Розвиток культури у період Першої світової війни та революції 1917-1920 рр. був тісно пов’язаний з усіма сторонами життя українського суспільства, з особливостями його соціально-екон- омічного та політичного розвитку. На початку ХХ ст. людство вступило в якісно новий етап свого розвитку. Відчутно посилилась єдність світу, взаємозалежність народів та держав і водночас заго- стрилися міждержавні протиріччя, різко зростала загроза світового конфлікту. Розвиток поліграфії, поява телефону, радіо, кіно посилили інтенсивність інформаційного обміну, заклали основи індустріалізації культури.
Суспільне життя України у цей період дедалі більше
набуває рис нової капіталістичної формації, що зумовлює появу та зро- стання
нових класів і верств: буржуазії, робітничого класу, інте- лігенції.
Прогресуюча соціально-економічна диференціація, наяв- ність відбитків
феодалізму, які заважали прогресу, сприяли зро- станню політизації суспільства,
появі політичних партій, які актив- но претендували на владу. Все це
відбувалося в умовах глибокої економічної і політичної кризи, яка посилилася з
початком Пер- шої світової війни.
В українському суспільстві активно розви-
валася поляризація за етнічними ознаками, яка доповнювалася по- літизацією міжнаціональних суперечностей. Сам факт війни між багатонаціональними Російською та Австро-Угорською імперіями неминуче ставив національне питання у фокус подій. Роки війни і відвертої антиукраїнської політики російського уряду призвели до суттєвих змін у стані українського руху. Переживши істотну кри- зу у перші місяці війни, він ідейно зміцнів, відстоюючи рівні права для всіх націй України, значно розширив свою соціальну базу і національну самосвідомість. Загалом Першу світову війну можна розглядати як каталізатор активності українського національно- визвольного руху та початку революції в Україні у 1917-1920 рр. Відродження української держави під час революції створило умови для формування національної освіти, науки, художньої культури.
У культурній сфері чітко визначилися дві тенденції:
- збереження національно-культурної ідентичності (народні традиції);
- пересадження на український ґрунт новітнього європейського ідейно-художнього напрямку та течії (модернізм).
Український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. Українські письменники в своїй творчості органічно поєднували традиційний для вітчизняної літератури етнографізм із новітніми європейськими рисами – символізмом та психоаналізом. Стиль модерн набув поширення в українській архітектурі, скульптурі, живопису. Через те що українські землі були роз’єднані між різними державами і перебували в статусі провінцій український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Однак для України він став спробою подолання другорядності, провінційності української культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби симво- лізував перехід українського суспільства від етнографічної само- ідентифікації до національного самоусвідомлення – визначення свого місця і ролі в сучасному світі.
Загострення імперіалістичних протиріч стало причиною
початку Першої світової війни 1 серпня
1914 р. Ця війна була збройним про- тистоянням двох воєнних блоків:
Четвертого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина,
Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово в її орбіту було втягнено 38 з
59 держав світу,
3/4 населення земної кулі. Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну. З почат- ком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці були змушені воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн. українців, у австро-угорській – 250 тис.
Війна зумовила глибокий розкол національного руху українців воюючих Російської та Австро-Угорської імперій. З метою захисту українців Галичини в умовах експансії з боку самодержавної Росії у Львові 3 серпня 1914 р. українські політичні партії утворили Головну Українську Раду на чолі з Костем Левицьким. З ініціативи цієї організації було сформовано національну військову організацію – легіон Українських січових стрільців (УСС), який боровся за свободу України у складі австро-угорської армії.
Квіт української молоді у рядах січових стрільців залишив вели- кий слід в українській культурі. У перервах між боями поряд з ре- гулярними військовими вправами велася масова культурно-освіт- ня робота. Працювали курси для малограмотних за шкільною про- грамою. Пожвавлювалася літературна діяльність. Весною 1915 р. на фронт прибув Осип Назарук, який згодом написав нариси «Сліда- ми УСС» і «Над Золотою Липою». Незабаром у Львові почав видаватися щомісячник «Шляхи», в якому плідно працювали прозаїки і поети – галицькі старшини і стрільці, такі як Андрій Бабюк (Ми- рослав Ірчан), Василь Бобринський, Лев Лепкий, Антон Лотоцький та інші. У журналі публікувалися художні твори, спогади, листи. В. Бобринський, Л. Гец уклали «Стрілецьку антологію», яка міс- тила 36 творів і 144 фотографії і малюнки. Серед авторів цього збірника були: Д. Вітовський, О. Назарук, Л. Лепкий, М. Гайво- ронський, Р. Купчинський та інші. У той же період засновано са- тиричні журнали «Самопал» і «Самоохотник». Зусиллями А. Ло- тоцького, В. Огоновського і Ю. Шкрумеляка у 1918 р. налагоджено випуск журналу «Червона Калина». У 1915 р. у Відні О. Назарук видав «Співанки УСС», де містилося чимало творів стрілецького пісняра Романа Купчинського і молодого композитора Михайла Гайворонського. Пісні цього талановитого композитора «Чуєш, брате мій», «Човен хитається серед води», «Засумуй, трембіту»,
«Не схиляйте вниз прапора»
та інші добре знали на Прикарпатті і
Надзбруччі. Стрілецька поезія, що постала під впливом настроїв і переживань на фронті нагадує твори усної народної поезії. З поміж тих пісень здобули широкий розголос «Ой, у лузі червона калина похилилася» Степана Чернецького, «Ой, видно село, широке село під горою» Льва Лепкого, «Питається вітер смерті» Юрія Шкрумеляка та інші. Стрілецьке життя лягло згодом в основу повісті Романа Купчинського «Заметіль», щоскладаєтьсязтрьохчастин–«Курилася доріженька», «Перед навалою» та «У зворах Бескиду». Пізніше, під час військових подій 1917-1918 рр. на Наддніпрянщині січові стрільці створювали «Просвіти«, бібліотеки, ставили театральні вистави.
Відомого письменника Івана Франка пов’язували із стрілецтвом найтісніші стосунки, його сини Петро і Тарас служили в легіоні УСС, а згодом – в УГА. Восени 1915 р. він оселився у стрілецькому
«Приюті для хворих і виздоровців УСС» у Львові. На похорон письменника 31 травня 1916 р. прибула велика стрілецька делегація на чолі з Г. Коссаком.
Таким чином, творчість молоді у лавах УСС можна вважати окремим напрямком у розвитку української культури на західно- українських землях у часи Першої світової війни.
З початком війни до легіону УСС потрапив 44-літній художник Осип Курилас. Він став одним з провідних у групі художників, серед яких виділялися І. Іванець, І. Сорохтей, В. Горобець, Л. Лепкий. За короткий час О. Курилас створив дві сотні портретів старшин і стрільців, батальні картини «Маківка», «Битва на Лисоні» та інші.
Водночас з утворенням Головної Української Ради група емігран- тів із Східної України (Д.
Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, О. Ско- ропис-Полтуховський) заснували у Відні
свою організацію – Союз визволення України (СВУ).
Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української
Держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного
устрою, надання рівних прав і свобод
представникам усіх національностей. Організація мала своїх представників у
країнах Четвертного союзу, а також у Швейцарії й Швеції. Союз Визволення
України здійснював велику культурно- просвітницьку роботу серед українських
військовополонених в та- борах у Австрії та Німеччини (Фрайштатті, Ганновері,
Раштату, Гмюндені). Там організовувалися школи, бібліотеки, церкви, що сприяло
зростанню національної свідомості українців.
З початком світової війни посилилися репресії щодо діячів української культури на теренах Російської імперії. 12 серпня 1914 р. уряд запровадив військову цензуру й одночасно видав указ про заборону друку українською мовою. Він став підставою для закриття газет «Рада», часописів «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», «Село». В 1915 р. припинили існування журнали «Дзвін»,
«Рідний край», «Сяйво», «Світло». Як і раніше, навіть початкова освіта була недоступна для абсолютної більшості українських дітей. Станом на 1914-1915 рр. в Україні налічувалося лише 452 середні школи, які охоплювали навчанням тільки 140 тисяч учнів, і лише 19 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 26,7 тисяч студентів, що не відповідало потребам розвитку краю. Жодної школи чи вищого закладу освіти з українською мовою навчання не було. Заборонена діяльність «Просвіт», українських клубів, бібліотек. Голову Україн- ського наукового товариства М.Грушевського заарештовано й за- слано до Симбірська. Товариство змушене було припинити ви- дання «Записок» та «України», воно мало змогу видати лише два
«Українські наукові збірники» перенісши їх друк до Москви. Через обставини воєнного часу затрималось видання наукової енциклопедії українознавства російською мовою – «Украинский народ в его прошлом и настоящем».
У трагічному становищі опинилося населення
Галичини й Бу- ковини. На початку війни ці землі були завойовані російськими
вій- ськами. На знищення українського національного руху була спря- мована
діяльність новопризначеного генерал-губернатора Галичини графа О. Бобринського: закриття «Просвіт», українських
установ, бібліотек, шкіл; насильницька русифікація, репресії проти місцевої
інтелігенції, гоніння на греко-католиків. До Росії вивозили сотні
греко-католицьких священиків, а на їх місце ставили православних попів.
Заарештували й вивезли до Суздалі митрополита Андрія Шептицького, який від 1900
р. очолював греко-католицьку церкву Галичини. Ставлення російського уряду до
західних українців яв- ляло собою продовження його політики щодо українського
руху в Російській імперії. Під час війни посилилися репресії з боку австро-
угорської влади. Причину військової
поразки вона пов’язувала
із зрадою українців. Тому спочатку русофілів, а згодом і взагалі
українців сотнями заарештовували, страчували без суду,
гнали до
концентраційних таборів. Громадяни підлягали арешту тільки за те, що представники адміністрації знаходили у них книги російською мовою. Серед селян Закарпаття у 1915 р. влада збирала підписи під заздалегідь сфабрикованими текстами заяв про те, що вони нібито бажають «стати угорцями». З 1916 р. початкові школи бу- ли переведені на угорську мову навчання, а кириличний алфавіт замінявся латинським. Страх перед терором австро-угорської армії призвів до того, що перед відступом російської армії з Галичини і Буковини у 1915 р. рідні місця залишило понад 100 тисяч українського населення й перейшло в межі Російської імперії. Російська влада не дозволяла створювати українські комітети для допомоги біженцям, як дозволялося полякам та литовцям, відкривати українські школи для дітей.