Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її носія – українського народу та історичних умов формування української нації. Це пов’язано з тим, що з’ясування характерних світоглядних уявлень, цінностей та ідеалів етносу, його суспільного життя, специфічних форм культуротворчої діяльності та звичаєвого права дозволяє зрозуміти історичні умови їх формування і розвитку, тобто чітко простежити періодизацію ук- раїнської культури.
Перший період розвитку української культури охоплює великий часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства у Х сто- літті. Початки передісторії українського культури сягають сивої давнини. В епоху бронзи і раннього заліза неначе в калейдоскопі змінювались археологічні культури, емпіричним методом накопи- чувався позитивний досвід, удосконалювалися виробничі сили й суспільні відносини. Відбувається перший поділ праці: скотарство відокремлюється від землеробства. Саме тоді, а це було в ІІ тис. до н. е., починається етногенез слов’ян. У І тис. до н. е. відбувається другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства, су- спільство поділяється на класи, виникає держава.
Упершомутисячоліттіновоїеридлярозвиткуукраїнськоїкультури визначальними стали такі події історичної ваги, як виникнення Києва та утворення давньоруської Київської держави, розвиток основних напрямів її геополітики на півдні, сході й заході.
Другий період
розвитку української культури співпадає з процесом
формування і розвитку Київської Русі – держави європейського типу у східнослов’янських народів. Запровадження християнства долучило жителів Русі до культурно-етнічних цінностей європейського кон- тиненту, збагатило скарбницю духовного життя народу, вивело його культуру на світові простори.
Третій період припадає на литовсько-польську добу. Умови для культурного розвитку погіршувалися внаслідок асиміляції україн- ської еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. Примітним явищем цього періоду стала діяльність церковних братств, спрямована на захист православної церкви та української культури.
Четвертий період – це роки національно-визвольної боротьби проти Речі Посполитої та існування гетьмансько-козацької держави до середини ХVІІІ ст., провідною соціальною верствою якої було козацтво. Культурний розвиток цього періоду виступає як об’єктивно обумовлений процес засвоєння та успадкування культурних традицій Київської Русі та зародження у духовному житті нових явищ під впливом ідей гуманізму та Реформації.
П’ятий період охоплює півторастолітній відрізок часу, починаючи від ліквідації Гетьманщини і до початку ХХ ст. Його ще називають періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше про- цеси творення національної моделі культури виявилися в літературі, історії, фольклористиці, етнографії, образотворчому мистецтві й драматургії. Домінуюча, формотворча роль у процесах національного відродження належала літературі.
Шостий період розвитку української культури на початку ХХ століття відбувався в надзвичайно складних умовах в роки Пер- шої світової війни та революційних подій в Україні у 1917-1920 рр. Свідченням активізації культурного життя стала поява національних художніх музеїв, театрів, архівів, бібліотек, заснування академії наук України, спроби українізації освіти та утворення української автокефальної православної церкви (УАПЦ).
Сьомий період хронологічно співпадає із часом перебування Ук- раїни у
складі СРСР. Деякі дослідники поділяють його на кілька етапів, що відрізняються
один від одного соціально-економічними та політико-психологічними факторами,
наявністю як позитивних, так і гальмівних факторів, зумовлених гострими
суспільними супе- речностями, трагічними подіями голодомору, сталінських
репресій,
німецьким окупаційним режимом.
Але ці негативні чинники залежності культури від політичної кон’юнктури не могли загальмувати процес її розвитку, оскільки масова ліквідація неписьменності, створення широкої мережі ос- вітніх закладів та інших культурно-мистецьких установ і творчих колективів сформували у республіці широкий загал зацікавлених споживачів культури.
Восьмий період розвитку української культури розпочався після проголошення державної незалежності України. Він відкриває нові перспективи розвитку духовного і культурно-мистецького життя, багатоманітних зв’язків з мистецтвом інших народів світу. Укра- їнська культура одержала змогу творитися й розвиватися як єдина національна культура у державі й далекому і ближньому зарубіжжі. Отже, історія національної культури є своєрідним діалогом ба- гатьох поколінь українського народу, передавання набутого досвіду від покоління до покоління. Як і кожна національна культура, вона розвивалася за законами дифузії і конвергенції, обмінюючись своїми
здобутками з іншими народами.
Короткий екскурс в історію української культури дає змогу пе- рейти до характеристики методичних принципів вивчення історії культури. Вони дають змогу показати логіку розвитку культури впродовж століть з урахуванням специфіки національних моделей. При цьому можуть бути використані діахронні, синхронні, по- рівняльно-історичні, структурно-функціональні, системні та інші методи дослідження історії української культури, а також методи, запозичені з інших наук.
Аналізуючи розвиток культури, не можна обійтися без принципу історизму, тобто об’єктивного дослідження витоків художнього витвору чи
навіть мистецької течії, всеохоплюючої духовності, їх місця в суспільстві, їхнього
впливу на суспільне життя. Цей принцип передбачає вивчення усіх явищ життя у послідовному часовому
роз- витку, виявлення зв’язку минулого, сьогодення й майбутнього. Він
вимагає з’ясування генези й розвитку суспільно-політичних явищ у так званих
горизонтальній та вертикальній площинах. Цей підхід в історії, як і у філософії, політології та соціології, є вельми важливим. Сповідування засад історизму
спонукає оцінювати події, історичні факти, конкретну особу не з абстрактних часових
меж, а виходячи
з конкретних історичних умов, позицій, коли ці події чи факти мали місце; бачити, що нового вони привнесли і яким чином впливали на подальший перебіг та розвиток подій.
До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно- історичний метод, до якого входять діахронічний, що застосовується при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, наприклад, билин, дум та літописів, і синхронічний, коли виділяється певна про- блема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні. Так, можливе зіставлення європейського Ренесансу з національним Відродженням у народів Центральної та Південно-Східної Європи в другій половині XVIII – середині XIX ст. та епохою так званого Східного Ренесансу XII-XIII ст. у країнах Середньої Азії та За- кавказзя.
На думку сучасних дослідників, у вивченні культури слід засто- совувати метод структурно-функціонального аналізу, коли об’єкт, що вивчається, немовби розкладається на складові частини, ви- являютьсяспіввідношенняміжцимичастинами, правилаїхпоєднанняв групи і виведення певних парадигм (стійких визначальних модулів).
За допомогою методу структурно-функціонального аналізу мо- жуть бути виділені як саме поняття культури, так і різні функціональ- ні компоненти її. Так, розглядаючи сутність культури у співвідно- шенні з суспільними процесами, виділяють первинні складові куль- тури – етнічні, національні та вторинні – соціальні, класові, які в певних умовах виступають як співвідношення змісту та форм.
Важливим методом дослідження і вивчення історії культури є метод системного аналізу, коли всі феномени культури розгля- даються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості. Системний метод нерозривно пов’язаний з типологічним підходом до явищ культури, коли незалежно від хронологічних рамок виділяються такі особливості культури, які притаманні, хоча і не збігаються у часі, різним регіонам (той самий Західний Ренесанс XVI ст. і Східний Ренесанс XII-XIII ст. у його гуманістичній, анти- клерикальній спрямованості).
Нарешті
велике значення має психологічний підхід.
Відомо, що одним з елементів соціальної психології є проблема самосвідомості, етнічної, соціальної (самосвідомість трудящих навіть у підході
до
прекрасного), групової (самосвідомість будь-якої групи, суспільства) та індивідуальної (самосвідомість особистості). В умовах значного зростання інтересу до проблеми розвитку культури надзвичайно важливим і конче необхідним є розкриття специфіки цих недостат- ньо вивчених принципів.
У досліджені явищ культури широко застосовуються методи конкретних наук – соціології, демографії, психології, антропології, біології, математики та ін.
Джерела вивчення історії культури дуже різноманітні. Їх умовно можна згрупувати у кілька видів:
а) пам’ятки духовної культури, зафіксовані в усній формі, – казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи тощо;
б) незліченні об’єкти матеріальної культури: археологічні (зарубинецька, трипільська, скіфська культури); піраміди єгипетські та американські, іригаційні системи, комплекси містобудування, ділова, культова та побутова архітектура, хатнє начиння, меблі, одяг, сільськогосподарський та ремісничий реманент, технології ви- робництва та ін.;
в) писемні джерела – літописи, зводи, різні види літератури, за- кони та державні документи аж до Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року, включно;
г) живопис як симбіоз матеріальної та духовної культури. Джерела вивчення культури показують, що предмет історії куль-
тури охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної з духовною та матеріальною спадщиною та набутками сучасників.
Бувши національними, цінності української культурної тради- ції, як і культур інших народів, за своїм змістом співпадають із за- гальнолюдськими. Тому, коли мова йде про фундаментальні цінності, мається на увазі освоєння національного культурного багатства й одночасно – всього, створеного людством.
З викладеного у лекції можна зробити такі висновки:
- по-перше, цілісний підхід
до культури передбачає такий її аналіз, коли враховуються однаковою мірою
безперервність її розвитку, аналізуються всі періоди,
у тому числі підйоми та спади культурного процесу;
- по-друге, необхідно враховувати, що внаслідок об’єктивних при-
чин на певних етапах історичного розвитку культури українського народу на першому плані були або самодіяльно-фольклорні жанри, або художня література, чи суспільно-політична, релігійно-філо- софська думка. Але при вивченні історії культури мають врахову- ватися й аналізуватися в однаковій мірі усі складові культурних процесів;
- по-третє, при вивченні історії культури має акцентуватися увага на її цілісності, а національно-своєрідне має розглядатися в органічному, глибинному взаємозв’язку із загальнолюдським;
- по-четверте, цілісна система культури обов’язково включає в себе об’єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній. Адже у створенні української культури, як і культур інших народів, брали участь усі класи, усі соціальні верстви суспільства;
- по-п’яте, з точки зору сьогоднішніх уявлень культуру слід розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва народним генієм як у межах держави, так і за її межами, тобто у близькому й далекому зарубіжжі.
Таким
чином, курс «Історія української культури» покликаний виконувати, водночас із
пізнавальною дуже важливу культурно-ви- ховну функцію, залучати до
гуманістичних духовних цінностей як власного народу, так і всього людства.
Значущість вивчення курсу особливо зростає у зв’язку з актуалізацією
патріотичного, мораль- ного, естетичного виховання та формування гуманістичного
світо- гляду молодого покоління громадян України.
Навчально-методична література:
- Історія української та зарубіжної культури. Навчальний посібник / За ред.
С.М. Клапчука. 6-те вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2007. – 358 с.
- Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навчальний посібник
/ А.В. Яртись, В.П. Мельник. 2-ге вид. – Львів: Світоч, 2005. – 568 с.
- Марценюк С.П. Проблеми історії й теорії світової та української культури: Конспект лекцій. – К.: ІСДО, 1993. – 124 с.
Джерела:
*Антология исследований культуры. 2-е изд. – СПб: Изд-во СПб. университета, 2006. – 720 с.
- Вернадський В.И. Научная мысль как планетное явление. – М.: Наука, 1991 – 270 с.
- До українського народу. Звернення Української Центральної Ради від 9 березня 1917 р. // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник / За ред. В.Ф. Панібудьласки. У 2-х част. – Част. 1. – К.: Вища школа, 1997 – С. 399-400.
- “Положення про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури” // Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України за 1927 р. – Т. 1. – К.: Політвидав. Укр., 1963. – С. 139-143.
- Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки “Про мови в Українській РСР” // Відомості ВР УРСР: Додаток від 9 листопада 1989 р.,
№ 45. – С. 58-66.
- Конституція (Основний Закон) України. Офіційне видання (прийнята 28.06.1996 р. із змінами, внесеними Законом України від 8.12.2004 р.
№ 2222). Станом на 1 січня 2006 р. – К., 2006 – 122 с.
- Указ Президента України про фонд розвитку культур національних меншин України 29 квітня 1992 р.// “Урядовий кур’єр”. – 1992 – №18. – Травень.
Додаткова література:
- Баран В.Д., Залізняк Л.Л., Зубар В.М., Німчук В.В., Отрощенко В.В. Етнічна та етнокультурна історія України: У 3 т. / НАН України; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського / Г.А. Скрипник (відп. ред.). Т.1, кн. 2. – К. : Наукова думка, 2005. – 512 с.
- Безклубенко С.Д. Всезагальна теорія та історія мистецтва. – К.: 2003. – 261 с.
- Богуцький Ю.П., Андрущенко В.П., Безвершук Ж.О. та ін. Українська культура в європейському контексті. – К.: Знання, 2007. – 679 с.
- Глотов Б.В. Культурно-цивілізаційна ідентифікація українського народу: Мон. – Дніпропетровськ, 2002. – 216 с.
- Духовне життя українського суспільства: теоретико-методологічні та онтологічні проблеми розвитку. Колект. мон. у 3-х книгах / за ред. М. Михальченка, В. Скотного. – Кн. 3. – Київ – Дрогобич, 2009 – 244 с.
- Етнічна та етнокультурна історія України: У 3-х т. / Відпов. ред.
Г.А. Скрипник. Т. 1 – К., 2005. – 510 с.
- Історія української культури: У 5 т. / НАН України. Гол. ред. Є. Патон, Г.Д. Вервес, І.Ф. Курас. та ін. – Т.1. – К.: Наукова думка, 2001. – 1135 с.