Література складається із двох окремих галузей творчості: пись- менства й усної народної творчості. На розвиток письменства кожного народу, як і на інші ділянки його духовного життя, вели- кий вплив мають географічне положення його країни й історичні події, які довелося йому пережити впродовж століть.
Українська усна народна творчість є дуже давня, дуже багата і має першорядне значення для вивчення історії культури.
Обрядові пісні (тобто пісні, пов’язані із святами й обрядами) складалися в дохристиянські часи. До обрядових пісень, що зв’яза- ні з порами року чи то боротьбою темних і ясних сил, належать ко- лядки, щедрівки, веснянки (гаївки або гагілки), купальні й русальні. До обрядових пісень, що не стоять в зв’язку з порами року, слід за- рахувати весільні й похоронні. Вони розповідають про важливе місце в житті народу родини. В колядках добачають дослідники зве- личення давніх богів та поклін силам природи. В інших обрядових піснях бачимо звеличення господаря та його рідні в повній вірі, що таке звеличення має силу приворожити щастя й багатство.
Пісні і ігри, що в’яжуться з весною (гаївки, веснянки) мали за мету приворожити весну, врожай. Своєрідними поетичними чарами визначаються обряди й пісні русальні та купальні. Була віра, що в русальну неділю (сьогодні – неділя Зелених свят) русалки виходять з річок і принаджують прохожих.
Купальні обряди відбувалися в свято Купала, коли літнє сонце слало
найсильніше проміння, з 23 на 24 червня. Уночі розкладали хлопці над річкою
вогонь і скакали через нього. Дівчата заводили танки, пускали вінки на воду,
ворожили про долю й співали пісні.
З приходом християнства багато з усіх тих пісень пов’язано з хри- стиянськими святами.
Поруч з обрядовими піснями існували в Київській Русі також пісні лицарського, героїчного характеру – билини. Виникли вони наприкінці першого тисячоліття, і місцем складання їх були Київ, Новгород, Чернігівська та Галицько-Волинська земля. Найдавніші билини – про богатиря Святогора та орача Микулу Селяниновича. Билини Володимирського циклу безпосередньо пов’язані зі «слав- ним градом Києвом» та князем Володимиром Святославичем. Улюб- леними героями таких творів є богатирі – Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович та інші. Билинні образи переважно мають реальну історичну основу, а деякі з героїв згадуються в літописах і, навіть, в графіті на стінах Софійського собору (Ставр Годинович).
Близькі до билин за своїм характером перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин, які розповідають про подвиги богатирів-захисників Руської землі. Вони є джерелом уявлень про погляди народу на свою історію (переказ про Ми- хайлика й Золоті Ворота та ін.)
Сліди давнини мають також інші твори усної словесності, що не відрізняються строгою пісенною формою, зокрема казки, при- повідки, загадки. В казках з міфічною основою відбився слід дуже давнього побуту й лишилися останки давніх вірувань. Окремий від- діл народних казок творять казки, в яких народ виявив свої погляди на добро й зло, правду й неправду; це казки з етично-моральною основою.
У східних слов’ян є багато казок, і зміст їх різнорідний. Най- частіше зустрічаються казки про сонце, місяць, мороз, град, про лісовика Оха, водяного діда, про недолю, злидні, про героїв, на- ділених надзвичайною силою (Покотигорошок, Вернигора, Вирви- дуб), про героїчного коня, чудодійну дудку. Багато є казок, в яких виступає змій у різних ролях.
З
інших творів усної словесності у глибоку старовину сягають своїм корінням та
своїм характером деякі замовляння й
деякі на- родні приповідки («Не все
це русалка, що в воду поринає») та за-
гадки. У замовляннях криються сліди давньої віри людей в магічну силу слова
та в таку ж силу руху.
У приповідках замкнув народ довголітній досвід і свою життєву мудрість. Деякі з них подають у замкненій, збитій формі думку яко- гось оповідання, не раз цілої казки: «Правдою весь світ перейдеш і назад вернешся». В інших узагальнюється якесь відокремлене явище й надається йому глибшого, алегоричного значення: «І на жалку кропиву мороз буває». Є приповідки, які утворив сам народ, є інші, які перейняв в інших народів або запозичив із книжок.
Одним з найдавніших й найпоширеніших жанрів усної народної творчості було складання загадок, які були важливими елементами не тільки культурного, але й суспільного життя. Вони відбивали певні досягнення народу у пізнанні світу, розвивали спостережливість, вміння помічати спільне та відмінне в речах навколишнього світу, поглиблювали увагу, пам’ять, уяву, збагачували життєвий досвід та емоційний світ людей. Найпростішою формою загадок були загадки- питання, які сформувалися ще в добу дохристиянської культури.
Отже, в Київській Русі ще в дохристиянський період існувала багата скарбниця пісень, казок, переказів, приповідок, замовлянь, загадок, з яких деякі пройшли довгу дорогу століть і ще сьогодні причаровують блиском дорогих самоцвітів.
Виникнення писемності створило умови для перетворення усної народної творчості в писемну літературу. На час прийняття Руссю християнства вже існувала велика кількість перекладів богослужбових книг, богословських та історичних творів слов’ян- ською мовою.
До перекладної літератури входили: релігійні книги – Євангеліє, Апостол, («Дії Святих апостолів» і «Послання апостолів»), Псалтир П’ятикнижжя, Мойсеєве Буття; а також мінеї, прологи й патерики. Всі вони подавали життєписи святих: мінеї – за місяцями на цілий рік, у патериках – у поодиноких краях, у прологах – у скороченні. З патериків в Україні відомі були Синайський («Лимонар», або
«Духовний Луг»), Скитський і Єрусалимський. Вони послужили джерелом та взірцем при укладі Печерського патерика.
Перекладались й інші книги, які містили відомості з світової іс-
торії, географії, астрономії, філософські й юридичні трактати, публіцистичні і
розважальні твори. Це Хроніки Георгія Синкелла, Іоанна Малали, Георгія Амартола
та Костянтина Манассії, «Історія
іудейської війни» Іосифа Флавія, «Християнська топографія» Козь- ми Індикоплова, «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна, «Повість про Акіра Премудрого», «Александрія» про життя Олександра Ма- кедонського; збірники притч, повчань, коротеньких висловів або й більших уривків з творів античних авторів (збірники «Бджола»,
«Ізмарагд», «Златоструй», «Маргарит» та ін.)
Не пізніше ХІ ст. на Русь потрапив оригінальний твір болгар- ського екзарха Іоанна «Шестоднев», в якому подані тлумачення біблійних оповідей про шість днів творення світу. Всі ці книги ак- тивно використовувалися давньоруськими книжниками при ство- ренні своїх власних творів.
Найдавнішою пам’яткою писемності Київської Русі є «Ізборник Святослава», укладений 1073 і 1076 рр. для київського князя Свя- тослава Ярославича. Це – один з найдавніших збірників, що дійшов до нашого часу і був переписаний з болгарського оригіналу.
Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема, урив- ками з патристичної літератури, він мітить публіцистичні твори давньоруських письменників (всього 380 статей 25 авторів), в яких роз’яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин, питання християнської моралі. Болгарський кодекс і Київський список 1073 р. стали оригіналом для багатьох дав- ньоруських та південнослов’янських рукописів.
В «Ізборнику» 1076 р. згадувався автор – «грішний Іоанн», роз- повідалося, якими джерелами користувалися укладачі книги, ко- ли була закінчена робота, хто замовив «Ізборник» тощо. Дані публікації були першими на Русі бібліографічними довідниками.
Переписували
книги і в Галицько-Волинському князівстві. У Га- лицькій області створена
найдавніша східнослов’янська редакція тексту Нового завіту, яка помітно
відрізняється від першої редак- ції, запозиченої від південних слов’ян. Ряд
давніх пам’яток (Хри- стинопольський апостол ХІІ ст., Бучацьке євангеліє ХІІ
–ХІІІ ст. та інші) збереглись у монастирі південно-волинського села Городище
(поблизу сучасного Червонограду), що був в ХІІІ –ХІУ ст. вели- ким культурним
центром. В Холмі за Льва Даниловича переписа- но два Євангелія. Велика
книгописна майстерня була при дворі кня-
зя Володимира Васильковича.
З виникненням писемності почалось записування історичних фактів за хронологічним порядком. З’явилось літописання – най- важливіший вид історичної літератури, що пов’язано з розвитком суспільної свідомості, інтересом до рідної землі. М.С.Грушев- ський вважає літопис за історичну хрестоматію дружинної повісті і одну з найбільших культурних і літературних цінностей нашої ми- нувшини.
Найкраще історичні події часів Київської Русі подаються у Лав- рентіївському (1377 р.) та Іпатіївському літописних зводах. Іпа- тіївський літопис, створений наприкінці ХІІІ – початку ХІУ ст., складається з трьох головних компонентів – «Повісті минулих літ», Київського літопису та Галицько-Волинського літопису, кожен з яких мають складні джерела та складові частини.
Існує гіпотеза, що першим історичним твором на Русі є так званий «Літопис Аскольда» другої половини ІХ ст. (Б.О.Рибаков), проте це не свідчить про існування тоді в Києві справжньої літо- писної традиції.
Початковим літописним зводом вважають історичний твір, створений при дворі великого князя Володимира Святославича або при Десятинній Церкві у 996 – 997 рр. В ньому систематизовано й узагальнено наявні на той час окремі повідомлення, епічні сказання, повісті, записи, міжнародні угоди, що стосувалися історії Київської Русі другої половини ІХ – Х ст.
Наступним етапом давньоруського літописання став найдавні- ший Київський звід 1037 – 1039 рр., складений при Софійському соборі, який завершується похвалою будівельної та просвітницької діяльності великого князя Ярослава Мудрого. Близько 1073 р. ігумен Печерського монастиря Никон, продовжуючи та вико- ристовуючи попередній літопис, складає новий літописний звід. Звід Никона було використано у 1093 – 1095 рр. укладачем так званого Початкового літопису, написання якого пов’язують з іншим ігуменом Печерського монастиря – Іоанном.
Близько 1113 р. у Печерському монастирі створюється новий звід, що став відомим під назвою «Повість минулих літ». Він доведений до 1110 р. и був покладений в основу всіх пізніших лі- тописних зводів, які доповнювали його місцевим матеріалом.
«Повість» увібрала в себе не лише весь досвід історичної писемності
попереднього часу, а й досягнення європейської думки, традиції візантійської культури.
Традиційно її автором вважають ченця Печерського монастиря Нестора, автора ще кількох церковних житій (агіографа). Проте існують сумніви щодо його авторства.
Автор «Повісті» розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі в системі тодішнього сві- ту, створив прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і вза- ємозумовленості історії всіх народів, рішуче засудив між князів- ські усобиці. Вражає широта ерудиції Нестора. Він постійно звер- тається не тільки до Біблії – вищого авторитету історичних знань середньовіччя, а й до численних візантійських хронік.
За цим київським взірцем створювались літописи в інших цент- рах Київської Русі (Новгород, Чернігів, Переяслав, Володимир Волинський, Галич тощо).
В Іпатіївському зводі вслід за «Повістю минулих літ» розміщено Київський літопис, створений 1199 р. ігуменом Видубицького мо- настиря Мойсеєм, що розповідає про події в Київській Русі з 1118 по 1199 рр., а також містить матеріали переяславського та чернігівського літописання.
У ХІІІ ст. було складено унікальну пам’ятку – Галицько-Во- линський літопис, що охоплює події на Галицькій і Волинській землях від 1202 до 1292 рр. В ньому відсутні щорічні повідомлення й хронологічна сітка. До його складу ввійшли військові повісті, повісті про князів, акти, грамоти, фрагменти з інших літописів, місцеве літописання, витяги з різних історичних творів, в тому числі перекладних.
Перша (галицька) частина – це розповідь про життя і діяльність Данила Романовича Галицького аж до його смерті у 1264 р. Друга (волинська) частина виглядає більш традиційно й стосується мо- лодшого брата Василька та його нащадків. Літопис залишається практично єдиним джерелом з історії цієї доби не лише Галицько- Волинської Русі, а й прилеглих земель Польщі та Білорусі. Він також знаменує собою перехід від звичайної хроніки до красного письменства, котре набуло поширення в Україні дещо пізніше.
Бурхливий розвиток
давньоруського суспільства кінця Х – ХІІ ст., знайомство з високими досягненнями
церковної та світської
літератури Візантії зумовили створення на Русі оригінальних літе- ратурних пам’яток, таких високохудожніх творів, як «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха,
«Слово о полку Ігоревім», «Києво-Печерський патерик» тощо.
Ці твори були не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальними кроками у розвитку політичної культури, су- спільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми державотворення – проблеми взаємовідносин світської та церковної влади.
«Слово про закон і благодать» Митрополита Іларіона, створене десь між 1037 – 1054 рр., – пам’ятка великої історичної значимості і сильного емоційного звучання. У ній проголошується культурна і церковна самостійність Русі «яже вьдома и слышима есть всьми четырми конци земли».
Спочатку автор торкається питань середньовічної церковної історії та богословських проблем. Далі він розвиває головну ідею всього твору – думку про рівність народів у духовному та політичному житті. Доводить, що руський народ як рівний ввійшов до інших тогочасних народів, і йому, як молодому, належить май- бутнє.
В останній частині Митрополит Іларіон прославляє Володимира не тільки за благочестя, а й за військову доблесть та державні за- слуги. З особливим патріотичним почуттям прославляється і
«славный град Кыев… величьством сіающь». Іларіон порівнює діяння Великого князя та княгині Ольги з діяльністю візантійського імператора Константина і його матері Олени.
Звеличує він також і заслуги продовжувача славних справ Воло- димира – Ярослава Мудрого – його будівничу діяльність, особливо створення Софійського собору в Києві.
Цінною пам’яткою давньоруського письменства є «Повчання Володимира Мономаха
дітям», яке дійшло
до нас за Лаврентіївським
літописом 1377 р. Князь Володимир Мономах – одна з найви- значніших постатей
княжих часів, син високо освіченого князя Всеволода. Від батька Володимир
перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він
був у 1113 – 1125 рр.
У «Повчанні…» можна виділити три окремі частини. В першій автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів. «Якщо будете жити у ненависті та розбратах,
- говориться у посланні, то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею».
У другій частині твору автор говорить про обов’язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомага- ти бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю:
«Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати».
В третій частині «Повчання» Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у «Повчанні» простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.
Великої популярності у другій половині ХІІ ст. набув своїми пов- чаннями, урочистими «Словами» і молитвами відомий церковний діяч, єпископ Кирило Туровський. Автор відверто висловлюється за свободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.
Климент Смолятич, книжник і філософ, другий після Іларіона митрополит з руських (1147 – 1155 рр.) є автором кількох «Слів», у тому числі «Послання до Фоми пресвітера», в якому він демонструє широку ерудицію, знання класичної філософії, неперевершену майстерність тонкого тлумачення божественних писань.
Після запровадження на Русі християнства з’явився новий вид літератури – житія святих (агіографія), релігійно-біографічні тво- ри, що розповідали про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими. У житіях відби- валися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення; вони є досить цінними інформаційно-історичними джерелами.
Найвидатнішою
літературною пам’яткою, шедевром давньору- ської літератури ХІ-ХІІІ ст.
вважається «Слово о полку Ігоревім», найвірогідніше написане в 1185-1187 рр.
невідомим автором. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у
візантійський та
європейський літературах. В ньому знайшли яскраве відображення патріотичні ідеали і поетична культура Київської Русі. Християнські уявлення епохи тісно переплетені з опоетизованими пережитками язичництва.
«Слово» – талановитий і пристрасний художній твір, який за- кликав до об’єднання всіх сил Руської землі для боротьби зі Степом. На прикладі поразки князя Ігоря Святославича 1185 р. у боротьбі з половцями автор показав, до чого призводять князівські чвари та усобиці. Головною метою «Слова» був заклик не тільки військового, але й ідейного об’єднання давньоруського суспільства навколо думки про єдність Руської держави («за землю Рускую»).
На початку ХІІІ ст. було складено «Києво-Печерський пате- рик» – збірник творів про історію Печерського монастиря, заснова- ного в середині ХІ ст. Антонієм. Назва походить від грецького
«патер» – отець, застосованого до подвижників, зокрема аскетів- відлюдників.
У ньому містяться уривки з «Повісті минулих літ», зокрема, розповіді Нестора-літописця про печерських монахів, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, поход руських князів на половців. Звідти ми знаємо подробиці буденного київського життя – про побудову Успенського собору, про живописців і зодчих, лікарів, бібліотеку.
«Патерик» здійснив вирішальний вплив на розвиток жанру «па- терику» в усій давньоруській літературі, під його впливом були створені всі більш пізні патерики (Волоколамський, Псково-Пе- черський, Соловецький). «Києво-Печерський патерик» упродовж багатьох віків залишається однією з найпопулярніших книг давньої літератури східнослов’янських народів.
М.С.Грушевський ставив його за популярністю поруч із «Коб- зарем»: «…факт зістається фактом. Не «Слово о полку Ігоревім», не «Закон і благодать», не «Літопис», а «Патерик» став тим вічно відновлюваним, поширюваним, а з початку нашого друкарства – неустанно передруковуваним твором старого нашого письменства,
«золотою книгою» українського письменного люду…».
Популярним був і жанр воїнських повістей, які описують різні походи та
битви, серед яких виділяється «Повість про битву на
Калці». До видатних творів, що яскраво подають картини життя Русі після монгольської навали належать «Сказание о убиении в орде князя Михайла Черниговского и его боярина Феодора» (після 1246 р.), «Слово о погибели Русской земли» (до 1246 р.) та інші.
Ще одним яскравим жанром давньоруської культури була книж- кова мініатюра. Найдавніші мініатюри відомі з Остромирового Євангелія, створеного дияконом Григорієм у 1056-1057 рр., для нов- городського посадника Остромира, де збереглися яскраві мініатюри із зображенням євангелістів – Іоанна, Луки і Марка. За манерою виконання, кольоровим і орнаментальним вирішенням мініатюри нагадують київські перегородчасті емалі. В них відчувається рука видатного майстра (можливо, двох).
Зберігаючи традиційну іконописну форму, художник посилив психологічне трактування євангелістів, зобразивши їх в момент яко- гось духовного осяяння. Художні заставки тексту перегукуються з фресковим орнаментом Софії Київської, мають спільним джере- лом орнаменти візантійських і болгарських книг.
Про високу майстерність книжкового письма та ілюстрування свідчить також «Ізборник» 1073 р., створений для великих київських князів Ізяслава та Святослава Ярославичів. Книга відкривається цікавим розворотом, на лівій стороні якого зображений князь Свя- тослав з сім’єю, на правій – Спас на престолі. На третьому листі знаходиться зображення орнаментованого триглавого храму, далі – чотири портретні мініатюри.
По тексту «Ізборника» розкидані красиві заставки, ініціали, ви- конані золотом і фарбами. На полях знаки зодіаку: Діва, Стрілець, Рак, Єдиноріг тощо.
Цікавим витвором мистецтва ХІІ – ХІІІ ст. є «Добрилове Єван- геліє», яке дослідники пов’язують з Волинськими землями. Всі ма- люнки виконані одним великим майстром. На чотирьох мініатюрах зображені євангелісти, які сидять перед столиками, переписуючи книги; їх постаті за компановано в стилізовані зображення церков. Мініатюри виконано площинно, впевненим малюнком, яскравими фарбами.
Простий
орнамент та деякий примітивізм у манері художника відбивають вже дещо інший
стиль. Ще більшим виявляється своє- рідне поєднання візантійського та
романського стилів.
До пам’яток книжної писемності цього часу також належить Бучацьке Євангеліє – збірник Євангельських читань, виписаних з Четвероєвангелія, який походить з Галицько-Волинських земель. Воно щедро оздоблене плетінчистими та рослинно-геометричними ініціалами, заповненими у кіноварних контурах золотистими, зе- леними та синіми яскравими фарбами.
Ця пам’ятка сполучає поліхромний стиль з червоно контурним і вказує на місцеву творчу переробку. До цього самого стилю можна віднести і Холмське Євангеліє ХІІІ ст. із заставкою з медальйонами. Галицьке євангеліє ХІІІ ст. містить невеликі мініатюри, створені двома майстрами. Головному належать мініатюри із зображенням Матвія та Іоанна, а другому – Марка та Луки. Особливо розкішно та вишукано орнаментовані архітектурні деталі композиції. Самі композиції ускладнюються, персонажі отримують більше індивіду-
алізації та психологічної характеристики.
Отже, хоч збереглася і відносно незначна кількість художніх рукописів, всі вони яскраво свідчать про високе й різноманітне у стилістичних варіаціях мистецтво Київської Русі і, перш за все, її столиці – Києва. Воно стояло на одному щаблі з мистецтвом Західної Європи й мало величезний творчий потенціал та мож- ливості для подальшого розвитку.