Поняття «культура» надзвичайно часто вживається як у науковій літературі, засобах масової комунікації, так і у повсякденному жит- ті. Вітчизняні та зарубіжні культурологи стверджують, що існує майже півтисячі дефініцій даного поняття, що уже само по собі є, принаймні, свідченням неповноти кожного із пропонованих науковцями визначень.
Слово «культура» латинського походження (cultura). У Старо- давньому світі воно використовувалося для позначення обробітку ґрунту, вирощування й догляду рослин і тварин, а також виховання людини, а згодом – означало вироблення правил поведінки, набуття знань, удосконалення мови. Ряд вчених і філософів культуру зводили до духовного життя, вживаючи поняття «гуманітарна культура»,«культура виховання», «моральна культура», «культурний простір» тощо.
В
епоху Нового часу, з ХVІІІ ст. культура стала об’єктом спе- ціального
теоретичного інтересу і набула самостійного наукового значення. І це не
випадково, адже саме на межі середніх віків і Но- вого часу відбулися відчутні
зрушення у соціальному бутті людей,
характерні, передусім, початком глибоких перетворень у
ставленні людини до природи. Людство починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти «натурі» (природі), а «культурна» європейська людина нового часу
наділяється якостями, що значно відрізняють її від «природної» людини минулого. Перед мислителями постають пи- тання щодо сутності
нового середовища життя, твореного людиною, на противагу природі, про характер його впливу на саму людину.
Культура розглядалась передусім як феномен духовного порядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, ре- лігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність поняттям куль- тури не охоплювалась, і це не випадково, адже матеріальне вироб- ництво у ті часи мало переважно традиційний характер, було пра- цею багатомільйонної маси селян та ремісників і не створювало належного простору для творчої активності людини. Натомість духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням митця, незалежним від навколишніх обставин внутрішнім світом філософа або священика, тобто з тим, що підносить людину, робить її досконалішою і силь- нішою. Погляд на культурно-історичний процес як на поширення знань, освіти, удосконалення розуму був притаманний і гуманістам епохи Відродження, і мислителям доби Просвітництва.
У подальшому історичному розвитку людства поряд з духовною культурою почали досліджувати культуру матеріальну, яка охоплює всю сферу виробничої діяльності та її результати: знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, транспортні засоби, засоби зв’язку, пам’ятники і монументи та ін. Духовна культура стосується сфери свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших складових ідейного життя, духовного виробництва. До цієї сфери також належать релігія й міфологія.
Розглядаючи поняття культури, слід мати на увазі, що існують особливості матеріальних і духовних форм суспільного виробництва. Матеріальна культура покликана задовольняти фізіологічні потреби людей, дати їм їжу, одяг, житло, полегшити їх зв’язок і спілкування, тоді як духовна культура через органи чуттів впливає на почуття, думки, свідомість, волю, інтуїцію, настрій, психіку людини тощо.
З метою глибокого розуміння суті культури це явище
необхідно
розглядати як багатовимірне, яке включає усю сукупність зв’язків духовної культури з матеріальною, сам процес духовного вироб- ництва, а також процеси передачі духовних і естетичних цінностей, їх сприймання та функціонування у суспільстві. Фахівці такий всебіч- ний підхід називають «тривимірністю» явищ культури, маючи на увазі такі три основні підходи щодо з’ясування сутності культури:
- антропологічний, коли під культурою розуміють спосіб життя суспільства, народу чи навіть групи народів: первісна культура, східна культура, європейська культура тощо.
- соціальний або галузевий, для якого характерне ототожнення культури з певною стороною суспільного життя (економіки, науки, освіти та ін.).
- філософський (або аксеологічний), оскільки він пов’язаний з високим рівнемабстракції, колиоцінюєтьсяступінь«цивілізованості» особи, групи людей або навіть народів («культурна людина», «куль- турні народи», «елітарна культура», «масова культура» і т.п.). Філо- софське тлумачення культури, як і два попередні підходи, має і свої вразливі місця, і певні позитивні моменти. Зокрема, важко отримати конкретне знання про об’єкт, що трактується як певна субстанція, розчинена в усіх суспільних відносинах. Одночасно філософське розуміння культури дає змогу розкрити її як цілісний феномен, а не тільки як сумарність світоглядних релігійних, моральних, естетичних цінностей. Інша справа, як з’ясувати, що саме становить основу цієї цілісності.
Різноманітність поглядів на сутність й зміст поняття культури притаманна сучасній вітчизняній та зарубіжній культурології, що можна пояснити насамперед тим, що культура репрезентує глибину та невичерпність людського буття, всі аспекти взаємозв’язку людини зі світом. Окрім цього, саме ставлення до культури багато в чому залежить від дослідницьких установок: культура є об’єктом вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та ін. Залежно від їх теоретичної методології формується і погляд на куль- туру, висвітлюються її певні риси.
Варто зауважити, що використання різних підходів дослідниками щодо інтерпретації культури дозволяє найповніше проаналізувати усі процеси, притаманні даному феномену, зокрема:
- час, місце та послідовність існування тих чи інших культурних явищ;
- визначити структуру і функціонування певного
культурного простору;
- простежити зміни культурної системи (чи підсистеми), коли одна форма випливає із попередньої та перетворюється у наступну;
- охарактеризувати розвиток культури у цілому аж до розвитку чи змін окремих явищ та культурних рис.
Складність і багатомірність людської діяльності та творчості зумовлюють багатоманітність внутрішньої структури як цілісного феномена. До складових поняття культура вітчизняні дослідники здебільшого відносять: мистецтво, літературу, науку, освіту, засоби масової комунікації, Інтернет, сферу виховання, естетику побуту і виробництва, традиції та вірування.
Зарубіжні, зокрема, європейські культурологипоняття«культура» вживають принаймні в чотирьох основних значеннях.
По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку.
По-друге, словом «культура» користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття «культура» ототожнюється з поняттям «цивілізація».
По-третє, під «культурою» розуміють спосіб життя людей, при- таманний певній спільності (молодіжна культура, професійна куль- тура тощо), нації (українська, японська, німецька та ін.), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко і т.п.).
Нарешті, по-четверте, слово «культура» вживається як абстракт- на, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.
Дієвість культурних процесів можна з’ясувати шляхом визна- чення основних соціальних функцій, притаманних культурі, які взаємопов’язані між собою і доповнюють одна одну.
Пізнавальна функція полягає у тому, що завдяки залученню людини до
культурних надбань вона пізнає об’єкт і процеси дій- сності, які ці надбання
відбивають, відтворюють у своїй уяві та па- м’яті реальні речі, явища, людей,
їхню діяльність, життя й побут.
Пізнаються історичні події та епохи, людські відносини й спілкування, розширюються знання, збагачується духовний світ, відкривається щось нове. Ця функція іноді ще називається евристичною. У тому й сила творів мистецтва і літератури, що за допомогою своїх художніх образів вони відбивають дійсність, несуть правду життя.
Виховна функція. Культура виховує людину, прищеплює їй кращі соціальні риси характеру, поведінки, формує у неї високі думки і почуття, підносить особу до вершин людяності, гуманності, чуйності.
Творчий пафос (почуття піднесеного переживання, краси праці, життя і боротьби за нього у численних творах) пронизує всю нашу духовну культуру. Ми живемо і творимо як належить людині, ці- нуємо наші традиційні здобутки, зберігаємо й примножуємо їх, переборюємо ті негативні перепони, що заважають нам, гальмують прогрес.
Людина повинна мати мету. «Відсутність мети, – зазначав у свій час німецький філософ Л.Фейєрбах, – є велике нещастя». Але велике горе й тоді, коли людина має негідну мету. Отже, мета повинна бути високою, відповідати ідеалам справедливості. Культура покликана формувати саме таку мету, такі ідеали.
Світоглядна функція. Суть її полягає в тому, що всі засоби куль- тури є неоціненним фактором формування відповідного світогляду людей. Духовній культурі належить значна роль у формуванні наукового світогляду саме тому, що культура відбиває об’єктивну дійсність, відтворює і втілює реальне життя людей, а, отже, несе в собі зерна істини про навколишній світ, дає людям знання, закладає підвалини правильного світорозуміння.
Світогляд відбиває об’єктивний світ у найзагальнішому вигляді й ціннісне ставлення людини до нього. Розрізняють три головні ти- пи світогляду: життєвий (буденний), філософський і релігійний. Існують його різновиди – науковий, ненауковий, ідеалістичний, мате- ріалістичний тощо. Виділяється також емоціонально-образний і ра- ціонально-логічний світогляд. Якщо в духовній культурі, зокрема, у мистецтві, переважає емоціонально-образний, то в науці й філосо- фії – раціонально-логічний, хоча вони взаємопов’язані.
Соціально-економічна зумовленість культури перебувала в
полі
зору мислителів минулого та залишається дотепер актуальною для сучасних дослідників, які схиляються до матеріалізму у поглядах на людину й історію людства.
Синтезувати матеріалістичне й ідеалістичне ставлення до культури важко. Але і перший, і другий напрями, всебічно висвітлюючи склад- ний феномен культури, сприяють збагаченню наших уявлень про культуру і виробленню власного погляду. Окрім того, філософія мо- же бути культурним феноменом лише в усій складності та багато- манітності різних течій, напрямів, шкіл, концепцій. Будь-яка спроба обмежити свідомість людини лише однією філософською концепцією через проголошення її єдино «правильною і науковою» спричиняє деформацію духовного світу людини й умертвляє саму концепцію, перетворює її на антикультурний фактор.
Не залишається поза увагою фахівців також релігійний аспект культури. Релігійно наставлені зарубіжні та вітчизняні філософи вважають культуру засобом, за допомогою якого матеріальний світ перетворюється в духовному напрямі, а людина реалізує своє вище покликання.
Емоційно-естетична функція. Коли людина відвідує театр, музей, кіно, читає художній твір, то вона переважно не думає про виховання і пізнання дійсності. На перше місце виступає емоційний бік, естетичне переживання, насолода. Відпочинок і дозвілля доповнюються духов- ною наснагою художніх образів. Виразні твори митців створюють у людини гарний настрій, спрямовують її на сприйняття навко- лишньої дійсності, а її розуміння викликає переживання, нові плани, мрії, надихає на активні дії. Загальновідомо, що сприймання творів мистецтва бере за живе, захоплює, надихає. Виникає естетичне по- чуття. Отже, як бачимо, емоційний бік, що домінує у художньому творі, несе заряд виховання. Виховання, пізнання й естетична на- солода красою, негативне ставлення до поганого – єдине ціле. В єд- ності вони мають визначати цілісну програму життя.
Читач, глядач йдуть до мистецтва не за моральними правилами й
повчаннями, а щоб переживати, збагатитися новими знаннями. Коефіцієнт корисної
дії мистецтва визначається двома фактора- ми
– самим мистецтвом і його активним
сприйманням. І якщо суб’єкт
сприймання слабо реагує на якийсь видатний твір, не розуміє його
художньої цінності, то винне не мистецтво. Необхідно розвивати естетичні смаки, формувати естетичну культуру індивідууму. Це неодмінна умова естетичного виховання і культурного прогресу.
Державотворча функція. За допомогою культури формується певний тип особистості, яка пізнає та змінює дійсність, перетворює світ. Усі ті соціальні якості людини, які вона набуває під впливом суспільного буття, у процесі праці, освоєння культури, врешті- решт втілюються в її перетворювальній діяльності, проявляються через її свідомість у конкретних діях і вчинках на користь держави. Простеживши риси активних героїв-борців від античного світу до наших днів, можна побачити, що вони мають багато спільного: це, насамперед, натхненна боротьба за соціальну справедливість, за нове краще життя. Кожен з них має специфічні якості, які до того ж зумовлені характером епохи, соціальними обставинами.
Діагностична та прогностична функції. Останнім часом деякі теоретики відзначають, що вся діяльність культури розподіляється так чи інакше між двома найбільш енергетичними її функціями – діагностичною та прогностичною. Зміст цих функцій аналітично розкривається, вони очевидні тим, що культура, по-перше, ставить діагноз дійсності, відтворює її, своєчасно реагує на ті зміни і процеси, які відбуваються в суспільстві; по-друге, дає змогу передбачити хід майбутнього розвитку країни, враховуючи наукові прогнози й перспективи. Як би там не було, культура виконує численні функції і як певна матеріальна й духовна цілісність завжди є фактором творення людини, основою суспільства.
Комунікативна та історичної наступності функції. Ці функції іноді ототожнюються. Багатозначні функції культури передаються прийдешнім поколінням не як спадок, а як соціальний досвід чис- ленними засобами матеріального і духовного життя людей. У спіл- куванні відбувається обмін культурними надбаннями, а за його допомогою – їх зростання й збагачення.
Інтегративна
функція – здатність людей
об’єднуватись незалежно від їх світоглядної та ідеологічної орієнтації, расової та національної ознаки у світову
цивілізацію. В умовах посилення глобалізаційних процесів у світі зростатиме роль сучасних засобів
масової комунікації, особливо Інтернету.
Враховуючи багатоманітність функцій культурного процесу, все нагальнішим постає завдання забезпечення їх гармонійного розвитку з метою піднесення дієвості культурної сфери у суспільстві.
У науковому середовищі вже давно дискутується проблема спів- відношення культури та цивілізації. Терміном «цивілізація» (від лат. civilis – громадянський, державний) людство користується досить давно. Варто виділити декілька підходів щодо розуміння цивілізації.
По-перше, цивілізація розглядається як синонім культури, єдність матеріальних і духовних надбань людства.
По-друге, як певний ступінь суспільного розвитку культури окремих народів і світу в цілому, який визначається пануючими виробничими відносинами, наприклад, антична цивілізація, минула, сучасна тощо.
По-третє, як історичний етап суспільного розвитку, який настав після дикунства і варварства і характеризується виникненням класів, держави, писемності, науки. Такий підхід у свій час був визначений Ф. Енгельсом у книзі «Походження сім’ї, приватної власності і держави». У розділі цієї книги «Варварство і цивілізація» Ф. Енгельс, аналізуючи історичний процес розвитку людства в різних регіонах світу на ранніх етапах, відзначає, що поріг цивілізації відкривається розподілом праці, а утверджується вона шляхом загострення су- перечностей між містом і селом, з розширенням торгівлі. Цивілізація є тим ступенем суспільного розвитку, на якому розподіл праці й зу- мовлений ним обмін між окремими особами та об’єднуюче обидва ці процеси товарне виробництво досягають повного розквіту і роблять переворот в усьому попередньому суспільстві.
По-четверте, цивілізація розглядається як характеристика ціліс- ності усіх культур з підкресленням їх загальнолюдської єдності, зо- крема «світова цивілізація», «цивілізований спосіб життя».
По-п’яте, як стан культури в тій чи іншій галузі людської діяльності («технічна цивілізація»). По-шосте, визнається відмінність культури як сфери не лише духовної діяльності, а цивілізації як матеріальної діяльності та її результатів.
Будь-який із наведених варіантів дефініції цивілізації передбачає зв’язок і взаємодію з
культурою. У третьому варіанті, що є одним
з найуживаніший трактувань, переважає історичний підхід. В окре- мих випадках культура
становить особливий шар цивілізації, який
визначає її людську сутність, а цивілізація є «захисним середовищем», в інших цивілізація – матеріальна основа вияву духовної сутності культури.
Процес розвитку цивілізації і культури в історичному аспекті нерівномірний, у темпі вони не збігаються. Певні періоди розквіту мистецтва й літератури не відповідають загальному розвиткові суспільства, його прогресу. З іншого боку, бурхливий розвиток матеріального виробництва, рівень життєво необхідних потреб су- спільства в XX столітті не супроводжувалися адекватним рівнем духовної культури. У житті типовим стало поширення діляцького практицизму, споживацької психології, обмеженої орієнтації на вузьку професіоналізацію, зневаги до культурної спадщини, до гу- манітарних знань і мистецтва. Розвиток цивілізації за таких умов зазнає однобічності.
На основі викладеного можна зробити висновок, що культура являє собою такий особливий феномен, який не можна емпіричним шляхом відокремити від будь-якої сфери суспільного життя, Вона, по- перше, є результатом діяльності людей, продуктом праці і, по-друге, процесом творення, дальшого розвитку й збагачення матеріальних і духовних цінностей; по-третє, це умови життєдіяльності людей, конкретний тип культури, її рівень, в якому перебувають люди; по- четверте, способом життєдіяльності людей, в якому втілюються культурні досягнення.
Все життя людини – це світ її культури. У ньому органічно по- єднуються традиції й новаторство, стійкість і мінливість, які утво- рюють безперервний процес наступності історичного прогресу.