Період XVI – першої половини XVII століття у розвитку української культури характеризувався:
- одночасною активізацією суспільно-економічних процесів, – збільшенням кількості ремісничих осередків, розвитком торгівлі, товарно-грошових відносин, зростанням міст;
- посиленням боротьби за свою національну самобутність. Ха- рактерною особливістю цього періоду було те, що соціальне по- неволення українського народу, який перебував у складі Литви, Польщі та інших країн, поєднувалося з національно-духовним тиском на всі верстви населення;
- формуванням української мови як окремої мовної системи;
- активним впливом на українську культуру європейських про- цесів, пов’язаних з епохою Відродження.
Якісні зрушення в економічній сфері були тісно пов’язані з со- ціальними процесами. Після появи «Устави на волоки» (1557 р.) відбулося остаточне соціальне розмежування й виділення шляхти в окремий стан. Відтепер до шляхти відносилися «бояри стародавні», а решта відтіснялась на нижчі соціальні сходинки – до станів міщанства і селянства.
Король Сигізмунд ІІ Август під час Лівонської війни 1558- 1583 рр., щоб привернути симпатії православних руських (ук- раїнських) і білоруських феодалів Великого князівства Литовського на свій бік, зрівняв їх у правах з феодалами-католиками.
У 1573 р. Король Генріх Валуа підписав так звані Генріхові артикули, за якими впроваджувалося «ліберум вето» і підтвер- джувалися всі попередні привілеї, надані шляхті. За шляхтою було визнано право організації конфедерацій та збройних повстань з метою чинити опір королівській владі. Король позбавлявся пра- ва оголошувати війну й укладати мир без згоди сенату. Все це перетворювало Польщу на шляхетську республіку на чолі з ви- борним і обмеженим у правах королем. Формально всіх шляхтичів, незалежно від майнового стану, було проголошено рівними.
У середині XVI століття паралельно до процесів виділення,
кон- солідації, самоусвідомлення шляхти відбувався процес створення юридично
оформленої системи її прав, привілеїв та обов’язків.
Так, другий Литовський Статут 1566 р. остаточно скасував усі обмеження шляхетської земельної власності, закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах, які в цей час могли істотно обмежувати великокнязівську владу.
Рішення Люблінської унії 1569 р. посилили залежність руської (української) шляхти в Правобережній і Лівобережній Україні від магнатів.
Важлива роль та особливе місце в українському суспільстві на- лежали церкві – важливому чиннику культурного процесу. Після Люблінської (1569 р.) та Берестейської церковної (1596 р.) уній вона втратила своє привілейоване становище. Після падіння 1453 р. Константинополя православне духовенство втрачає підтримку зовні. У православ’ї поглиблюється інтелектуальний та культурний застій, посилюється наступ католицизму, поглиблюється розкол (з появою уніатської церкви) українського суспільства.
Вищевказані зміни призвели до того, що православне духовенство втратило свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла народу, з одного боку, європейську культуру та цивілізацію, а з іншого – окатоличення, полонізацію, тобто дена- ціоналізацію українців.
В умовах іноземної експансії і відсутності підтримки з боку держави перед українцями постала проблема збереження культури й національної ідентичності. Одночасно в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації й Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти. Прагнучи поширити свій вплив, католицька церква закладає в Україні єзуїтські школи. Єзуїти заснували свої осередки в Києві, Луцьку, Львові, Вінниці, Острозі і вели пропаганду в своїх костьолах, серед талановитих і освічених людей, за якими повинна була піти проста людина. Єзуїтські школи поширювали католицьку культуру.
Діяльність єзуїтів в Україні не можна оцінити
однозначно. З од- ного боку, вони сприяли поширенню освіти, прилучали українців
до досягнень європейської науки і культури (їх вихованцями були і такі відомі діячі, як П.Сагайдачний,
Б.Хмельницький та ін.). З іншого боку, в умовах відсутності власної держави
українцям особливого вибору, де навчатись, не було. Платою за навчання часто було зречення «батьківської» віри, а відтак,
в тих умовах,
і національності. Слід зауважити, що після Берестейської унії (1596 р.) діяльність єзуїтів була спрямована проти православної церкви. Отже цьому духовному наступові слід було протиставити свою культуру. Традиційні школи при церквах, де навчали найелементарніших знань та навичок, вже не відповідали вимогам часу. Виникла нагальна потреба в організації вищої школи в Україні, яка б за рівнем викладання не поступалася західним університетам і водночас могла б готувати національно свідомі кадри.
Українці знайшли в собі сили, долучившись до здобутків за- хідної культури, створити сучасну систему освіти, зберегти та реформувати церкву. Цією справою, зокрема, зайнявся визначний діяч української культури князь Костянтин (Василь) Острозький.
У м. Острозі 1576 р. за його ініціативою був створений куль- турний осередок, а в 1578 р. князь заснував перший вищий нав- чальний заклад в Україні нового типу – Острозьку школу (колегіум). Спочатку Костянтин Острозький запросив викладачами освічених греків, а згодом тут почали викладати обдаровані українські вчені. Старі слов’янські та греко-візантійські традиції поєднувалися в ній із здобутками європейської освіти. Працювала школа за програмою західноєвропейських університетів. Тут вивчали переважно три мови: давньоукраїнську (слов’яно-руську), грецьку та латинську і
«сім вільних наук» – граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. Вона започаткувала «слов’яно- греко-латинський” тип шкіл в Україні. Острозька школа передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Згодом цей нав- чальний заклад піднявся до рівня тогочасних європейських академій. Острозька школа мала великий вплив на розвиток педагогічної думки. Першим її ректором був відомий громадський діяч, пись- менник, автор підручника старослов’янської мови Герасим Смо- трицький, а викладачами – видатні педагоги Д.Наливайко, Х.Фі- ларет, І. Лятос, Лукаріс Кирило та ін. Вихованцями школи були гетьман П.Сагайдачний, письменник, ректор Київської братської
школи М.Смотрицький.
Сучасники називали Острозьку школу академією. В цьому
заслуга не лише її викладачів, а й тих просвітителів, що бували там: Христофор Філалет, Тимофій Анич, Тимофій
Михайлович, першодрукар Іван Федоров, греки Діонісій Палеолог, Кирило
Москопул та ін. Після смерті князя К.Острозького школа занепала і в 1640 р. припинила існування.
Поширенню освіти, поглибленню її зв’язків з національним життям сприяли братські школи. Через ці організації утверджу- валося в Україні просвітництво як ідеологія трудового люду. Не маючи власної еліти, українське суспільство все ж таки залишалося духовно й культурно міцним. Прогресивні сили, що згуртувалися навколо братств, рішуче вступали в боротьбу за розвиток вітчизняної культури. Саме братствам належить найбільша заслуга в національно-культурному піднесенні кінця XVI – початку ХVII ст. Вони увібрали в себе кращі традиції давньоруських братчин та організаційні елементи цехів і гільдій і найповніше відображали інтереси міщанства та інших верств населення. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертвування пра-
вославних шляхтичів, церковників і міщан.
Наприкінці 1585 р. оформилося успенське братство у Львові; 1589 р. – у Рогатині та Красноставі; 1591 р. – у Бресті та Городку; 1592 р. – у Комарні; 1615 р. – у Києві; 1617 р. – у Луцьку, а також у ряді менших міст та містечок. Засновниками братств у Львові стали міщани, у Луцьку й Києві поряд з ними активну роль відігравало духовенство та шляхта.
Українські братства протистояли наступу католицизму й уніат- ства, національним утискам, виступали проти засилля духовен- ства в суспільному житті, за право міських громад брати участь в управлінні церковними справами й контролі за діяльністю єпис- копів. Прикладом може бути активне протистояння Львівських братчиків намаганням Львівського православного єпископа Гедеона Балабана підкорити собі товариство й обмежити доступ міщан до освіти. У 1598 р. вони вийшли з-під влади єпископа й домоглися участі в призначенні й зміщенні священників. Але боротьба три- вала до 1602 р., коли Балабан змушений був визнати братський статут і відмовитися від наміру передати єпархію у спадок своєму племінникові.
Братство протестувало проти обмеження прав
православних ремісників вступати до цехів, тяжкого становища міщан і закликало до єднання в боротьбі за
існування українського народу. Таку саму боротьбу вели Рогатинське, Городоцьке
та інші братства, поступово
відвойовуючи у духовенства дедалі більше позицій у суспільному житті.
Братства підтримували між собою тісний зв’язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, з цією метою обмінювалися ста- тутами й виряджали до інших міст кращих проповідників. Ці громадські православні організації на свої кошти утримували школи, друкарні, бібліотеки для міського населення.
Перша братська школа, відкрита у Львові у 1585 р., мала все- становий характер, високий рівень викладання. Заснували її діячі Львівського братства Ю.Рогатинець, І.Рогатинець, І.Красовський та ін. Статут школи («порядок шкільний»; 1591 р.) – видатна пам’ятка педагогічної думки.
У братських школах могли навчатися і діти з бідних родин. Нав- чання будувалося на зразок Острозької академії. Основоположним принципом в освітній діяльності братств стала теза, що з науки «все доброє приходить», а занедбання її викликає «неряд і все зло». Хоча навчальні заклади існували й до цього, але з появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв’язок освіти з національним життям.
На початку XVII ст. провідну роль в українській освіті стала відігравати Київська братська школа. Вона відкрилася у 1615 р. на кошти Гальшки Гулевичівни. Першим її ректором став Йов Бо- рецький, а опікуном був гетьман П.Сагайдачний. На чолі школи стояли видатні вчені й просвітителі: вищевказаний перший ректор Йов Борецький (1615-1619 рр.), Мелетій Смотрицький (1619- 1620 рр.), Касіян Сакович (1621-1624 рр.) та інші.
М.Смотрицький – автор фундаментальної праці «Граматика
словенська» (1619 р.), вона була авторитетним шкільним підруч- ником, за яким
викладали в Сербії, Болгарії, Росії аж до
кінця XVIII ст. – майже 150 років. «Граматика» складалася з чотирьох
частин: орфографії, яка вчила правильно писати; етимології, що вчи-
ла правильно вживати слова; синтаксису, який «учить словеса
слож- ні сочиняти»; і просодії, що вчить «мірою количества стихи слага-
ти». Праці М.Смотрицького – це праці мислителя, блискучого стиліста. Він палко
захищав свої переконання як православний, а згодом і як католицький богослов.
Видав твори: «Апологія», «Про- тестація» та «Паранесіс», написані польською мовою.
В основу навчання було покладено слов’янську, грецьку, ла- тинську. польську мови, а також «сім вільних наук». У нижчих класах вивчали мови, основи точних наук, музику. Учням вищих класів, які називалися студентами, викладали поетику, риторику, філософію, астрономію.
Київська братська школа була відкрита для всіх станів насе- лення.
У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила заснував при лаврі школу вищого типу. Всього в ній навчалося приблизно 100 осіб. Про рівень викладання в даному навчальному закладі може свідчити такий факт: філософію викладав Ісайя Тро- химович-Козловський – перший в Україні доктор богослов’я, а з 1638 р. – ігумен Пустинно-Микільського монастиря; риторику – Сильвестр Косов – соратник Петра Могили, автор «Патерика», історик. Професором риторики і ректором був вихованець братської школи Стефан Почапський.
З ініціативи Київського братства і за підтримки митрополита Йова Борецького, а після нього – митрополита Ісайї Копинського і гетьмана Війська Запорозького Івана Петражицького лаврську школу було об’єднано з братською у 1632 р. Об’єднаний навчальний заклад дістав назву Києво-Могилянської колегії (з 1701 р. – Київ- ська академія). Її філіями були колегії у Вінниці та Кременчуці. Ця школа, зберігаючи національні традиції, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Лекції читалися пере- важно латинською мовою. Вивчалися сім вільних наук: граматика, риторика, поетика, філософія, математика, астрономія, музика; курс навчання тривав 12 років. Колегіум невдовзі став центром тяжіння слов’янської молоді з усієї Європи, а її вихованці часто продовжували освіту в університетах Парижа, Рима, Відня.
Навколо колегії гуртувались визначні представники української інтелігенції того часу Й.Конанович – Горбацький, І.Гізель, С.Косов та інші.
Після смерті Борецького його справу продовжив
Петро Могила, який став митрополитом у 1631 р., опинившись таким чином біля
керма всього культурного процесу в Україні. Діяльність і розквіт
Києво-Могилянської колегії, щонайперше пов’язані з ім’ям цього видатного
просвітителя періоду духовного відродження України.
Митрополитові Могилі судилось не тільки зміцнити православну церкву, зробити її найавторитетнішою з усіх східно-християнських церков, а й визначити напрям розвитку культури і освіти, пов’язаних з церквою. Спочатку він не користувався авторитетом серед ко- зацтва – основної опори православної церкви, але повернення з-під влади уніатів Софійського собору та інших церков і монастирів піднесло його авторитет. Як владика Могила нагадував радше вельможного князя. Він рішуче взявся за оновлення церковного життя. Йому вдалося навести дисципліну і прибрати до рук ієрархів і, головне, братства, які своїми діями іноді вносили анархію у церковне життя.
У процесі реформування церкви важливим завданням Могила вважав формування фундаментальних догматів і впорядкування служби в такий спосіб, щоб обрядовість була логічна і однотипна. Цим цілям слугувало опрацювання проекту «Православного іспо- відання віри» – першого православного катехизису, який був прийнятий Собором православних церков у Києві в 1640 р. і в Ясах 1641 р. та остаточно затверджений усіма східними Патріархами в 1643 р. Щоб наблизити церкву до народу, він запровадив богослужіння українською мовою.
Петро Могила автор ряду богословських творів – «Євангеліє Учительне» (1616 р.), «Служебник» (тексти Богослужб 1629 р., 1639 р.), «Хрест Христа Спасителя» (1632 р.), «Анфологіон» (1636 р.), «Євлогіон» («Требник Петра Могили», 1646 р.), тексти обрядів, численних полемічних праць і проповідей. За ініціативою і активною участю Могили групою київських письменників був написаний один з кращих творів української полемічної літератури XVII ст. трактат «Літос альбо Камінь…» (1644 р.).
Діяльність П.Могили сприяла формуванню національної свідо- мості українського суспільства, визріванню в його надрах ідей бо- ротьби проти іноземного і релігійного гноблення.
Хоча Київська колегія як вищий навчальний заклад гумані-
тарного типу фактично була академією, польський уряд, не зва- жаючи на численні
прохання Петра Могили, так і не надав їй цього титулу, оскільки вона виховувала захисників української духовності, культури, неприйнятних для
католицької Польщі. Проте сучасники іменували її академією. Ці права було
офіційно підтверджено цар- ськими грамотами в 1694 і 1701 років.
Академія підготувала визначних діячів у різних галузях культури. Серед них особливе місце посідає син козака з Полтавщини Гри- горій Сковорода, мислитель світового рівня, поет і музикант. Ви- датним філософом-просвітителем був Яків Козельський. Багато випускників академії стали ученими-медиками і біологами. Серед них полтавці Н.Максимович-Амбодик, О.Шумлянський, М.Тере- ховський, І.Полетика, чернігівці: Д.Самойлович-Сушковський, О.Шафонський.
Діяльність академії мала великий вплив і на сусідні країни, особ- ливо на Московщину, де подібного наукового центру не було. Саме українці заклали 1649 р. в Москві першу школу. Творчі і наукові зв’язки з Києво-Могилянською академією у різний час підтримували такі країни, як Угорщина, Молдавія, Болгарія, Сербія, Далматія.
Розвиток освіти в Україні сприяв появі наукових праць компіля- тивного та оригінального змісту з різних галузей науки. Науковими центрами були Острог, Львів, Київ. Острозькі вчені написали ряд наукових праць з філософії, мовознавства, астрономії, бальнеології тощо. Пожвавився розвиток географічних наук. З’явились праці, які узагальнювали досвід сільського господарювання (книга з бджільництва, 1614 р.).
Вдаючись до технічних запозичень, місцеві умільці створювали і власні оригінальні конструкції, механізми, прилади, зброю (пло- скодонні козацькі «чайки», пристосовані до пересування в плавнях і на мілинах); зразки годинників, замків тощо.
Найважливішою особливістю української культури
XVI ст. бу- ла поява книгодрукування. Без нього не міг бути розвиток освіти та
українського письменства, міжнародних культурних зв’язків. Точ- на дата початку
книгодрукування в Україні не відома. Піонером східнослов’янського кириличного друкарства був Швайпольт Фіоль, який у 80-х роках XV ст. заснував у Кракові друкарню. В
1491 р. надрукував перші видання кириличним шрифтом – релігійні книги Часослов
і Осьмигласник та дві недатовані Тріоді. Припускають, що їх замовники були
пов’язані з Київською митрополією або од- нією з її єпархій. У післямовах вжито
українську мову. Під час оформлення зразком служили слов’янські рукописні
книги, зокрема з Прикарпаття. На
сьогодні збереглося 79 примірників видань Ш.Фіоля у т.ч. в бібліотеках Києва,
Львова, Одеси. Майже водночас
починається кириличне друкарство в Чорногорії.
У 1517 р. Франциск Скорина видав «Празький Псалтир» на церковнослов’янській мові та 19 окремих книг «Біблії» (1517- 1519 рр.) у власному перекладі на білоруську мову. Близько 1522 р. надрукував «Малу подорожню книгу», а «Апостол» – у 1525 р. З ім’ям Скорини Ф. пов’язане становлення білоруської писемності та книгодрукування, у т.ч. і в Україні. Його книги поширювалися на українських та литовських землях.
Першою українською друкованою книгою вважається «Апо- стол», (25.2.1573 – 15.2.1574 рр.), надрукований у Львові Іваном Федоровим. До цього він працював у Москві разом зі своїм помічником Петром Мстиславцем, заснував там друкарню і 1564 р. надрукував «Апостол», а в 1565 р. – два видання «Часословника». Під тиском ортодоксального духовенства І.Федоров змушений був покинути Москву і переїхати у маєток литовського магната Г.Ходкевича в Заблудов (тепер Польща). Створивши нову друкар- ню тут майстер друкує «Учительное Євангеліє» (1569 р.) та
«Псалтир» (1570 р.).
І.Федоров, переїхавши до Львова, за допомогою міщан у 1573 р. заснував тут друкарню, що й поклало початок українському друкарству. Як вказувалося раніше, в 1574 р. він видрукував нове видання «Апостола», у післямові до якого містяться історичні відомості про початок книгодрукування на Русі, про життя й діяльність самого першодрукаря. У кінці книги відтворено гравюрою на дереві геральдичну композицію з гербом м. Львова і друкарським знаком І.Федорова. Того ж 1574 р. було надруковано «Буквар» — цінну пам’ятку тодішньої навчальної літератури. Буквар складається з двох частин — азбуки та матеріалу для читання, граматичних вправ, взятих з церковних книг.
Фінансові труднощі змусили І.Федорова переїхати
до Остро- га (1577-1582 рр.),
маєтку князя К.Острозького. Тут була най- більш успішною видавнича діяльність
І.Федорова. Заснувавши Острозьку друкарню під його керівництвом виходить
грецько- старослов’янський буквар (1578 р.), «Книга Нового Завіту» і покажчик до неї (1580 р.), «Хронологія» А.Римші (1581 р.). У 1581 р.
тут побачило світ перше повне видання Біблії православних слов’янських народів
слов’янською мовою — знаменита «Острозька Біблія» — видатна пам’ятка
історії української культури. До її
видання було утворено редакційну раду, куди увійшли викладачі Острозької академії, зібрано і звірені тексти. Коли більш ніж через 80 років по тому Москва спромоглася на друкування Біблії, то було просто передруковано 1663 р. текст «Острозької біблії».
Після виходу книги у світ І.Федоров, на той час уже хворий, повертається до Львова, заходиться організовувати нову друкарню, але 1583 р. помирає. На могильній плиті під друкарським знаком І.Федорова викарбувано: «Друкар книг пред тим небачених». Його друкарню викупив єпископ Гедеон Балабан, і вона стала основою друкарні Львівського братства.
Услід за Львівською та Острозькою в Україні XVI – XVII ст. організовуються інші друкарні. В Галичині, крім Львова, з’явля- ється ціла низка друкарень у провінції – в Снятині, Рогатині, Угорцях, Уневі, Перемишлі. На Волині починають діяти друкарні в Дермані, Почаєві, Константинові, Луцьку, Крем’янці, Житомирі. На Київщині, окрім найбільшої в Україні друкарні Києво-Печерського монастиря, існували друкарні у Фастові та Бердичеві. На Поділлі було сім друкарень, велику друкарню створено у Чернігові.
На початку XVII ст. провідна роль в українському кни- годрукуванні належала друкарні Києво-Печерської лаври, яку заснував архімандрит Єлисей Плетенецький. У 1616 р. тут вийшов з друку «Часослов», пізніше «Лексикон словено-руський», цілий ряд граматик, букварів, словників, різноманітна полемічна і бо- гослужебна література.
Через друковані видання населення різних
земель знайомилося з останніми досягненнями суспільно-політичної й наукової
думки, відчувало приналежність до одного етносу. Чим більше видавалося книг,
тим сильнішим був їхній вплив на уми та свідомість людей. У 1574-1648 рр. в Україні налічувалося
понад 20 друкарень. Навколо їх зосереджувалися кращі інтелектуальні сили, які
видавали навчальні посібники, біблії, книги церковного та полемічного змісту. У
виданнях поряд з церковнослов’янською дедалі частіше використовувалася українська мова, що робило
їх доступнішими для широких верств населення. Книги
прикрашались високохудожнім оздобленням, гравюрами, заставками. Отже друкарство
в Україні набуло значного поширення.
Разом з ідеями гуманізму, що проникали з Заходу, Україна від- чула і вплив Реформації. Це сприяло наближенню літературної мови до народної. Такою мовою перекладали книги Святого Пись- ма. Найвидатнішою пам’яткою перекладної літератури XVI ст. є Пересопницьке Євангеліє. Ця унікальна рукописна книга для церковного богослужіння перекладена руською мовою, близькою до народної (1556-1561 р.) в с. Пересопниця нинішньої Рівненської області Михайлом Василевичем та архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм.
Рукопис налічує 964 сторінки, оправлений у дубові дошки, об- тягнуті зеленим оксамитом. Текст написаний чорним чорнилом ве- ликим уставним письмом. У Пересопницькому Євангелії вміще- но Євангелії св. Матфея, Марка, Луки, Іоанна. Кожну главу за- початковують сумарії – короткий виклад її змісту. У кінці рукопису – місяцеслов з покажчиком читань за місяцями. Ця стародавня пам’ятка має багато діалектичних варіантів живої розмовної мови русів-українців. Вона є свідченням високого рівня української культури XVI ст., своєрідним символом прагнення народу до розвою національної мови.
Неабияка доля судилася цьому Євангелію: на ньому складають присягу на вірність українському народові президенти незалежної, соборної держави Україна.
З історико-мемуарної літератури того часу слід відзначити
«Заповіт» (1577 р.). Своїм змістом цей твір нагадує «Поученія Володимира Мономаха», а написав його брацлавський каштелян Василь Загоровський у татарському полоні і призначив своїм двом синам.
Цінною і цікавою є пам’ятка XVIІ ст. – Густинський
літопис, переписаний 1670 р. в Густинському монастирі біля Прилук (нині
Чернігівська обл.). Літопис називається «Кройніка» і написаний Захарією
Копистенським між 1623-1627 рр. В Густинському лі- тописі історія України
доведена до 1597 р. і викладена у тісному взаємозв’язку з загальною світовою
історією. В ньому чітко роз- різняється історія південної Русі-України і
історія Московського князівства. 3.Копистенський описує взаємини України з
Литвою, Польщею, Туреччиною, Кримським ханством. Окрема частина літо- пису називається «О началі козаків»
– його автора можна вважати першим істориком українського козацтва.
Територіальна експансія Литви
Викладений мовою близькою до народної з’явився на початку XVII ст. невеликий збірник під назвою «Літописи Волині й України», який прийнято називати «Київським літописом». Твір написано на основі запозичень з давніх руських літописів з додатком записів Б.Балики, київського війта, який був учасником походу на Москву 1612 р.
У відповідь на експансію католицизму на схід у
XVI – XVII ст. в Україні з’являється
богословська література: багато церковно полемічних і політичних трактатів. Першим з гострими
полемічними творами виступив ректор Острозької школи Герасим
Смотрицький. Найбільш відомим його твором є трактат «Ключ царства небесного» (1587 р.) із закликом до
українського та білоруського народів стати на
захист вітчизни, її національних традицій. Твори Юрія Рогатинця, Стефана Зизанія, Захарії
Копистенського, Іпатія Потія, Христофора Філалета (Мартина Броневського),
Мелетія Смотрицького, Ка- сіяна Саковича, Атанасія Кальнофойського не лише
реєструють тогочасні події, а й показують їхній зв’язок з минулим, зроблено
узагальнення. Полемічна література є важливим джерелом до розуміння української історії. Її вершиною
ж стала творчість Івана
Вишенського. У своїх посланнях з Афону в Україну («Посланіе до всех обще в Лядской земле живущих», «Обліченіе діавола- самодержца» та ін.) він різко виступав проти польсько-католицької реакції, висунув утопічну програму «царства Божого на землі».
Поряд із церковною розвивалась світська література. Це, зокрема, збірник «Ізмарагд», у якому містилося майже сто «слів» на морально-побутові теми – про книжну мудрість, про багатих і бідних, про гріхи, тощо. Ще в XV ст. з’явилися перекладені повісті про Александра Македонського («Александрія»), Троянську війну та ін.
В українській архітектурі XVI – першої половини XVII ст. особливо відчутне європейське Відродження. Змінюється вигляд більшості українських міст. Їх забудова починає впорядковуватися згідно плану. Зростає кількість мурованих споруд: церков, монастирів, світських будівель міщан, шляхти, магістрати тощо. Проте архітектура цього періоду представлена насамперед обо- ронними спорудами: замками, фортецями. Роль оборонних укріплень виконували також і численні культові споруди – церкви, монастирі, костьоли, синагоги. Слід зазначити, що розвиток арти- лерії, утвердження нових мистецьких принципів, породжених до- бою Відродження, вносять суттєві зміни в будівництво форти- фікаційних споруд порівняно з попередньою епохою. Численні замки залишилися на Волині.
Так, під час будівельних робіт у XVI ст. нових обрисів набув славнозвісний Луцький замок який збудував ще князь Любарт Гедимінович у XІV ст. Кам’янець-Подільська фортеця, заснована в XIV ст., також зазнає архітектурних змін впродовж XVI ст. Її баш- ти прикрасили ренесансними порталами, обрамленнями вікон та бійниць. Було перебудовано й замок в Острозі. Наприкінці XVI ст. його прикрасила Кругла, або Нова вежа, увінчана кам’яною короною. Яскравим прикладом тогочасного оборонного будівництва є замки в Теребовлі, Бережанах, Жовкві, Підгірцях, Бродах, Олеську, Меджибожі та ін. Значного успіху в будівництві оборонних споруд досягли козаки. Запорозька Січ була першокласною фортецею.
Основна маса споруд XVI – першої половини XVIІ ст. до нас
не дійшла. Незважаючи на широке кам’яне будівництво, більшість
будівель споруджувалася з дерева. Основним архітектурним типом у церковному будівництві були дерев’яні так звані зрубні храми. Церкви ділились на три частини: вівтар, власне церкву і бабинець. Дерев’яні дзвіниці, які споруджувалися осторонь, часто служили і за сторожові вежі. До таких найдавніших дерев’яних пам’яток належить церква Св. Духа в селі Потеличі поблизу Рави-Руської (1555 р.) та церква Св. Миколая у Чернівцях (1607 р.). Згодом архітектурний стиль тридільної дерев’яної церкви був перенесений на кам’яне будівництво (церква св. Онуфрія у Львові, церкви в Кам’янці-Подільському, Зінькові).
Натомість можна помітити в пізніших церковних кам’яних будовах явний вплив техніки дерев’яного храмового будівництва. В «дерев’яних» традиціях церковної архітектури видно, що саме невеликі сільські церкви стали законодавцями нової архітектурної моди. Взагалі присадкуватий «волинський» стиль церковного бу- дівництва має не суворі романські риси, а печать ліризму. Церкви затишні, простуваті по-селянські. Нерівні муровані поверхні їх стін мають щось від звичайної хати і неначе несуть тепло чиїхось рук.
Нових обрисів набувають укріплені культові споруди. Великі мо- настирі мали вигляд справжніх фортець, захищених міцними мурами з вежами-бастіонами. Такими, зокрема, є Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом та Дерманський монастир на Волині, Бернардинський монастир у Заславі, Успенський Почаївський монастир.
Особливе місце в оборонних спорудах займали окремі храми. Взірцем може служити: Покровська церква в селі Сутківцях на Поділлі, що збереглася до наших днів; Успенський собор Зимнен- ського монастиря під Володимиром; Покровська церква А.Киселя в Низкиничах; П’ятницька церква у Львові. Оборонний характер надавали й мурованим синагогам, що будувалися за межами міських мурів.
З початку XVIІ ст. оборонні споруди, світські будівлі, церкви набувають рис ренесансу. Їм притаманна витонченність, декоративне оздоблення, великі вікна, скульптури тощо. Замки перетворюються на розкішні палаци і крім основних, фортифікаційних, вони починають виконувати й суто декоративні функції.
Вплив ренесансного стилю передусім відбивався
на міських житлових будинках. Його перлинами в цивільній архітектурі є ан-
самбль львівської площі Ринок: будинок Бандінеллі та Чорна ка- м’яниця. Але найвидатніша пам’ятка цього періоду – це комплекс споруд Львівського Успенського братства – Успенська церква, вежа Корняка і каплиця Трьох Святителів.Авторами цих проектів були П.Красовський, Петро з Барбони, Павло Домінічі Римлянин, Амброджіо Прихильний та ін.
Цінними пам’ятками ренесансної архітектури у Львові є також каплиця Кампіанів, що примикає до Латинського катедрального собору, та каплиця Боїмів, розміщена неподалік від собору на території колишнього цвинтаря.
Ознаки ренесансного стилю спостерігаються при відновленні та реконструкції церковних споруд з княжих часів у Києві, Чернігові, Каневі, Переяславі.
Становлення нового типу освіти, надбання світової культури справили свій вплив на розвиток мистецтва. У живописі, графіці, скульптурі спостерігався перехід від канонів середньовіччя до національних форм. З’являється монументальна скульптура. Вона виконувала функцію оздоблення архітектурних споруд. Прик- метними у зв’язку з цим є скульптурні різблення львівських каплиць Кампіанів та Боїмів.
В ті часи набув поширення й скульптурний портрет, що ви- конував функцію надгробного пам’ятника. Так, 1579 р. в Успен- ському соборі Києво-Печерської лаври було встановленно над- гробок князя К.І.Острозького.
Протягом ХVI – першої половини XVII ст. набуває подальшого розвитку іконопис. Виняткової майстерності досягли українські митці у створенні іконостасів.
Українським іконам ХVI – першої половини XVII ст.
властиве продовження й удосконалення традицій візантійського іконопису. Дедалі
частіше зображення на образах набували реалістичних
рис, рис індивідуальності, передається динаміка руху. Прикладом можуть
бути школи львівських художників Ф.Сеньковича та М.Петрахновича. Найкращими
зразками української іконографії є іконостас Успенського собору
Києво-Печерського монастиря, Бо- городчанський іконостас у Скиті Манявському
(Галичина) роботи Михайла Козелева. Справжньою перлиною українського мистецт-
ва є іконостас П’ятницької церкви, створений львівськими митцями в першій
половині XVII ст.
Поряд з церковним розвивалися світські жанри – портретний живопис та батальне малярство. Входить у звичай малювати у церквах портрети державних, політичних та культурних діячів. Наприклад, на стінах Успенської церкви у Києві були портрети Острозьких, Ольшанських, Вишневецьких, Сангушків, а трохи згодом – Хмельницького і Мазепи. У живописі світського характеру найпопулярнішим стає легендарний образ козака Мамая.
Окрім того, розвивалося й образотворче мистецтво малих форм
- оформлення рукописних і друкованих книг, заставок тощо. До- сконалим видом цього мистецтва була книжкова мініатюра та графіка. Яскравими зразками оформлення рукописної книги мо- тивів європейського Відродження є мініатюри знаменитого Пере- сопницького Євангелія і друкованої – «Апостола» та «Острозької Біблії».
Найбільші школи графіки діяли в Київській академії, Києво- Печерській лаврі, а також у Чернігові та Львові. Численними гравю- рами прикрашені «Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича- Сагайдачного» Касіяна Саковича. Тут вперше надруковано запо- розький герб у вигляді козака з мушкетом на плечі. В оформленні книг цінним є гравюри, на яких зображені історичні події ХVI – першої половини XVII ст.
У ХVI – XVII ст. в Україні виникає шкільна драма. Це були так звані містерії та міраклі – релігійні драми в яких, з потреб церкви, сценічно відображались біблійні оповідання. Значного поширення набувають інтермедії. Це були веселі, насичені національним гу- мором побутові сценки, що вставлялися між актами релігійної драми для розваги глядачів.
Не пізніше другої половини XVI ст. виник вертепний театр. Відома вертепна скринька зроблена місцевими майстрами у Ставищах 1591 р. Вертепний театр був надзвичайно популярним серед народу і майже в незмінному вигляді проіснував до 30-х років ХХ ст.
У братських школах Львова, Луцька, Києва, а
потім у Києво- Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. Започаткований ще у XVІ ст.
партесний «багатоголосий» спів під назвою «київський» сягнув далеко за межі
України. Теоретичні основи його узагальнив український композитор Микола Ди-
лецький у виданій 1677 р. «Граматиці музикійській». З Києва ін- ші слов’янські землі запрошували вчителів співу, регентів хорів, солістів та композиторів.
У 1578 р. в Кам’янці виник перший музичний цех – професійне об’єднання для захисту своїх інтересів. Українські наспіви й танці стають модними у західній Європі. Мелодії гопака й козачка часто звучали при дворах і на весіллях королів та інших європейських вельмож. Відомий виконавець Себастьян з Фельшина (під Перемишлем) вважається «батьком» польської музики.
В усній народній творчості, крім традиційних казок, ліричних та соціально- побутових пісень, виникає героїчний епос – думи та історичні пісні. Головною особою в народній героїчній поезії висту- пав козак-воїн, патріот, непереможний в бою і поєдинку, в степу на волі і в турецькому полоні; тема трагедії жінок-невільниць. Це явище української культури пов’язане із зародженням козацтва. Найвідомішими пам’ятками народної поезії цього періоду є пісні і думи про Байду, Мамая, Самійла Кішку, Федора Безрідного, Марусю Богуславку, Втечу трьох братів з Азова, Плач невільників та ін. В усній народній творчості відбивалися як загальнолюдські моральні цінності, так і ті пекучі проблеми, що стояли перед українським етносом.
Українські землі здавна перебували в полі зору урядів, учених, релігійних діячів зарубіжних країн. В свідомості іноземців українські землі залишалися окремим регіоном, що мав етнічні кордони, особливості в культурі, побуті та мові місцевого населення.
У 1487 р. побачила світ в Італії книга посла Венеціанської республіки для правителів Західного Ірану Амброджо Контаріні і в ній чітко визначається кордон між власне Польщею і Малою Руссю. Східний кордон Малої Русі Контаріні не визначав, але вважав, що Київ лежав уже за її межами. Приблизно у цей же час засновник Римської академії Помпоніс Лето занотував у своїх подорожніх записах, що місцеве населення розмовляє «рутенською» (українською) мовою.
Німецький дипломат і мандрівник Сигізмунд Герберштейн у книзі «Записки про московітські справи» (Відень, 1549 р.) чітко розрізняє населення Московщини й України. Перше автор називав
«московитами», а
друге – «черкасцями-руськими». Французький
вчений та історик Блез де Віженер у праці «Опис польського королівства і суміжних з ним країн» (Париж, 1573 р.) дає нам також важливі відомості про Україну. Західноукраїнські та правобережні українські землі він називає «Штатами польського королівства», а «Червона Русь» – складовою частиною Русі. Вчений вважав, що жителі Галичини, Волині та Поділля належали до одного етносу, а
«їхні мова, побут та звичаї майже тотожні…»
Польський історик і поет Мацей Стрийковський чимало різно- манітних матеріалів про українські землі та їхніх жителів розкриває у «Хроніці польській, литовській, жмудській і всієї Русі». Вперше ця праця була надрукована у Кенігсберзі 1582 р. і мала значний вплив на формування уявлень європейської громадськості про Русь-Україну. В Італії наприкінці XVI ст. вийшли друком дві книги, в яких, крім інших даних, описані та змальовані вбрання і одяг «рутенців». А у семитомній праці кардинала Цезаря Баронія (1538-1607 рр.) «Церковні анали» знайомить читачів з проблемою походження «рутенців».
Про Україну знали й на півночі Європейського континенту. Твір англійського посла при московському дворі Джильса Флетчера про Російську державу, або спосіб правління російського царя (якого звичайно називають московським царем) з’явився на світ у 1591 р. Автор поряд з відомостями про Московську державу вміщує дані й про Україну. Зокрема, він чітко розрізняв населення Московської держави й України, називаючи українців «черкесцями», що живуть на південно-західному пограниччі Литви. Швед П.Петерсон, описуючи «смутний час» 1608 р., визнає важливу роль українських козаків у діях польського претендента на московський престол.
На початку XVIІ ст. інтерес європейської
громадськості до України помітно зростає. Це викликано активізацією боротьби
козацтва з турецько-татарською агресією й польсько-шляхетським наступом на
національно-культурні та релігійні права українського народу. «Cazette France»
1631 р. регулярно публікували матеріали про події в Україні. Інтерес до неї був
наскільки великим, що книжка інженера Гійома Левареса де Боплана «Опис України»
і складена ним карта України видавалася у Франції чотири рази — у 1650, 1651, 1660 і 1661 рр. Європейський
читач повсюдно був зацікавлений українською тематикою. Одна з італійських комедій
(Венеція, 1639 р.) показує як жінка картає чоловіка за те, що той мало буває вдома. Виявляється, що він багато часу проводив у таверні за читанням різних реляцій з «країни козаків». Не дивлячись на гумористичне спрямування сюжету, він відображав і реальний стан справ.
Отже, у XІV – першій половині XVIІ ст. культура України є складовою історії українського народу, який у тяжкій боротьбі за свою свободу і незалежність зумів не тільки зберегти існуючі, а й створити нові національні культурні надбання. Україна пережила справжнє національно-культурне піднесення. Цьому сприяли такі фактори: відхід від середньовічних канонів; поширення ідей просвітництва; поширення ідей Гуманізму, Реформації та Контрреформації; зростання ролі і значення козацтва; діяльність братств; створення і розвиток власної системи освітніх закладів, друкарень, що стали носіями наукових знань; збереження традицій часів Київської Русі. Все це сприяло появі освічених людей, проникненню технічного прогресу в матеріальне виробництво і військову справу.