Мова – одне із найбільших культурно-духовних надбань етносу, оскільки в ній акумулюються його знання про навколишній світ і про себе. До того ж вона – найголовніша з визначальних прикмет етнічної спільності, тому з’ясувати походження певного народу неможливо без дослідження історії його мови.
Сучасні слов’янські мови, які утворюють три виразні підгрупи – східнослов’янську, західнослов’янську та південнослов’янську, роз- винулися з праслов’янської (спільнослов’янської) мови. В свою чер- гу, праслов’янська мова сформувалася на грунті праіндоєвропей- ської (спільноєвропейської), яка дала початок кільком групам мов, що утворюють індоєвропейську сім’ю, в яку крім слов’янської гру- пи, входять кельтська, романська, германська, балтійська, індій- ська, іранська та інші групи, грецька, албанська та інші мови.
Багато лінгвістів не визнають існування єдиної давньоруської живої розмовної мови, але всі фахівці сходяться на тому, що східні слов’яни ХІ – ХІІІ ст. мали спільну писемно-літературну мову: або давньоруську, або старослов’янську (церковнослов’янську) чи обидві разом.
Питання виникнення і формування давньоруської писемно-літе- ратурної мови та визначення її основи є об’єктом роздумів і кон- кретних досліджень вже понад 150 років.
У формуванні давньоруської писемної мови старослов’янській
(церковнослов’янській) мові належала важлива роль, адже це були генетично
споріднені мови. Вирішальною умовою виникнення і
формування давньоруської писемно-літературної мови було об’єд- нання всіх східнослов’янських племен у єдиній державі.
Широкою матеріальною базою давньоруської літературної мови стало живе мовлення східних слов’ян Х-ХІ ст., яке характеризувало- ся спільністю багатьох елементів фонетики, граматики й фразеології.
Провідна роль Києва в формуванні ранньофеодальної держави і географічно центральне положення столиці сприяли виділенню старокиївського (полянського) говору на роль основи літературної мови.
Проте єдність давньоруської літературної мови не розуміємо як моноліт. В міру нагромадження нових специфічних рис діалектів регіонів Київської Русі йшов процес вироблення регіональних ва- ріантів давньоруської писемно-літературної мови. Найяскравішими, видається, були південний, який умовно називаємо русько-україн- ським, та північний – русько-словенський (новгородський).
В збережених оригінальних текстах ХІ ст. давньоруська писемно- літературна мова виступає із власним відносно впорядкованим пра- вописом. Давньоруська літературна мова була мовою державною, адже нею велося діловодство в великокнязівській канцелярії та в канцелярії удільних князів.
У церковній сфері, насамперед у богослужінні, в Русі ХІ – ХІІІ ст. панівною була старослов’янська мова, творцями якої були Кирило та його брат Мефодій. Старослов’янська мова була багатою, ви- сокорозвиненою, диференційованою у стильовому відношенні. Її бу- ло визнано в Європі поряд із латинською й грецькою як знаряддя ду- ховної культури. Вона вже мала понад столітню традицію.
Таким чином, в Київській Русі співіснували, активно й плідно взаємодіяли дві літературні мови: старослов’янська, яка обслуго- вувала потреби християнської релігії (літургія, обряди, проповіді, житія тощо), та давньоруська, що функціонувала в світських колах (юридичні акти, листування офіційне та приватне, літописи, худож- ня література).
Обидві
літературні мови Русі Х – ХІІІ ст. – давньоруська писем- но-літературна і
старослов’янська (церковнослов’янська) східно- слов’янської редакції – були
могутніми знаряддями духовної культури й об’єднуючим чинником у державі.
Органічним
продовженням південного (русько-українського) варіанту давньоруської літературної мови була українська писемно- літературна мова наступних століть. Своє продовження знайшов і північний варіант старослов’янської мови східнослов’янської редакції.
Основою розвитку культури будь-якого суспільства або держави, показником її рівня завжди була писемність. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до ІХ ст.
Болгарський письменник початку Х ст. чорноризець Храбр виріз- няє три періоди розвитку слов’янської писемності. Спочатку, коли слов’яни були язичниками, вони не мали книжок, а для ворожіння і лічби користувалися «чертами і різами» (рисками і зарубками). Це були найпростіші календарні чи родові знаки, знаки власності тощо
- піктографічне письмо, яке виникає приблизно у середині І тис. н.е. Пізніше намагалися записувати слов’янську мову за допомогою грецьких та латинських літер (про це свідчить абетка ХІ ст. на стіні Софійського собору в Києві, що складається з 27 літер – 23 грецькі
літери та слов’янські Б, Ж, Ш, Щ).
Третій період розвитку слов’янської писемності Храбр пов’язує вже з «устроєниєм» абетки Кирилом.
Проблема виникнення слов’янської писемності досі не вирішена. Більшість фахівців вважає, що Кирило під час своєї місії до Моравії для точної передачі фонетики слов’янської мови створив у 863 р. нову абетку – глаголицю. На теренах Першого Болгарського царства, можливо учнями братів Кирила та Мефодія, глаголична система була перероблена. Серед 43 літер кирилиці 19 відповідали слов’ян- ським звукам.
Нова абетка витиснула глаголицю із східних регіонів Першого Болгарського царства і звідти була перенесена на Русь. З часом, після остаточної перемоги та поширення на цих землях вона набула назви – кирилиця. Давні автори часто володіли обома системами.
Після офіційного запровадження християнства на Русі в 988 р. вдосконалене слов’янське письмо – кирилиця – набуло особливого поширення.
Про наявність
писемності на Русі задовго до офіційного хрещення
держави свідчать договори з греками 911 і 944 р., в яких
містяться вказівки на те, що обидві держави розв’язували різні спірні питання «не тільки на словах, а й на письмі»; літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письмены», а також зустріч з чоловіком, який говорив цією мовою.
Про поширення писемності на Русі яскраво свідчать графіті (на- писи, що продряпані) на стінах давніх будівель. Кількість відкритих київським дослідником С.О.Висоцьким графіті на стінах Софій- ського, Успенського, Печерського та Михайлівського Видубицько- го соборів, Кирилівської церкви, церкви Спаса на Берестовім та на Золотих воротах налічує декілька сот стародавніх записів, почина- ючи з ХІ ст.
Серед них – поминальні та пам’ятні записи про відвідини собору, написи до фресок, побутові написи та малюнки. В своїй сукупності вони дають уявлення про грамотність давньоруських прочан. Час- тина написів мають історичний характер і навіть доповнюють повідомлення літописців.
В першу чергу, це запис про смерть Великого князя Ярослава Мудрого, що уточнює літописну дату – 20 лютого 1054 р. (графіті на стінах Софійського Собору): «В [лето] 6562 месяца февраля 20 кончина царя нашого…»; напис про чотирирічне князювання в Киє- ві Святослава Ярославича; про мир, укладений на Желяні (під Киє- вом) князями Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом й Олегом Святославичем.
Особливо важливі датовані графіті – написи, де автор запису- вав рік. Вони допомагають зрозуміти, як змінювалось з часом напи- сання давньоруських літер, особливості мови та фонетики.
Написи на стінах храмів, побутових та інших предметах, писала, окремі елементи книг вказують на достатньо значне поширення писемності не тільки серед князів і духівництва, а й серед ремісничо- торгових верств населення в Х – ХІІІ ст. Знання грамоти вимагала й торгівля, й окремі ремісничі спеціальності.
Писемність, як основний компонент культури, була для Київської Русі могутнім фактором, засобом загального культурного розвитку всієї країни, розвитку самосвідомості.
Запровадження християнства викликало
нагальну потребу і в освічених священиках, і в книгах, й дало
могутній поштовх поширенню освіти на Русі.
Причини, що сприяли поширенню освіти на Русі:
- Про освіту турбувались не лише і не стільки
церковники, а й князівська (світська) влада. І ініціатива тут часто була за
князями (в той час, коли в Європі освіта
була в руках церкви). Перші школи відкриті в 988 р. Володимиром при Десятинній
церкві (30 учнів), 1030 р. Ярославом мудрим в Новгороді і в 1037 р. в Києві
(двірцева школа);
- Навчання в школах Давньої Русі проводилося рідною (слов’ян- ською) мовою (на Заході – латинню);
- На Русі великого розповсюдження набрала нова форма освіти
- самоосвіта – майже невідома на Заході того часу;
- Школи в Давній Русі були більш доступними для простих людей, хоч, зрозуміло, мова про всеобуч не йде (школи грамоти);
6. На відміну від Європи освіта в давній Русі була доступна для дівчат. В 1086 р. Ганна Всеволодівна відкрила жіночу школу в Києві, такі ж школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку. Ряд джерел засвід- чує високу освіченість жінок, насамперед, у князівських верхах. Це піднімало престиж київського двору серед монархів Європи. Взагалі, поширення християнства дещо поліпшило й морально-правове ста- новище жінок, підняло їх авторитет в очах суспільства;
6. Давньоруські школи за своєю організацією були більш демо- кратичними, тут дисципліна носила більш м’якій характер.
Створення шкіл і розповсюдження писемності були пов’язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства. Освічені люди були необхідні не тільки для широкого впровадження нового християнського культу, але й для функціонування державно- го управління, міжнародних зв’язків, торгівлі.
В ХІ ст. – період розквіту Київської Русі, система шкіл була представлена такими основними типами:
- школа «книжого вчення»;
- монастирська школа;
- школа грамоти;
- годувальництво.
Піклування про освіту з часу введення християнства взяла на се- бе
держава і церква. Школи «книжого вчення» –
державні школи підвищеного типу, де, як правило, викладали «сім вільних мис-
тецтв». Навчання здійснювалось через роботу з книжкою, з текстом,
що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь го- тували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.
Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Навчання мало індивідуальний характер. Як і в Європі, такі школи, засновані різними орденами ченців, поділялися на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж з простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ. Монастирські школи Київської Русі значно випередили школи європейських країн, побудувавши навчання і виховання своїх учнів у раціонально-практичному плані.
Велику роль у поширенні освіти відіграли монастирі, в яких пере- писувалися книги й організовувались бібліотеки (Києво-Печерська лавра, перший в Давній Русі монастир, найбільший центр православ- ної релігії, заснований у 1051 р., Софійський собор). Церкви і мо- настирі за наказом князя організовували школи, постачали їм учите- лів, церковні книжки, визначали режим школи, Можна без перебіль- шення сказати, що кожна нова єпархія ставала новим центром осві- ти, новий монастир – школою підвищеного типу, а нова церква – початковою школою.
Школи грамоти існували переважно в містах, У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримували ці школи на кошти батьків.
Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Годувальництво – форма домашнього виховання феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років го- дувальників із числа воєвод і знатних бояр; годувальники були і наставниками, і управителями. В обов’язки годувальника входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання, раннє залучення княжича до державних справ, військового і політичного життя.
Більшість дітей простолюду виховувалась у
сім’ях. Їх навчали сільськогосподарській праці, іншої домашньої роботи, зрідка
від- давали майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати також
грамоту і хоровий спів.
Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці, що прагнули дійти до найвищих церковних урядів або визначитися як проповідни- ки й письменники. Під вищою освітою розумілося вивчення бого- словсько-філософських дисциплін: богослов’я, філософії, ритори- ки, граматики, співів та вивчення іноземних мов, насамперед, гре- цької. Таку освіту можна було отримати в ХІ ст. у київській писем- ній школі при Софійському соборі, а у ХІІ ст. при Печерському або при Видубицькому монастирях, в Чернігові, Переяславі, Галичі – в школах при єпископіях.
Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. На Русі було багато біб- ліотек, але перша і найбільш значна знаходилась у Софії Київській (заснована у 1037 р.) При бібліотеці була книгописна майстерня- скрипторій, де переписувались та перекладались книги з грецької мови на слов’янську.
В бібліотеці зберігались богослужебні книги, а також література з світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати та різні державні документи. За підрахунками вчених, Со- фійська бібліотека мала налічувати понад 950 томів.
Книги, які вийшли з цього скрипторію, послужились подальшо- му розповсюдженню писемності на Русі, стали основою нових біб- ліотек.
Виникла бібліотека Печерського монастиря, який з кінця ХІ ст. перетворився на найбільший в країні культурно-ідеологічний центр. Велика бібліотека мала діяти у Видубицькому монастирі, засновано- му 1070 р. князем Всеволодом Ярославичем.
В Європі Київ посів славу освітнього центру, куди приїжджали на навчання іноземці, серед яких були і престолонаслідники. Пред- ставники влади були освіченими людьми, князі володіли кількома мовами. Сам Ярослав любив книги, освіченою була і вся родина князя. Відомий підпис його дочки Анни – королеви Франції. Син Всеволод знав п’ять іноземних мов, а онук Володимир Мономах був відомим письменником.
Крім Києва бібліотеки були засновані в Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі та інших містах.
Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола- Святоша, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорій (середина ХІІ ст.) Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних до- кументів була церква св. Іллі у Києві.
В галузі розповсюдження наукових знань Київська Русь стояла на одному рівні з передовими країнами Європи.
Знання з математики, первісні елементарні розрахунки були не- обхідні для спорудження храмів. Знання обмежувалось до простих чотирьох дій, дробів і обчислювання процентів – все для практич- них потреб. Арифметичними знаннями користувалися під час торгів- лі. Провадились також різні обчислення, записувались міри довжи- ни, обсягу, відстані між містами. Робилися складні розрахунки, викликані потребами церкви у складанні календарів і пасхалій. У грошовій системі використовувались наочно-обчислювальні засоби – абака, схема обчислення якої відтворена на мініатюрі Радзивілів- ського літопису.
Розвивалися в Київській Русі і знання
з фізики. В одному
з «Шес- тодневів»
(приписаному Василю Великому) твердиться, що чотири складники – це: земля,
вогонь, вода, повітря. Неважко збагнути, що
йдеться про агрегатні стани речовини: твердий, рідкий, газоподіб- ний та плазму. Саме цим і визначалися чотири форми матерії, до- ступні людському розуму; світло вважалося ідеальною формою матерії.
Певні знання руські люди мали в галузі практичної хімії, які були необхідні для виготовлення смальти для мозаїк, скляних виробів, різнокольорових емалей, поліхромної поливи для кераміки. Відомо чимало різних фарб і барвників, які застосовувались для фарбування тканин, шкір, розпису фресок, ікон, рукописів тощо. Ремісники володіли знаннями про хімічні властивості розчинів і речовин (для обробки шкіри, хутра, виготовлення різних напоїв тощо). На Русі знали про так званий грецький вогонь – легкозаймисту речовину в спеціальних посудинах – своєрідні запалювані бомби старожитності. Через половців наші предки познайомилися з порохом, винайденим китайцями, але використовували його для залякування; власне вогнепальна зброя з’явилася наприкінці ХІІІ– ХІУ ст. Хімія в середні віки нагромадила і прикрий досвід – виготовлення різного роду отруйних речовин та інших засобів нищення живого, про що наводяться реальні факти. У писемних джерелах – отруєння Юрія Довгорукого київськими боярами у 1157 р., його сина Гліба Юрі- йовича у 1171 р. тощо.
Почесне місце в системі позитивних знань Київської Русі нале- жить астрономії. За астрологічним трактатом, вміщеним в Ізбор- нику 1073 р., що дійшов до нас, у центрі Всесвіту знаходилася Зем- ля, довкола якої обертаються кілька небесних сфер (або просто небес). Крім Сонця та Місяця було відомо ще п’ять планет; реш- ту відкрито вже після винайдення телескопа. Рахували планети, однак, у протилежному напрямі – від периферії до центру. Вось- мою сферою деякі автори вважали нерухоме небо. Дехто виділяв ще дев’яту сферу – зодіакальну (12 знаків, розчленованих зодіа- кальними сузір’ями). Літописи засвідчують увагу до небесних явищ (сонячні і місячні затемнення, комети та метеорити, північне сяйво, атмосферні явища).
Досить широкими були географічні знання, які здобувались в результаті практичного
освоєння шляхів і через знайомство з гео- графічними трактатами того часу.
Описи давньоруських літописів охоплюють величезну територію від Гібралтара й
Британії на
заході до Уралу і півночі Західного Сибіру на сході, від Білого та Баренцового морів на півночі до Індійського океану і Південно- Китайського моря на півдні та південному сході. На Русі були добре відомі Середземномор’я, Північна Африка, Мала Азія, Персія, Се- редня Азія, Індія. Давньоруські автори, безумовно, вбачали Русь складовою частиною тогочасного єдиного світу.
Знали руські люди і географію своєї країни. В літопису переліче- но місця проживання всіх східнослов’янських племен, які локалі- зуються за ріками, озерами, горами. Це – Дунай, Дніпро, Дністер, Буг, Десна, Сула, Прип’ять, Волга, Ока, озера – Ільмень, Нево, Бі- ле. Детально описується шлях «із Варяг у Греки» по Дніпру. Відо- мий і шлях по Волзі.
Особливу увагу давньоруських людей привертала наука про живе. Хлібороби Київської Русі мали точне уявлення, коли саме орати, коли сіяти, коли збирати врожай. Вони розуміли, яку роль у вегетації рослин (і яких саме) відіграють метеорологічні умови і вміли передбачати їх. У них були надійні методи для сприяння нор- мальному розвитку і росту рослин – угноєння, ретельність обробки грунтів, певні елементи селекції, щеплення дерев, сівозміна тощо.
Київська Русь одержала у спадок все багатство медичних знань язичництва. Волхви, знахарі, віщуни були фактично народними лі- карями («лечцами»). Лікарські рослини, «мовниці», лазні, масаж, кровопускання – все це було на озброєнні народних цілителів. Про порівняно високий рівень медичних знань на Русі свідчать повідом- лення «Руської Правди» про «лечца», а також свідчення «Ізборника» 1076 р. та інших писемних джерел.
Давньоруська медицина базувалася переважно на, так би мовити, трьох китах: психотерапії, фітотерапії, фізіотерапії.
В «Ізборнику» подано спеціальні медичні статті про різні людські захворювання і рекомендації щодо лікування їх (до хірургічних опе- рацій включно). Найдавнішими розділами медицини були акушер- ство та хірургія. Набагато складніше було лікувати внутрішні хво- роби, особливо – інфекційні.
Найвидатнішим
медиком до монгольської Русі був Агапіт, що жив наприкінці ХІ – в першій
половині ХІІ ст., який прийняв
постриг в Печерському монастирі і діяв там до кінця життя, здобувши
неаби- яку славу і популярність в народі.
Вивченням медицини і лікуванням хворих займалась онука Воло- димира Мономаха княгиня Євпраксія, яка склала лікарський порад- ник «Мазі» («Аллима»), де розповідалось про вплив клімату на ор- ганізм, сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран.
Отже, наука в Київській Русі була адекватною загальному стану позитивних знань європейського, а почасти й східного середньовіччя. Майже всі розділи тогочасної просвіти переживали піднесення; їхній рівень не відрізнявся від рівня візантійської культури, що відбивала найбільш прогресивні тенденції епохи.