В другій половині XVII ст. в Україні витворюється своєрідний стиль, що постав із сполуки українських тринавних церков із західноєвропейською базилікою і пізніше дістав назву українського бароко.
Перші подихи бароко в архітектурі з’являються майже рів- ночасно початок XVII ст. у Львові (костьоли бернардинів 1600 р., єзуїтів 1613-1670 рр.) та Києві (перебудова Успенського собору іта- лійцем С. Брачі в 1613 р.). Але самостійна творчість українських митців розпочинається в другій половині XVII ст. Новий характер української архітектури складається головно під впливом двох чин- ників – старої традиції мурованого будівництва, започаткованої в княжу добу, й дерев’яного народного будівництва. Перший тип бу- дов постав зі сполуки тринавної церкви – віддавна пристосованої до літургічних потреб східної обрядовості – із західним і базилічним типом бароко, що, до речі, близько стояв до візантійсько-української базиліки. До таких оздоб належать великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові 1679 р., собор Мгарського монастиря коло Лубен, розпочатий гетьманом Самойловичем у 1682 р., та дві будови гетьмана Мазепи в Києві – Михайлівський собор (1690- 1694 рр.) і Братська церква Академії (1695 р.). Хоч у цих будовах у більшій мірі помітні впливи західноєвропейські, але окремі форми й деталі, зокрема декорація, набирають оригінальних форм, що по- черпнуті з народного, сільського мистецтва. Особливої своєрідності й краси досягають форми бань, які не мають собі рівних у цілій Європі. Такого самого характеру є численні перебудови й розбудови старших церков у Києві: Софійської кафедри 1691-1705 рр., головної церкви Лаври 1695 і 1722 рр., Михайлівського монастиря, Михайлівської церкви Видубицького монастиря й т. ін.
Іншим типом є будови, що в плані й просторовому об’ємі йдуть
за давньою традицією українського дерев’яного будівництва
— три- дільного та п’ятидільного (хрещатого) заложення із трьома й п’ятьма банями. Цей уповні самобутній тип будов настільки був вироблений та вдосконалений давньою культурою українського будівництва, що
кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури в розумінні як гармонійної, логічної
композиції, так і окремих пластично-розвинених та притому лагідних форм і
деталей. І хоч підклад цієї архітектури є бароковий, проте ясними конструкціями
й обмеженістю прикрас наші будови далеко відходять від чисто де-
коративних принципів надто
переладованих форм бароко Заходу
і Сходу. До трибанних церков із тридільним заложенням належать знаменитий Покровський собор у Харкові 1680 р. з незвичайно стрункими й високими банями, далі дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах і менші будови в Сумах, Богодухові, Сло- в’янському та ін.
Найвищого мистецького вислову й чистоти форм досягають п’я- тибанні церкви на хрещатому заложенні. Генеза (постання) їх у нас ще в належній мірі не з’ясована. До найстарших належать згадана вже Сутківська твердиня, церква Адама Киселя в Низкиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в Києві за часів Петра Могили в 1638-1643 рр. До розвиненої барокової доби належать прекрасні будови Київської лаври – Усіх Святих (1696-1698 рр.), Воскресіння та Петра й Павла, св. Юра, Видубицького монастиря (1696 р.), будови Чернігова, Батурина, Ізюму. Дальшим розвитком були будови дев’ятидільні з дев’ятьма камерами, перекриті п’ятьма банями – Троїцька церква Густинського монастиря (1672-1674 рр.), Преображенська в Прилуках (1716 р.), собор у Ніжині.
Справжніми перлами українського бароко треба вважати будови Києва другої чверті й середини XVIII ст. – Митрополичий дім коло Софійської кафедри, браму Заборовського (там же) та чудові бу- динки Київської лаври архітектора Степана Ковніра, серед яких особливої оригінальності досягає будинок лаврської друкарні. Часто й самі церкви оброблялися в зразках чисто цивільного будівництва, як то свідчать прекрасні ліплені прикраси головної церкви Київської лаври (1722-1729 рр.) архітектора Ф.Старченка, де окремі барокові мотиви сполучені з народною рослинною орнаментикою.
Велика мистецька культура української архітектури доби бароко, зокрема висока техніка українських майстрів, спричинилися до того, що впливи української архітектури сягали далеко за межі України.
Кульмінаційним часом розвитку бароко на Україні була доба Мазепи, великого мецената і фундатора низки пишних храмів.
Мазепа фундував будівництво величезних храмів у Києві: Брат- ського та Микольського монастирів, церкви Всіх Святих
у Лаврі, над Економічною брамою Лаври. В. Січинський нарахував
збудованих в 1690-1705 роках Мазепою та закінчених після його смерті
12 храмів. До того ж нарахував
В.Січинський до 20 храмів, реставрованих
Мазепою: собор Св. Софії, Михайлівсько-Золотоверхий монастир,
Св. Успенський собор Лаври, Троїцька церква над Святою брамою Лаври, церкви – в Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межи- гір’ї, Мгарський монастир тощо.
Навіть вороги визнавали заслуги Мазепи в справі церковного бу- дівництва: Петро І казав, що Мазепа «великий строитель святым церквам», а старшина в Бендерах, після смерті Мазепи, не могла підрахувати всього, що Мазепа «розкинув і видав … щедрою рукою в побожному намірі на будову церков і монастирів».
Велика кількість храмів, фундованих гетьманом І.Мазепою, свідчить про грандіозне будівництво, що стояло на дуже високому технічному і мистецькому рівні. Тоді було створено особливий, оригінальний тип будов, своєрідні технічні засоби, самобутні ар- хітектурні форми, деталі і прикраси, що цінують національний стиль. Тому навіть у світовій літературі мистецтво цієї доби дістало назву українського чи козацького бароко.
Дві величезні церкви – Миколаївська на Печерську і Братська на Подолі в Києві належали до типу будов, де в більшій мірі відбилися впливи західноєвропейської архітектури базилікального типу.
Миколаївська соборна церква на Печерську будована в роках 1690- 1696 українським архітектором Й.Старченком. Будова, виведена в монументальних формах, вражала гармонією окремих частин та архітектурних мас з рухом прямовисних ліній, що спрямовані вгору, в простір.
Братська, Богоявленськацерквана Подолі в Києві служилахрамом для студентів академії. Була побудована в роках 1690-1693 на місці давнішньої дерев’яної церкви часів гетьмана Сагайдачного. Будова подібна до Миколаївської церкви своїм заложенням і загальними масами.
Церква Всіх Святих над Економною брамою Печерської лаври незвичайно цінна тим, що дає найбільш оригінальний тип українських будов, не знаний в архітектурі інших народів та інших стилів. Це – центральна будова в формі так званого грецького рівнораменного хреста з 5 банями. Будова постала в роках 1696-1698.
З
будов, які лише докінчувалися коштом І.Мазепи, згадаємо соборну церкву
Мгарського монастиря коло Лубен, розпочату гетьманом Самойловичем у роках
1684-1687 і закінчену І .Мазепою в 1687-1688 роках. Головним будівничим церкви
був Іван Баптист з
Вільна, а його помічником Мартин Томащівський. Також мулярські майстри були українці: Рубан, Василь Савицький, Білецький, Уманський, Процик.
Так само І.Мазепа закінчував будову великої церкви Спаса Лу- бенського Мінського монастиря. Немала чинність Мазепи в Чернігові, де він побудував будинок Колегії і дзвіницю Борисо-Глібської церкви. Дехто приписує Мазепі також церкву Спаса Межигірського монастиря і Михайлівську церкву Видубицького монастиря.
І Ернст, і Антонович зазначають, що мазепинська доба в архі- тектурі не обмежується згаданими церковними будівлями. В цій добі з’являються перші муровані дзвіниці на території Гетьманщини (одна з перших – київського Свято-Софійського собору), численні фортифікаційні будови (стіни й башти Києво-Печерської лаври та в Густині на Полтавщині) та партерові доми козацької старшини. Серед останніх згадують вони т.зв. дім Мазепи в Чернігові, вибудуваний, як здогадується Ернст, московською владою для вжитку свого гарні- зону, дім Петра І у Києві на Подолі, будинок друкарні Києво-Пе- черської лаври і мазепинський будинок Київської академії. Останній, двоповерховий, мав план довгастого прямокутника з низкою аудиторій у ряд та галереєю на стовпах вздовж внутрішнього фасаду. Та цей т.зв. «Старий» або «Мазепин» корпус академії протягом півстоліття дуже перебудовано, внаслідок чого його первісний вигляд можемо знайти тільки з сучасних гравюр. Багато будівель мазепинської доби не збереглося зовсім до наших днів, як київська ратуша з 1697 ро- ку, муровані будинки з мазепинського замку в Батурині, київський будинок, де Мазепа мав розмову з Орликом, будинки в мазепинських маєтках – Дехтярівці і Поросючках коло Бахмача, як також будівлі Полуботка, Лизогуба й Скоропадського в Чернігові.
Поміг Мазепа також запорожцям вибудувати нову церкву в Січі;
він дав їм на те потрібні запаси й гроші та своїм немалим коштом справив до цієї церкви розмальований іконостас.
При тому просили запорожці гетьмана, щоб прислав їм ще 500 злотих на зарплату майстрам, що будували церкву, та «полуобьяри зеленой к царскимъ вратамъ на занавъсъ».
Від
ХVІІ-ХVІІІ ст. в Україні збереглося чимало дерев’яних бу- дівель, переважно
церков. Найбільше залишилось їх на Бойківщині. Це типова для українського мистецтва тридільна (тризрубна) будова,
в якій кожний зруб перекритий ступінчастим перекриттям. Подібні до бойківських церков були церкви в Торках, біля Перемишля (1661), в Кам’янці, на Запоріжжі.
Деякі відміни мають церкви Волині, Поділля, почасти Буковини. На Поділлі багато церков трибанних, із стрункими кількаповерхо- вими банями. Найвищим досягненням були п’ятибанні церкви почат- ку XVIII ст. на Полтавщині, Чернігівщині. Серед них виділяється церква, що її збудував кошовий Калнишевський у Ромнах. Чудом будівельної техніки був дев’ятибанний, п’ятиповерховий собор у Новоселиці, над рікою Самарою, що його збудував Погребняк у 1773 році.
Троїцький козацький собор у сучасному Новомосковську ціка- вий тим що він побудований без єдиного цвяха. Звичайно, сьогодні, після декількох генеральних реставрацій, цвяхів у будівлі собору хоч відбавляй, але Яким Погребняк зміг обійтися без них. Зроблено це було на прохання замовників, які вважали, що не можна вбивати цвяхи у храм Спасителя – Ісуса Христа, який, за біблейськими легендами, був розп’ятий на хресті саме за допомогою залізних цвяхів. Та ми наводимо тут цю подробицю тільки для того, щоб ще раз підкреслити майстерність та вправність козацького майстра.
Запорізький Троїстий собор. Довгий час це була найбільша і най- вища на Україні дерев’яна споруда, одна з святинь Запоріжжя.
На умовах розвитку мистецтва, живопису XVII-XVIII ст. позна- чилося панівне становище церкви в цій сфері суспільного життя. Не був виключенням у цьому відношенні і народний живопис. Довгий час він розвивався в межах іконопису. В часи виникнення запорізького козацтва в іконописі України вже існувала досить потужна народна течія. Народні митці-іконописці потроху звільнялися від канонів візантійського іконопису, який домінував на Україні ще з часів Київської Русі.
У
XV-XVI ст. іконопис позначався
об’ємністю форм, застосуван- ням яскравих барв і головне
– зображенням на іконах людей
– сучасни- ків іконописців.
Ця тенденція набуває особливого поширення на
За- поріжжі. Запорізькі майстри часто зображували на іконах не тільки
козацьку старшину, гетьманів, але й рядових козаків. Широко роз- повсюдилась на Україні у другій половині XVII – на початку XVIII
ст. традиція виконання ікон у стилі «Запорізької Покрови», коли на
іконах поруч з козаками зображались також військові клейноди запорожців.
Чудову виставку козацького іконопису та світського живопису влаштовують час від часу Дніпропетровський історичний музей імені Д.І.Яворницького та Дніпропетровський художній музей. Тут представлені не тільки ікони з колишніх земель Запорізької Січі, але й всесвітньо відомі «Мамаї» – народні картини із зображенням козака-бандуриста, які прикрашали в давнину майже кожну козацьку та селянську хату.
Картини із зображенням козака Мамая уособлювали любов народу до свого захисника від зовнішніх і внутрішніх ворогів – за- порізького козацтва. Кобза, яка завжди зображалася на таких картинах, символізувала народну історію та мрії, кінь – його волю, дуб – його могутність. Часто на картинах ми бачимо зображення списа з прапорцем, козацьких штофа і чарки. Це були речі, пов’язані з смертю козака, – спис ставився на місці поховання, штоф та чарка клались в могилу, і нагадували вони про скороминучість життя та козацьку долю, в якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю.
На картинах, які створювалися ще під час Січі, козак Мамай зо- бражений, як правило, один, на пізніших полотнах – разом з паном, дівчиною, навіть верхи на коні. Картини «Козаків Мамаїв» набули особливого поширення на Україні наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Це була світла і тривала пам’ять народу про його захисників- козаків та про Запорізьку Січ.
Найбільша колекція народних картин «Козаків Мамаїв» зібрана Д.І.Яворницьким і зберігається в Дніпропетровському обласному історичному музеї.
На західноукраїнських землях відомим майстром фрескового жи- вопису був С.Строїнський. Він, зокрема, прикрасив своїми розписами стіни Бернардинського костьолу у Львові.
Провідним жанром світського живопису став портретний. У ньо- му виявлялися впливи реалізму,
тобто портретні зображення були правдивими, близькими до реального життя.
Кращими зразками цього жанру стали портрети козаків Якова й Івана Шиянів,
козачки Сулимихи. Ці портрети створені на замовлення громади у подяку за те, що Шияни фінансували спорудження іконостасу в Нікопольській
Покровській церкві, ктиторами якої вони були. Шияни відмовилися після зруйнування Січі йти на державну службу і залишились вірними пам’яті Запоріжжя. Більше того, до церкви Покрови вони перенесли з Січі ікону з зображенням останнього кошового Петра Калнишевського, який в той час був засланий царем на Соловки. Портрети Шиянів свідчать про високу майстерність запорізьких майстрів живопису, доносять до нас образ козаків – справжніх захисників своєї вітчизни.
На відміну від Шиянів, запорізький козак Опанас Ковпак пішов на державну військову службу, дослужився до полковника російської армії, отримав дворянство.
Портрет «полковника Опанаса Ковпака» був копією з портрета, писаного 1775 р., тобто у рік зруйнування Січі, українським майстром Андрієм Моклаковським. Копію було зроблено для Самарського монастиря, ктитором якого також був Ковпак. Він зображений з медаллю на грудях, що мало свідчити про його високі заслуги перед державою, відповідало традиціям придворного парадного портрета.
Поступово козацька старшина відмовлялась від традицій українського живопису, а художники, які виконували портрети колишньої старшини та її нащадків на замовлення, наслідували, як правило, російські взірці. В умовах нових впливів, зокрема наступу стильових особливостей класицизму у живописі, розгорнулась діяльність вихідців з України, талановитих художників Д.Левицького та В.Боровиковського. Зокрема, в творчості Боровиковського на різних її етапах відобразилися і традиції українського живопису і потужний струм російського мистецтва епохи класицизму, одним із провідних діячів якого він був сам.
Значний вплив на українських малярів мала Академія мистецтв , заснована в Петербурзі у 1757 р. Серед перших її випускників були вихідці з україни – А. Лосенко, Г. Сребреницький, К. Головачевський, І. Саблуков.
Підсумовуючи
сказане, можна вважати, що архітектура й бу- дівництво в даному періоді на
Україні продовжували розвиватись на місцевій самобутній народній основі.
Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю
бароко, для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість,
мальовничість.
Основним жанром живопису в Україні були іконопис та портрет. В іконопис проникали світські мотиви, в іконописі зображення вво- дилися портрети відомих політичних діячів, сучасників. В портретах живопису виявлялися впливи реалізму, тобто, портретні зображення були правдивими, близькими до реального життя. Популярними були народні картини з зображенням козаків – народних героїв, насамперед, козака Мамая.
Отже, другу половину XVII ст. можна вважати золотим віком української культури. В цей час під впливом західноєвропейського бароко зароджується українське козацьке бароко. Кульмінаційним часом розвитку цього стилю – пишного, урочистого – стала доба Мазепи – великого мецената і фундатора низки пишних храмів. Натомість пізніший період, пов’язаний із інкорпорацією українських земель до складу Російської імперії та політикою русифікації, за- галом негативно позначився на культурному житті українського народу.