Наука і освіта України у часи війни.
Війна стала серйозним викликом
для української науки,
на який вчені республіки дали належну відповідь.
Їхній внесок у справу перемоги важко переоцінити. З
першого дня війни почалась перебудова
науково-дослідних установ та інститутів України для вирішення завдань
військового часу. При Президії Академії
наук УРСР був створений
науково-технічний комітет сприяння обороні, який
діяв у тісному зв’язку з промисловими підприємствами та військовими органами.
У його складі працювали такі провідні вчені, як П.Будников, А.Кіпріанов, М.Луговцов, Г.Проскура, І.Францевич. В евакуації Президія
Академії наук України
перебуваа в Уфі, там же знаходились також інститути фізики,
фізичної хімії, фі- зико-технічний, біохімії, гірничої механіки, металургії, мови і літе-
ратури. Деякі інститути АН УРСР,
а також науково-дослідні уста-
нови технічного, сільськогосподарського та медичного профілів, підпорядковані різним
наркоматам та відомствам, працювали без-
посередньо на базі промислових підприємств у Казахстані, на Північному Уралі, в Сибіру.
Порівняно з довоєнним часом, кількість науковців в установах Академії наук України скоротилась у 6 разів, а кількість досліджу- ваних тем зменшилась майже вдвічі. Але їхня актуальність, темпи і якість опрацювання були на значно вищому рівні, ніж до війни. Дослідницькі роботи переважно провадились комплексно, тобто одну тему розробляли науковці кількох інститутів, як правило, у тісному зв’язку з підприємствами, які працювали на оборону. Тільки у 1942 р. установи української Академії наук співпрацювали з більш як 300 промисловими підприємствами, сільськогосподарськими до- слідними станціями, шпиталями тощо.
Робота вчених України з перших днів війни була спрямована на зміцнення обороноздатності. Їхні дослідження сприяли збільшенню виробництва високоякісних металів, нової бойової техніки та озброєння, допомагали населенню у підготовці протиповітряної обо- рони, покращенні будівництва оборонних споруд, організації вироб- ництва медичних препаратів тощо.
Працівники Інституту електрозварювання АН УРСР під керів- ництвом академіка Є.Патона у найкоротші терміни розробили й впровадили у виробництво методиелектрозварюваннядля відновлення відпрацьованих та пошкоджених деталей, створили устаткування для підводного зварювання й різання металів, що значно прискорило ремонт кораблів. Але головні зусилля співробітників інституту, ева- куйованого до Нижнього Тагілу, були спрямовані на проектування устаткування для автоматичного електрозварювання металів та впровадження своїх розробок у виробництво.
Працівники інституту в майстернях виготовляли
апаратуру для своїх установок, монтували їх на заводах і пускали в
експлуатацію, а також готували кадри зварювальників безпосередньо на під-
приємствах. За короткий час зусиллями співробітників інституту було створено
необхідну кількість апаратів
швидкісного зварювання,
самохідних зварювальних візків, пультів керування апаратурою. У березні 1943 р.
Є.Патон зазначав, що на двох найбільших танкових заводах Уралу швидкісне зварювання посіло одне з провідних місць
у технологічному процесі бронекорпусного виробництва. 28 автоматів, що працювали на цих заводах, звільнили кілька сотень кваліфікованих
зварювальників для інших робіт, підвищилась продуктивність зва- рювання й міцність зварних швів.
У процесі звільнення українських земель від ворога, вітчизняні нау- ковці, продовжуючи виконувати завдання щодо зміцнення обороно- здатності країни, одночасно переорієнтовувались на вирішення задач відбудови господарства республіки. Вже з осені 1943 р. науковці інституту електрозварювання надавали практичну допомогу під- приємствам Краматорська, Києва, Харкова, що інтенсивно відбу- довувались, в освоєнні автоматичного електрозварювання, яке при- йшло у цивільні галузі економіки з танкобудування. На червень 1945 р. у промисловості країни діяло вже більше 200 установок, розроблених спеціалістами інституту, що дало можливість збільшити продуктивність праці у 5 разів, потреби у робочій силі зменшити на 84%, а витрати електроенергії знизити на 42%.
Вчені інших науково-дослідних установ також докладали великих зусиль для наближення перемоги. Важливою галуззю діяльності українських вчених у роки війни було приладобудування. Винаходи та удосконалення науковців Фізико-технічного інституту та Інституту фізики охоплювали галузі виробництва двигунів та оптичних прила- дів, конструювання приладів, що посилювали потужність авіабомб та морських торпед і мін. Зокрема, Фізико-технічний інститут ще у Харкові виготовив перший в країні дослідний зразок трикоординат- ного радіолокатора для визначення координат і швидкості літаків. Був також створений зразок локатора для військових кораблів.
Основою оборонної промисловості у роки війни була металургія. З перших днів війни співробітники Інституту чорної металургії та викладачі вишів Придніпров’я відповідного профілю приступили до роботи з налагодження випуску нових марок металів. Працюючи безпосередньо на виробництві, вони швидко впроваджували свої розробки у життя. Так, співробітник Інституту гірничої механіки О.Кузнєцов запропонував раціональний метод використання вру- бових машин на крутоспадних вугільних пластах, що сприяв ви- вільненню значної кількості робітників. Академіки В.Свєчников та О.Чекмарьов успішно вели роботу з механізації й підвищення продуктивності сталепрокатних і трубопрокатних станів. Ця робота продовжилась і в евакуації.
Однією з проблем, з якою зіткнулись металурги у східних
ре- гіонах СРСР, було раціональне використання марганцевої руди, яку
перевозили з Чіатури (Грузія) на Кузнецький комбінат. Науковці Українського науково-дослідного інституту металів запровадили на цьому комбінаті метод виплавки феромарганцю на магнезіальних шлаках. Втрати марганцю значно скоротилися, а вихід феросплавів з руди значно підвищився. Перебуваючи в евакуації на Уралі, академік М.Доброхотов розробив і впровадив у виробництво технологію виплавки броньових сталей у мартенівських печах, запропонував нову технологію їх розкислення й легування. Це дало змогу знизити брак при виробництві сталі з 42% до 2%.
У березні 1944 р. в Україну повернулась з евакуації Академія наук у складі 29 науково-дослідних установ, що дало новий імпульс розвитку науки. Одночасно з відбудовою і розширенням старих дослідних закладів створюються нові, поява яких викликалась по- требами подальшого розвитку науки. Усього ж восени 1945 р. в Україні працювало 267 науково-дослідних установ, що становило 83% довоєнної кількості.
На літо 1945 р. у науково-дослідних установах та на кафедрах вишів України розроблялось близько 3000 актуальних тем, присвячених розв’язанню теоретичних та практичних проблем у різних галузях господарства та культури. Так, М.Боголюбов здій- снив фундаментальні роботи у статистичній фізиці, які були удо- стоєні Державної премії, плідно працювали відомі математики М.Лаврентьєв, Г.Пфейффер, Д.Синцов.
Але основним завданням у цей період
стала відбудова промислового потенціалу України.
Науковці республіки впродовж 1944-1945 рр. провели успішні роботи у справі
добору рудничного стаціонарного обладнання, а співробітники Донецького
індустріального інституту розробили і впровадили у виробництво новий спосіб
відкачування води із затоплених шахт за допомогою стиснутого повітря. Бригади
науковців Українського науково-дослідного інституту чорних металів у
цей час працювали майже на всіх металургійних підприємствах республіки, надаючи
технічну допомогу в їх відбудові та пуску, впроваджуючи, зокрема, у виробництво
свої дослідження у галузі заміни дефіцитних матеріалів. Український інститут
зернового господарства забезпечив земельні органи республіки сортовим на-
сінням зернових культур
і допомагав готувати
кадри бригадирів-ріль-
ничників.
Великий внесок у перемогу зробили українські вчені-медики. Інститут клінічної фізіології АН УРСР і науково-дослідні інститути Наркомату охорони здоров’я УРСР спрямували свої зусилля на розробку і виготовлення лікувальних препаратів та матеріалів, впро- вадження нових методів лікування поранених, де досягли значних результатів. Академік М.Стражеско, працюючи спочатку в Уфі, а згодом – у Центральному шпиталі Червоної армії у Москві, провадив інтенсивні наукові дослідження. На основі його робіт лікарі на фронті й у тилу успішно запобігали сепсису ран, значно знижуючи смертність тяжкопоранених бійців.
Евакуйований до Новосибірська, продовжував діяльність Україн- ський науково-дослідний туберкульозний інститут, який фактично перетворився на шпиталь на 400 ліжок. Методика лікування, застосована спеціалістами закладу, дозволила знизити смертність після важких поранень до 7%. У шпиталях був запроваджений новий метод переливання крові, запропонованим академіком О.Бо- гомольцем.
Велика робота провадилась із заготівлі й відправленню на фронт консервованої крові. Одна з найбільших наукових установ краї- ни – Харківський інститут переливання крові, зусиллями своїх співробітників, розгорнув у багатьох тилових містах пункти заготівлі та переливання крові, де щоденно працювали з 200 донорами.
Близько 150 учених інститутів клінічної фізіології, біохімії, мік- робіології АН УРСР працювалинад виготовленням різнихлікувальних препаратів. Так, Інститут клінічної фізіології, очолюваний акаде- міком О.Богомольцем, займався проблемою розробки, вивчення та виготовлення антиретикулярної цитотоксичної сироватки (АЦС), що застосовувалась у клініках і шпиталях як засіб для підвищення захисних функцій організму. Лише 1943 р. її було виготовлено близько 3 млн. доз, у тому числі значну кількість у лабораторіях інституту. Колектив Інституту біохімії, очолюваний академіком О.Палладіним, одержав вітамін К3, що сприяв згортанню крові, та його похідний дериват – вікасол.
Отже, за часи війни українські вчені зробили великий
внесок у перемогу. Їхні напрацювання стали важливим фактором зміцнення
обороноздатності країни, збільшення її економічного потенціалу. З початком звільнення окупованих територій
від ворога робота
української науки була переорієнтована на вирішення завдань швидкої відбудови промисловості, сільського господарства, інфраструктури тощо.
Роки війни не стали на заваді освітньому процесу. В умовах окупації України, у тилу країни діяли школи і класи з українською мовою навчання Вони відкривалися насамперед в областях, куди була евакуйована значна кількість українців. Навчання провадилося за планами Народного комісаріату освіти УРСР. Так, у Саратовській області працювало 30 українських шкіл і класів, у Свердловській (нині Єкатеринбурзька) – 18, Молотовській (Пермська) – 12, Новосибірській – 11. Крім загальноосвітніх шкіл, з України були евакуйовані і працювали у тилу численні ремісничі училища, дитячі будинки тощо.
У східні регіони СРСР були евакуйовані понад 70 українських вишів. Деякі з них працювали як факультети у складі місцевих учбових закладів. З лютого 1942 р. відновив роботу у Кизил-Орді (Казахстан) Об’єднаний український державний університет у складі викладачів і студентів Київського та Харківського університетів. На його факультетах навчалося близько 500 чоловік. Цей новостворений навчальний заклад, а також Одеський університет, який працював у туркменському місті Байрам-Алі, перебуваючи в евакуації, підготували понад 350 спеціалістів з вищою освітою.
Сотні інженерів різних профілів підготували для потреб гос- подарства країни та армії евакуйований до Ташкента Київський інду- стріальний інститут (нині – НТУУ «КПІ»), Миколаївський кораб- лебудівний інститут, що працював у м. Пржевальську, Донецький індустріальний інститут – у м. Прокоп’євську та інші технічні виші України. Колектив Київського медінституту, що перебував у Челябінську, одночасно з основною роботою з підготовки лікарів, лише за 1942 р. надав допомогу у шпиталях та лікарнях міста 35 тис. пораненим і хворим, організував підвищення кваліфікації близько 2,5 тис. лікарів.
На ниві вищої освіти працювали також
українські вчені, які опинились в евакуації. У 1941-1943 рр. у Башкирському
педінсти- туті (м. Уфа) М.Боголюбов очолював кафедру математики, В.Лошкарьов –
кафедру фізики. Професорами Башкирського дер- жавного медінституту були
М.Стражеско, О.Палладін, Я.Ролл, В.Василенко.
Як тільки розпочалось звільнення територій, окупованих ворогом, держава звернула особливу увагу на налагодження там освітнього процесу. Це було тим більше необхідно, що відбудова господарства, інфраструктури, житла на сплюндрованій території вимагало великої кількості кваліфікованих кадрів, передусім інженерно-технічного профілю. Відновленню діяльності закладів освіти, науково-дослідних і культурних установ приділялась увага на рівні відбудови промислових підприємств та налагодження роботи транспорту і зв’язку.
25 березня 1944 р. директивні органи республіки прийняли рі- шення про реевакуацію вишів УРСР після закінчення 1943/44 н.р. Першочерговим завданням у виконанні цієї постанови була відбудова навчально-матеріальної бази, до якої, крім будівельних організацій, залучалися студентські колективи. Ті ж виші, приміщення яких збереглися, розпочали навчання ще до повернення основного складу викладачів і студентів з евакуації.
Вже на вересень 1944 р. було відбудовано значну кількість нав- чальних приміщень та лабораторій, майстерень, бібліотек, гурто- житків й розпочали свою діяльність 150 навчальних закладів вищої школи України, серед яких були й нові: у Києві – автодорожний інститут й інститут інженерів цивільного будівництва, у Харкові – інженерно-будівельний та технологічний інститут будівельних матеріалів, у Львові – лісотехнічний та будівельних матеріалів.
У поновленні навчання у вищій школі республіки допомагала вся країна. Так, з навчальних закладів Ленінграда до Херсонського педінституту прибуло обладнання для двох лабораторій та 50 тис. книг. Устаткування, апаратура, підручники Дніпропетровському гірничому інституту надійшли з міст Уралу. 25 тис. книг Львівський політехнічний інститут отримав з московських і ленінградських навчальних закладів.
У вересні 1944 р. до роботи у вишах України долучилось 5700 ви- кладачів, у тому числі 720 професорів і 1420 доцентів. Усі ці заходи дали можливість у червні 1945 р. отримати диплом про вищу освіту 8360 спеціалістам різних профілів. Крім того, до процесу відбудови республіки долучились ще й 164 тис. випускників 532 технікумів.
Невід’ємною умовою нормалізації життя на звільненій
території України було відновлення діяльності середніх шкіл. Ще у лютому та
вересні 1943 р. ЦК КП(б)У та РНК УРСР прийняли відповідні
постанови. Над школами брали шефство промислові підприємства та військові частини, обласні та районні ради контролювали хід відбудови шкільних приміщень, у якому брали участь учні та вчителі. Перед початком 1943/44 навчального року для шкіл України урядом було виділено 5 млн. зошитів, 5,5 млн. пер і олівців, 50 тис. чорнильниць, 2400 ламп, 12000 л гасу тощо. За 1943-1945 рр. школи УРСР отримали близько 100 назв підручників загальним тиражем в 7,5 млн. примірників.
Школи східних регіонів країни передавали українським колективам будівельні матеріали, лабораторне обладнання, підручники, книги, зошити, папір тощо. У червні 1944 р. по всій республіці розгорнувся рух, започаткований громадянами с. Верхівні Вчорайшенського району Житомирської області, які своїми силами відремонтували школу і завезли для неї паливо на весь рік.
Зметоюприведенняусієїсистемишкільноїосвітиу відповідність до вимог подальшого господарського та культурно-освітнього розвитку країни у 1943-1945 рр. були запроваджені обов’язкові випускні екзамени для учнів, які закінчили початкову і семирічну школу, та іспити на атестат зрілості для випускників середньої школи.
Якщо на кінець 1943/44 навчального року в Україні працювало 12802 школи з контингентом 1770 тис. учнів, то з визволенням усієї території республіки на початок 1944/45 н.р. 4,5 млн. школярів навчались у 25931 школі. До того ж, навесні 1945 р. у республіці було ще й 156 шкіл робітничої та 575 сільської молоді.
Проте у роботі освітніх установ були великі труднощі, викликані спустошливою війною: бракувало навчального обладнання, лабора- торних приладів, підручників, карт, класних дощок. Школярі, які залишалися на окупованій території, протягом 2-3 років не від- відували школу. До навчання після звільнення вони вже повернулися переростками. Багато дітей через хвороби, відсутність взуття, теплого одягу, віддаленість школи або брак приміщень не мали можливості відвідувати навчання.
Важливою проблемою у діяльності освітніх установ була ліквідація недоліків у знаннях учнів,
викликана тривалою окупацією. Школи працювали
ще за довоєнною програмою, проте нерідко її доводилося
змінювати у зв’язку з конкретними умовами роботи. Але війна ще тривала, й після занять учні під керівництвом учителів
працювали
для потреб фронту, збираючи кошти у фонд оборони, металобрухт, лікарські рослини, брали участь у сільськогосподарських роботах. Так, лише влітку 1944 р. на ланах Ворошиловградської (Луганської) та Дніпропетровської областей працювало близько 100 тис. учнів і 6,5 тис. учителів, а школярами республіки за цей час було зібрано близько 100 т лікарських рослин.
Вже початок нового навчального року у жовтні 1943 р. показав, що в Україні не вистачає 35 тис. учителів. З метою розв’язання цього складного кадрового питання керівництвом республіки було вжито цілу низку заходів: прискорено реевакуацію вчителів зі східних регіонів країни, проведено дострокові випуски у педагогічних навчальних закладах, повернуто на роботу до школи учителів, що працювали не за фахом або перебували в армії. У той же час освітянам значно підвищили заробітну платню, пенсійне забезпечення, у містах учителі постачалися продовольством і промисловими товарами нарівні з працівниками промисловості. 1944 р. було запроваджено нагрудний знак «Відмінник народної освіти», почали виходити га- зета «Радянська освіта» та журнал «Радянська школа», які своїми матеріалами допомагали освітянам. Внаслідок усіх цих заходів навесні 1945 р. з’явились перші ознаки подолання кризи на всіх ділянках шкільного будівництва.