реальне
становище культурної й соціальної
сфери України свідчить про те, що поріг напруги у суспільстві
ще не пройдено, кризові явища не подолані, отже, це сигнал про необхідність прискорення створення громадянського суспільства, без якого проблеми не будуть вирішені.
До того ж процес підвищення рівня культури української на- ції – етносу об’єктивно ускладнюється її гетерогенністю, як і країни в цілому. Основними факторами цієї неоднорідності є:
- культурно-етнографічна;
- соціально-історична;
- конфесійна та ін.
Як наслідок, виникає певна «мозаїчна» картина близькості й відносної віддаленості різних регіонів України, мови та культури, хоч справанедоходитьдорозходженьнаідейномуґрунті.Такірозходження є наслідком історичної долі різних частин населення України. Одним із наслідків вказаних обставин є білінгвізм та відмінності політичної та етнічної ідентичності у сучасному українському суспільстві.
Оскільки мова йде про специфічні особливості культурного роз- витку, то варто відмітити ще й таку притаманну українській культурі рису, як збереження глибинних витоків автентичної народної творчості, що завжди були рятівним резервом для професійної куль- тури. Крім того, внаслідок несприятливих умов, яких в історії України було багато, національна культура накопичила велику енергію невикористаних можливостей, призупинених поривів, і ця енергія може зумовити новий прорив за певних сприятливих обставин.
Ще одним істотним методологічним принципом щодо проблем і перспектив культурного та етнічного розвитку держави є з’ясування співвідношення між поняттями «національна ідея» та «політична нація». Щодо з’ясування суті цих понять висловлюються амбівалентні погляди у середовищі політиків різних спрямувань та науковців. Деякі фахівці, зокрема, С. Безклубенко, С. Римаренко спроби формування національної ідеї на сучасному етапі іронічно називають «націонал- ідейною метушнею», небезпідставно стверджуючи, що національна ідея може бути породженою лише суспільними потребами на етапі певного розвитку етносу і вона має бути конкретною, зрозумілою людям і об’єднувати їх.
Свого часу перший президент України Л. Кравчук
констатував, що національною ідеєю українського народу впродовж багатьох
століть була мета – мати свою державу і вона здійснилася в кінці
ХХ століття. Приблизно ж тоді у науково-публіцистичних виданнях почали вживати термін «політична нація» як синонім поняття
«етнічна нація». Різні політичні сили в Україні: лівого, національного та ліберального спрямувань вкладали свій зміст у це поняття, часто вживаючи «політично зрілими» етнічних українців, а не корінних громадян багатоетнічної України.
І другий, і третій президенти України також наголошували на необхідності формулювання нової національної ідеї, констатуючи тим самим об’єктивну необхідність і після набуття незалежності вирішення багатьох невідкладних проблем національно-культурної сфери. Але в такому разі мова має йти не про «національну ідею» чи «політичну націю», а про сучасну національну доктрину творення нації – держави. Ототожнювати ці поняття не варто, оскільки перше з них виникає і формується стихійно, впродовж тривалого часу, а друге є результатом цілком осмислених державницьких дій.
Українська сучасна доктрина творення нації – держави згідно з Основним Законом передбачає перетворення багатоетнічного народу України у націю громадян України. Етнічність при цьому не зникає, а розвиваючись, тільки підсилює першорядність громадянськості, консолідації усіх членів суспільства. Для реалізації цієї доктрини належить здійснити значні перетворення в гуманітарно-культурній та соціальних сферах:
- етнографічні характеристики українця не можуть повністю співпадати з характеристиками громадянина України;
- українська мова повинна стати загальногромадянською, а не тільки державною;
- держава має сприяти розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності усіх корінних народів та національних меншин;
- соціальна складова має стати особливо важливою для консолі- дації не лише української нації – етносу, але й формування грома- дянського суспільства.
Однією із провідних рис української національної доктрини у науковому її розумінні має стати турбота про історичну долю нації як стратегічної мети національно-культурного прогресу. Досягнути її можна шляхом:
- адаптації щодо національного всього кращого із досвіду світо-
вого розвитку;
- оскільки головна місія національної доктрини
об’єднавча, необ- хідне співробітництво з іншими етнічними групами, з усіма
народами світу, уміння знаходити консенсус щодо задоволення національних
інтересів і потреб усіх громадян України;
- з самого початку свого становлення українська доктрина роз- вивалася як ідея української культури, що можна висловити афо- ризмом: «Україна як спільний дім».